· суперечливе поєднання асинхронності та синхронності соціально-економічних процесів у різних країнах;
· зниження ролі циклічних факторів у динаміці цін; глибока криза, стагнація виробництва можуть супроводжуватися зростанням цін, посиленням інфляційних процесів,
· переплетіння циклічних криз з нециклічними, синхронізація і взаємодія економіко-соціальних коливань, кризових явищ і природно-економічних циклів;
· частішими і серйознішими за своїми наслідками стають нециклічні коливання, сутність яких вивчена недостатньо, а отже, відсутні ефективні методи регулювання їх
· кризові явища охоплюють нові сфери і рівні (галузі нематеріального виробництва, індустрію відпочинку тощо).
Особливості сучасного економічного циклу потребують удосконалення механізмів антикризового регулювання, пошуку нових, дієвіших методів і важелів пом'якшення циклічних коливань.
Внаслідок дії різноманітних груп факторів у сучасному економічному циклі досить складно виділити всі чотири фази. Відбувається поступове злиття фази кризи з фазою депресії, а фази пожвавлення — з фазою піднесення, і цикл починає функціонувати як двофазний. Для першої фази властиве сходження вниз, для другої — піднімання
Матеріальною основою малих циклів є процеси, що відбуваються у сфері грошових відносин. Малі цикли розмежовуються грошовими кризами, що повторюються з певними закономірностями. Вони характеризуються особливою гостротою та інтенсивністю або накладаються на промислові кризи, або мають самостійний розвиток.
Ще К. Маркс розрізняв два види грошових криз: загальні та специфічні.
Загальні грошові кризи безпосередньо пов'язані з виробничим циклом і є елементом загальних економічних криз.
Специфічні грошові кризи розгортаються на основі суперечностей, внутрішньо притаманних грошовій системі, і утворюють власне джерело її саморозвитку. Розмежування криз досить відносне. Воно потрібне з точки зору виявлення змістовних характерне кожної з них.
За змістом грошові кризи виступають як кризи сфери грошового обігу і кризи сфери кредиту. Оскільки грошовий обіг у значній своїй частині функціонує у вигляді кредитних засобів обігу, то грошові кризи фактично є кризами кредитно-грошової системи. Вони частіше зароджуються у фазах пожвавлення і піднесення промислової о циклу. Під час масового оновлення виробничих фондів різко зростає попит на кредитно-грошові ресурси. Це викликає розбухання кредитної заборгованості підприємств, призводить до зростання банківського відсотка, збільшення масштабів фіктивного капітал " посилює інфляцію та спричинює біржові потрясіння. Розпочинається грошова криза. Конкретними формами вияву її є кризи платіжних засобів, позикового капіталу та грошового обігу.
Як свідчить економічна практика, кредитно-грошові потрясіння відбувалися через 3 — 4 роки після кризи середньострокового циклу. Вони часто бували такими інтенсивними, що переривали промисловий цикл і призводили до його роздвоєння. Такої. була, наприклад, криза 1907 р., яка сталася лише через 4 роки після загальноекономічної кризи 1900—1903 рр. Повоєнні кризи 1953—1954 та 1960—1961 рр. розпочався після промислових криз 1948—1949 та 1957—1959 рр. Отже, інтервал у 3 — 4 роки також мав місце.
У 80—90-х роках XX ст. — період, коли траплялися найбільш подовжені за всю повоєнну історію фази економічного піднесення, хоч і асинхронні та нетривкі, — вплив малих циклів на розвиток господарства і середньострокових циклів зберігся з усіма закономірностями.
У західній економічній літературі існує дві точки зору щодо характеру взаємозв'язку середньострокових циклів і економічних криз та малих циклів і грошових криз.
Їхня диференціація пов'язана з різними підходами до розуміння принципів формування ринкової рівноваги. У кейнсіанській теорії вихідним є положення про те, що порушення у циклі відтворення є наслідком внутрішньої недосконалості ринкових механізмів саморегулювання. З цього кейнсіанці роблять висновок про те, що грошові кризи не самостійні, вони є лише результатом диспропорцій, які виникають безпосередньо у виробничій сфері, зокрема в інвестиційній структурі.
Теорія монетаризму ґрунтується на так званій монетарній теорії циклу. Вона виходить з того, що ринковий механізм спроможний самостійно забезпечувати структурну рівновагу, а фактор, який викликає дестабілізацію системи і зумовлює циклічність розвитку, — це грошова система. Звідси кризи і депресії ринкової економіки — грошове явище. Вони пов'язані насамперед з функціональними порушеннями, що виникають у сфері кредитно-грошових відносин.
Розбіжності в методології кейнсіанського і монетаристського підходів до розуміння економічної природи циклів визначила неоднозначність їхніх рекомендацій щодо здійснення антициклічної політики.
