Аналогічні мотиви стимулювали роздержавлення природних монопольних структур і в країнах, які відносно недавно стали на шлях економічних перетворень. більше того: за даними дослідження ООН, у 27 країнах, які розвиваються, дозволено конкуренцію у сфері мобільного телефонного зв’язку. При чому приватизовані системи інфраструктури не тільки добилися позитивних результатів, але й розширили сферу послуг. Так, телефонна компанія Венесуели за перші два роки після приватизації збільшила свою мережу на 35%.
Якщо ж аналізувати ситуацію, що склалася на сучасному етапі у середовищі природних монополій України, то слід відзначити, насамперед, незадовільний технічний стан об’єктів промислової інфраструктури та невідповідність техніко-економічних параметрів виробництва світовим стандартам. Ось тільки окремі дані. За різними оцінками, застаріли і стали небезпечними для експлуатації 30 – 50% довжини трубопроводів. Щороку виникає гостра потреба у заміні 400 – 500 км. труб. Особливо аварійно небезпечними є ділянки трубопроводів, покладених територією Західної України, де ерозія металу (через природні умови та географічне положення) відбувається набагато швидше. Недосконалість конструкції та низький рівень технічного обслуговування трубопровідних мереж ведуть до значних витрат транспортованої продукції.
Отже, підстави для реформування відносин власності у сфері діяльності природних монополій на основі залучення приватного капіталу та приватної ініціативи є очевидними. Разом з тим потенціальна небезпека проявів монополізму на відповідних товарних ринках має бути нейтралізована всебічно продуманою, науково обґрунтованою системою їх державного контролю та регулювання.
Однак досвід української приватизації об’єктів природних монополій, які функціонують на регіональному рівні, підтверджує, що в процесі її здійснення виникає ряд проблем. Це пояснюється факторами як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. До перших з них, на мою думку, можна віднести відсутність у країні потужного легального приватного капіталу, нерозвинутість інститутів ринків капіталів, високу енергозатратність виробництва, а також те, що ці структури є об’єктом регуляторної політики держави. Друга група факторів пов’язана з надмірною політизованістю підходів до приватизації природних монопольних утворень, значною корумпованістю цих секторів економіки, посиленим проявом групових інтересів тощо.
Не можна не погодитися з точкою зору окремих фахівців, що протягом останніх років приватизаційний процес в Україні «був полем жорсткої політичної боротьби спочатку за обмеження приватизації, а відтак, з усвідомленням її неминучості, боротьба проти приватизації трансформувалась у боротьбу за її використання в інтересах впливових політичних груп». Вище
викладене, на мій погляд, відображає ситуацію у сфері приватизації об’єктів природних монополій.
1) Вагомий вплив на уповільнення темпів приватизації об’єктів природних монополій справляє також непрозорість процедури продажу компаній. Як наслідок, постійно збільшується кількість законодавчих актів, які нерідко є суперечливими і призупиняють дію один одного, що значно знижує темпи трансформування власності у природних монопольних сферах економіки та певним чином стримує соціально – економічний розвиток усього народногосподарського комплексу. [5, с.220 – 225.];