Громада відіграє значну роль у перерозподілі благ і регламентації повсякденного життя. Система цінностей – тверда, «сільська». Вища мета – фізичне виживання, стабільність, порядок, передача матеріальних моральних цінностей з покоління в покоління.
Економічні коливання за традиційного способу життя практично цілком зумовлені природними циклами, і на довгострокову інтервалі (сто-двісті років) забезпечується не більш ніж «нульове зростання» з розрахунку на душу населення. Власне, населення якщо й зростало, то дуже низькими темпами.
Соціальна структура традиційного суспільства українських земель досить проста. На вершині ієрархії стоїть родова знать – племінні вожді, воєначальники, судді, священнослужителі. Основна маса населення – вільні хлібороби. Поряд із традиційним формується і «азіатський» способів виробництва або система влада –власність.
«Азіатський» спосіб виробництва – це така суспільна організація економіки, за якої влада і власність не розділені. Держава контролює не тільки розподіл і споживання необхідного та додаткового продукту, а і його виробництво, а часом навіть відтворення самого працівника.
Державна система, що ґрунтується на азіатському способі виробництва, прагне до автаркії – самозабезпечення та самоізоляції від інших систем, до захоплення життєвого простору – побудови територіальних імперій.
Система культивованих цінностей мала елітарний характер – влада, слава, доблесть. Інтереси окремої людини цілком підпорядковані інтересам малої групи(родини, громади, трудового колективу), малі групи – великим(класам, кастам), великі – державі.
Первісна доба українських земель – найбільш тривалий період розвитку.
Розвиток первісного суспільства українських земель поділяється на кілька етапів, але в цілому має такі ознаки:
· низькі темпи розвитку продуктивних сил і повільне вдосконалення їх;
· низькі темпи розвитку суспільства;
· колективне привласнення природних ресурсів і результатів виробництва;
· рівномірний розподіл і соціальна рівність;
· відсутність приватної власності, експлуатації, класів і держави.
У різних частинах українських земель в різних племен поява певної форми праці й суспільного життя відбувається в різні періоди. Проте їх об’єднує ряд загальних рис:
1. господарство привласнення (користування природними благами);
2. колективна, общинна власність на засоби виробництва.
Винахід і освоєння принципово нових матеріалів (бронзи), технологій (систем зрошення й плугового землеробства), посилення майнової нерівності, засоби приватної власності неминуче вели до виникнення класів і держави.
Удосконалювалися знання, появилися перші, поки ще примітивні рахункові системи. Зростання землеробства і щораз інтенсивніші земельні роботи сприяли розвитку геометричних знань. Було складено перші географічні карти. Наприкінці неоліту винайдено колесо і почав розвиватися колісний транспорт. Потім відбувалася надзвичайної ваги подія – виникла перша писемність. Це стало межею, яка відділила первісну історію від епохи цивілізації.
Руйнування первісного суспільства в регіонах українських земель відбувалось у різні часи. Відмінними були також моделі подальшого господарського розвитку.
Економіка українських земель мала переважно натуральний характер. Основна маса населення, як і раніше, була зайнята в сільському господарстві, причому в основному в землеробстві. Високого розвитку досягли ремесла, особливо гончарне, ковальське, будівельне.
Оскільки не тільки відносно невеликі поліси, а й великі регіони українських земель не можуть забезпечити себе всім необхідним, розвивається і досягає надзвичайно високого рівня торгівля.
Створюються ринки: зерна, худоби, вина, олії, будівельних і оздоблювальних матеріалів, зброї. Розвиваються товарно-грошові відносини. Створюється єдина, конвертована система мір і ваги.
Основний соціальний конфлікт українських земель розгортається саме між великими та дрібними землевласниками, їхніми інтересами щодо розподілу землі та інших ресурсів.
Провідною галуззю стала зовнішня торгівля, про масштаби якої свідчать знахідки аж до Центральної та Західної Європи. Почав утверджуватися товарно-грошовий обмін.
Соціально-економічні зміни українських земель були викликані кризою способу виробництва, вичерпанням закладених у ньому потенційних можливостей. Конкретними проявами економічного спаду були: скорочення робочої сили внаслідок епідемій; запустіння посівних ділянок; падіння врожайності; погіршення якості ремісничих виробів. Однак цей спад не можна розглядати як катастрофу, рівень розвитку ремесел і землеробства перевищував рівень раннього феодалізму.
