4.2 Основні етапи економічної трансформації в Китаї
В часовому вимірі можна виділити такі етапи економічних реформ в Китаї: перший - 1978-1991 pp.; другий 1992-1997 pp. і третій -після 1998 р.
Головна задача першого етапу економічної трансформації (1978-1991 pp.) полягала в подоланні обмежень традиційного мислення і товарного дефіциту. Етап почався з „розкріпачення мислення і реалістичного підходу до справи" і вирішував задачі, пов'язані з „розширенням прав і поступкою частини прибутку на користь підприємств". Були визнані інтереси особистості, родини, підприємства, організації, місцеві інтереси, люди мали можливість багатіти, був пом'якшений контроль над ринком, дозволені вільний обмін, розвиток індивідуальних і приватних господарств, товарного виробництва. Фінансові ресурси були розділені на центральні і місцеві, розширено місцеве право. Були дозволені пошуки й експерименти в інтересах розвитку економіки.
Почалася деколективізація в сільському господарстві, яка полягала в розподілі колективної землі і виробничих споруд по селянських подвір'ях з метою підняття трудової активності селян, збільшення сільськогосподарського виробництва. Частка приватного сектора в роздрібній торгівлі і сфері послуг досягла літом 1980 р. 10%. За 1980 р. частка важкої індустрії у валовій продукції всієї промисловості була знижена на 3,6 %.
В 1980 р. в КНР прийнято рішення перетворити всі кооперативні і державні підприємства, за винятком банків, транспорту, зв'язку та енергетики в акціонерні компанії. Заплановано створення ринку акцій та інших цінних паперів. З 1981 р. почалася переорієнтація на розвиток легкої промисловості, що забезпечувало скорочення споживання енергії, оскільки енергоємність легкої промисловості в 5 разів менша, ніж важкої. В 1979 р. виробництво енергії в КНР зросло на З %, а промислового виробництва - на 8,5 %; в 1980 р. виробництво енергії скоротилося на 1 %, а промислове виробництво зросло на 8,7 %. Споживання енергії в 1981 р. впало ще на 3 %. В 1983 р. поставлена задача забезпечити переважний розвиток не тільки легкої промисловості, а й сільського господарства. В сільському господарстві введена система „сімейного підряду". Тоді ж система відрахувань від прибутку в держбюджет замінена стягуванням податків. Це призвело до того, що частка залишеного у підприємств прибутку збільшилася з 38 % в 1978 р. до 42,2 % в 1981 р.
Починаючи з 1979 р. реформи в системах управління на нижчому рівні призвели до реформ у системах розподілу ресурсів, що, у свою чергу, спричинило реформи на макроекономічному рівні. Державним підприємствам було дозволено використовувати частину прибутку для потреб виробництва і робітників, що відразу призвело до зростання прибутку, або зниження втрат на 12 %. Самостійність підприємств у сфері управління поступово розширювалася завдяки введенню системи відповідальності за виконання контрактів, за якою державні підприємства погоджувалися на відрахування державі заздалегідь визначених надходжень, а потім завдяки заміщенню цієї системи відповідальності сучасною корпоративною системою, при якій держава має право на одержання дивідендів за своїми акціями.
Після виконання завдань з обов'язкових поставок державним підприємствам була дозволена реалізація додатково отриманої продукції на ринку за ринковими цінами і придбання на ринку засобів виробництва для підвищення продуктивності праці і розширення своїх виробничих можливостей.
Реформи створили дві сприятливі умови для швидкого розширення кількості таких підприємств: збільшення внаслідок реформи системи сімейної відповідальності, що дозволило використовувати додаткові ресурси для реалізації місцевих інвестиційних ініціатив; розширення доступу до основних матеріалів, устаткування і ринків. Якщо в 1978 р. обсяг місцевого виробництва становив 7,2 % від загального обсягу промислового виробництва в Китаї, то вже до 1996 р. частка місцевих підприємств у загальному обсязі виробництва збільшилася до 31,1 %.
Недержавні підприємства, однак, були змушені рахуватися із суворими бюджетними обмеженнями. При низькій продуктивності вони найчастіше не виживали. Проте їхній розвиток вплинув на підприємства державного сектора і політику держави, спрямовану на вдосконалювання управління державними підприємствами.
Усе це призвело до підвищення активності міст, підприємств, робітників і селян, до створення нових організаційно-господарських утворень, таких як селянські спеціалізовані й індивідуальні господарства, приватні і селищно-волосні підприємства, пайові й акціонерні товариства і спільні підприємства. Доходи населення помітно збільшилися, почав відходити в минуле багаторічний товарний дефіцит.
Але обґрунтованої цільової моделі економічних реформ на цьому етапі ще не було. Усе будувалося на експериментах. Через відсутність досвіду управління при розширенні прав підприємств і поступці їм частини прибутку виникло визначене порочне коло: безконтрольність призводила до відсутності порядку, посилення контролю - до схоластичних рішень, велика безконтрольність - до хаосу. Курс реформ спирався, головним чином, на планову економіку і лише на додаток до цього на ринкове регулювання. У 1982 р. ставилася задача розвивати „планову товарну економіку", у 1984 р. - забезпечити державне регулювання ринку і ринкове орієнтування підприємств. І тільки в 1987 р. з'явилася практична база, необхідна для визначення мети реформ і формування в Китаї теорії економічного розвитку.