Головними чинниками зміни структури суспільного виробництва під впливом циклічного розвитку процесу відтворення є фази кризи і піднесення. У кризовій фазі відбувається скорочення обсягу продукції, яка випускається, зменшуються масштаби капіталовкладень, різко знижується рівень зайнятості. Все це знаходить своє вираження, по-перше, у припиненні функціонування технічно застарілих підприємств та морально зношеного обладнання; по-друге, у погіршенні фінансового стану господарських одиниць, найчастіше тих, що не витримали конкурентної боротьби через низьку технічну оснащеність. Непридатні види та підвиди виробництва у фазі піднесення замінюються на нові, прогресивніші.
3. Довгі хвилі в економіці та їхній вплив на структуру суспільного виробництва
Довгострокові циклічні коливання в економіці були виявлені вченими-економіста-ми ще у другій половині XIX ст. Англійський економіст У.С. Джевонс у 1879 р. опублікував статистичний аналіз, в якому була обґрунтована наявність поряд із середніми та короткостроковими циклами довготривалих коливань ділової активності. Про існування довготривалих циклів писали в своїх роботах М.І. Туган-Барановський, К. Каутський, В. Парето та ін. Створення наукової теорії довгих хвиль пов'язане з ім'ям російського вченого М.Д. Кондратьєва, який на початку 20-х років XX ст. опублікував ряд важливих теоретичних досліджень з цієї проблеми. Теорія довгих хвиль Кондратьєва, що ввійшла у світову економічну літературу як видатне відкриття XX ст., суттєво вплинула на подальший розвиток цього напряму теоретичної думки, хоч доля її автора, репресованого у 1931 р., була трагічною.
У наступні роки теорія довгих хвиль дістала своє продовження в роботах таких видатних учених, як Й. Шумпетер, С. Кузнець, К. Кларк, П. Самуельсон, П. Боккаро, Л. Фонтвейєн, Т. Кучинський та ін.
Найважливішою в теорії довгих хвиль є проблема наукового обґрунтування їхньої матеріальної основи. Думка вчених з цього питання неоднозначна. Деякі з них. виходять з того, що довготривалі цикли відбуваються під впливом зовнішніх факторів розвитку. У.С. Джевонс, наприклад, пов'язував формування довготривалих циклів і економічних криз з періодичністю зміни плям на Сонці та їхнім впливом на сільськогосподарське виробництво, а вже через це — на чергування фаз у підприємницькій діяльності.
На протилежність такому підходу в теорії М.Д. Кондратьєва довготривалі цикли зумовлені внутрішніми факторами економічного зростання. Вони безпосередньо пов'язуються з циклічністю в розвитку виробничих сил суспільства, насамперед з їхньою найреволюційнішою частиною — засобами праці. Близька до теорії М. Д. Кондратьєва позиція Й. Шумпетера, який вважав, що головну роль у механізмі довгих циклів відіграють хвилі технічних нововведень і відповідні зміни інноваційної активності підприємців
Матеріальну основу довгих хвиль становить структурне оновлення технологічного способу виробництва. Здійснюється воно двома шляхами: по-перше, еволюційно, коли поліпшуються і вдосконалюються існуючі технології; по-друге, революційно, коли відбуваються якісні зміни в матеріалізації наукових знань.
Ці два шляхи доповнюють і замінюють один одного. Еволюційний шлях дає змогу використати потенціал існуючих технологій і підготувати умови для стрибка в їхньому розвитку. Технічні революції означають перехід до нових технологічних принципів, які потім розповсюджуються еволюційно. Загальнотехнічні революції стають стрижнем революції в продуктивних силах. Одночасно здійснюються стрибки і в розвитку людини як головної продуктивної сили, в зростанні ефективності та продуктивності її праці
Циклічне оновлення технологічних структур продуктивних сил суспільства періодично повторюється, але, врешті-решт, циклічний розвиток продуктивних сил здійснюється під впливом економічних факторів. Інтенсивність науково-технічних відкриттів і винаходів, писав з цього приводу М.Д. Кондратьєв, є функція запитів економічної дійсності й попереднього розвитку науки і техніки. Сам розвиток науки, підкреслював він, включається до закономірного процесу економічної динаміки. Це означає, що аналіз довгих циклів не може бути обмежений лише аналізом циклічності технічних коливань. Він обов'язково повинен включати в себе також аналіз змін в організаційно-економічній структурі суспільства та розвитку форм власності.
Починаючи з першої промислової революції кінця XVIII — першої третини XIX сі якісні стрибки у зміні базисних поколінь машин і технологій здійснюються у часових межах 40 — 50 — 60 років. У цих самих межах і під впливом тих самих матеріально-технічних і економічних факторів здійснюються і довготривалі економічні цикли. З часів першої промислової революції і до середини XX ст. було три довгих цикли. З початком сучасної науково-технічної революції розпочався четвертий цикл, який триває і тепер, набуваючи якісно нових характеристик для переходу в новий, п'яти цикл.
У структурі довготривалих циклів виділяють два етапи розвитку — низхідну і висхідну хвилі, або фази. Звідси цикл також має дві фази.