Коли відбувалися розпад і переродження господарської структури українських земель, визрівали протофеодальні відносини як визначальні для майбутнього суспільно-економічного ладу:
1. Здійснювалося поступове закріплення окремих категорій за місцем проживання або професією. Це стало можливим завдяки зміни системи збирання податків (велику частину почали стягувати натурою).
2. Із соціально-економічного погляду, це період загального занепаду суспільних інститутів та систем.
3. Господарство має яскраво виражений натуральний характер.
4. Спрощується соціальна структура (основна маса населення – селяни).
5. Організація ремесел стає жорстко регламентованою, без чого, очевидно, було б остаточно втрачено навички й технології.
6. Переважання аграрного сектору над торговим і промисловим.
7. Панування натурального господарства.
8. Низький ц цілому рівень техніки та знань, ручне виробництво, що надавало особливого значення індивідуальним виробничим навикам.
9. Поглиблення соціального розшарування, посилення влади вождів.
10. Усе більшому розвитку приватної власності.
11. Період формування великого землеволодіння за рахунок майнового розорення селян.
12. Реміснича праця поєднувалася із сільськогосподарською, саме господарство було натуральним.
13. Допоміжну роль у господарстві відігравали полювання, рибальство.
У господарстві українських земель відбувався інтенсивний розклад родоплемінної організації, утворювалися перші територіально-політичні об’єднання – зародки держав. Основною організаційною формою слов’янського суспільства поступово ставала сільська громада. Влада переходила від племінного зібрання в руки окремих вождів, роль яких поступово зростала.
Тема №11. Розвиток феодальної системи господарства в українських землях (YI-XYIст.).
Лекція 1. Функція феодальної системи в економічному розвитку.
План.
1. Господарство українських земель. [10, 44 ]
2. Особливості розвитку феодальної системи українських земель. [ 44]
Лекція 2. Аграрні відносини в Україні феодальної системи.
План.
1. Процес феодалізації селян. [44, 52 ]
2. Земельні відносини. [19, 31 ]
Основою господарства слов’янських земель України було орне землеробство. У землеробстві практикувалася перелогова система, за якої поле використовували до того часу, поки грунт залишався родючим. У Y-YIІ ст. вже використовували рало із залізним наральником, а потім плуг із череслом і лемешем. Розвивалося тваринництво. Допоміжну роль у господарстві відігравали полювання, рибальство.
Значного успіху досяг розвиток ремесел. У YІ-YIІ ст. існували вже спеціалізовані центри з виплавляння заліза біля с. Гайворон на Південному Бузі, поблизу с. Григорівка на Вінниччині, с. Рудники на Львівщині. Незважаючи на відсутність сировини кольорових металів, центром бронзоливарного та ювелірного ремесел уже в Y-YIІ ст. було Зимівське городище. У басейні Південного Бугу існував ремісничий центр із видобування вулканічної породи – туфу, з якого виготовляли жорнові камені. У YIІІ ст. слов’янські племена опанували гончарський круг. Розвивалися обмін і торгівля.
Протягом YІ-YIІІ ст. у східних слов’ян відбувався інтенсивний розклад родоплемінної організації, утворювалися перші територіально-політичні об’єднання – зародки держав. Основною організаційною формою східно-слов’янського суспільства поступово ставала сільська громада, яка найбільш відома під назвою верв. Виділення сім’ї, розвиток приватної власності зумовили виникнення майнової нерівності. Влада переходила від племінного зібрання в руки окремих вождів, роль яких поступово зростала. Усі ці явища неминуче вели до виникнення міцної феодальної держави у східних слов’ян – Київської Русі (ІХ ст.).
З утворенням держави відбувається становлення системи її взаємовідносин із населенням, яка передбачала виробництво продукції, збір податків, несення військової службі. Проявом установлення першої форми панування і підлеглості був збір данини на користь держави – так званого полюддя (данина з людини). Полюддя виражало верховне право князя на землю і встановлювало поняття підданства.
Першими намаганням регламентувати повинності залежного населення стала податкова реформа княгині Ольги, з якою було встановлено «уроки» - норми данини, а також час і місце її збору – в укріплених пунктах – становищах. Це були пункти, де відбувалася торгівля. Було створено також так звані установи, які застосували княжі дружинники, збираючи данину, виконуючи адміністративні й судові функції.
У міру розвитку великого землеволодіння та зміцнення держави форм підлеглості змінювались і диференціювалися – в одних випадках данина перетворювалася на подать, яку вилучали на користь князя, держави, в інших – на феодальну ренту, яку сплачували феодалу..