Отже, коли наприкінці 1970-х pp. Китай почав переходити до ринкової економіки, держава, власне кажучи, не задавалася питанням про спроможність або неспроможність панівної економічної системи, а лише намагалася підвищити рівень зацікавленості державних промислових і колективних сільськогосподарських підприємств в ефективному виробництві, надаючи їм деяку самостійність. Але така спроба виявилася успішною. Надання часткової самостійності на нижньому рівні управління економікою спочатку створюю лише невелику тріщину в панівній економічній системі і, разом з тим, дозволило підприємцям, одержуючи частковий контроль над розподілом знову створених матеріальних ресурсів, збільшувати прибутковість вироб-ництва, використовуючи порівняльні переваги економіки. Потоки матеріальних ресурсів почали надходити в більш прибуткові її сектори, розвиток яких раніше стримувався. Частка матеріальних ресурсів, що розподілялися за плановими цінами, почала скорочуватися. І коли ціни на товари „були звільнені", шок виявився набагато меншим, ніж можна було очікувати. Підхід до вирішення задач, пов'язаних з переходом економіки на ринкові „рейки", виявився успішним у тому сенсі, що недержавні компанії, що заохочувались державою, сприяли розвитку господарських секторів, які раніше традиційно ігнорувалися. В той же час вдалося запобігти розвалу панівної економічної системи завдяки забезпеченню необхідної підтримки нежиттєздатних державних підприємств.
У період з 1978 по 1992 pp. середньорічний темп зростання валового внутрішнього продукту досяг 9,4 %, а середньорічний темп росту імпорту й експорту - 15,2%. Дохід на душу населення в місті і селі збільшився в 4,7 і 5,3 рази, відповідно [120]. Близько 400 мільйонів людей досягай рівня споживання вище рівня бідності (понад 1 дол. у день). Таке швидке економічне зростання дійсно можна розглядати як економічне чудо.
Становлення ринкової економічної системи стало головною задачею другого етапу економічної трансформації (1992-1997 pp.). З 1994 р. почалося ринкове реформування системи фінансів, розподілу доходів, зовнішньої торгівлі, валюти, управління держпідприємствами, товарного обігу, соціального забезпечення тощо. Ззовні і усередині відкривається економіка, що значною мірою підтримало швидке зростання народного господарства країни. У період 1992-1997 pp. середньорічне зростання ВВП досягло 11,53%, перевищивши цей показник періоду 1978-1991 р. на 2,5 %.
Експорт товарів і послуг зберігав середньорічний темп зростання 16,8 %. Валютні резерви зростали в середньому на 20 млрд. дол. у рік. Банківські депозити зросли в 5,08 рази і досягай 4,6 трлн. юанів. Центральний уряд підсилював регулювання макроекономічних показників. Індекс зростання споживчих цін знизився з 24,1 до 2,8 %. Були закладені законодавчі основи розвитку соціалістичної ринкової економіки. Уже до кінця 1997 р. основні параметри такої економіки з ринковим механізмом і системою макрорегулювання з боку центрального уряду були сформовані.
Із середини 90-х pp. XX ст. в економічному розвитку Китаю відбувся перелом: економіка з дефіцитної стала надлишковою. Цей результат проведених у Китаї ринкових реформ і розвитку продуктивних сил суспільства зіштовхнув китайську економіку з рядом нових викликів і зробив важливим напрямком політики регулювання макроекономіки сприяння розвиткові ринку і стимулювання попиту для забезпечення подальшого економічного зростання [123].
Окремі економісти не впевненні в тому, що вихід економіки Китаю зі стану дефіциту означає появу „надмірності". Однак факти об'єктивно свідчать: китайська економіка дійсно знаходиться в надлишковому стані.
По-перше, сукупна пропозиція в суспільстві більша від сукупного попиту, значні розміри „затоварення", надлишкові виробничі потужності, сповільнилося економічне зростання. За оцінкою, у 1996 р. вартість „затоварення" становила майже 15 % ВВП, кожен 1 % з 10 % приросту промислової продукції припадав на нереалізовані товари. У 2000 pp. (про це писала газета „Гунженжібао" 5 листопада 2002 р.) загальна вартість затоварення оцінювалася вже в 4 трлн. юанів (41% ВВП). Використання виробничих потужностей не досягло і 60 %. По-друге, з 1997 р. з'явилася тендетщія до дефляції з ознаками і постійним зниженням загального рівня цін. Індекс цін на товари для споживання і для інвестування характеризується негативним зростанням. У період 1996-2000 pp. індекс цін на засоби виробництва для сільського господарства знизився на 11,5 %, індекс цін виробництва - на 5,3 %, індекс цін роздрібної торгівлі - на 6,9 %, індекс цін на товари масового споживання піднявся, але тільки на 1,7 %. По-третє, рівень безробіття в містах досяг 7 % у 1997 р. і 8 % у 1999 p., проти 3 % у 1993 p., безробітними виявилися в містах 15 млн., у селах - 100 млн. чоловік.