Навіть зважаючи на непослідовність, повільні темпи та загалом недостатню ефективність реформ, відбулися кардинальні зміни в розподілі доходів і національного багатства країни між різними верствами населення. Починаючи з 1993 р. диференціація за рівнем доходів постійно посилюється як відносно соціальних груп, так і територій. Індикатор концентрації грошових ресурсів (коефіцієнт Джині) збільшився більше ніж у 1,5 раза і становить 0,380, що характеризує вкрай нерівномірний розподіл доходів. У провідних західних країнах означений коефіцієнт дорівнює 0,15-0,17.
Лише за офіційними даними, у 1994 році середній грошовий дохід 10% найбагатших громадян України перевищував дохід 10% громадян із найнижчими доходами у 6,7 раза, а зараз цей розрив становить майже 13 раз. Цікаво, що за експертними оцінками фактична диференціація була ,ще глибшою, її об'єктивна оцінка ускладнюється тим, що до даних бюджетної статистики з різних причин не включено групи населення із найвищими доходами. [8]
Поставши як явище з усією наочністю на початковому етапі ринкових трансформацій у країні, нова бідність має сталу тенденцію до закріплення - головним чином, через брак загальноприйнятих офіційних шляхів виходу з ситуації зубожіння, як то належна оплата праці та соціальна допомога.
2.Поняття рівня життя
Кінцевим підсумком розподілу фонду особистого споживання є формування сімейних доходів членів суспільства. Сім'я являє собою групу осіб, які пов'язані родинними стосунками і спільно ведуть господарство для забезпечення сімейного споживання. Домашнє (сімейне) господарство утворює заключну фазу відтворення — споживання матеріальних благ і послуг. Ведення цього господарства здійснюється залежно від сімейного бюджету, що являє собою співвідношення між доходами і витратами сім'ї. Доходи формуються за рахунок заробітної плати (60—8096 загальних джерел доходів), надходжень із суспільних фондів споживання (пенсії, стипендії, допомога, дотації) та від особистого підсобного господарства.
Сімейний бюджет поповнюється також за рахунок виплат за паєм у кооперативних підприємствах, дивідендів (якщо в сім'ї є члени акціонерних товариств), доходів від індивідуальної трудової діяльності. Можуть бути й інші надходження — спадщина, аліменти, гонорар. У період переходу до ринкової економіки в умовах нестабільності та інфляції статистика збільшення номінальних доходів недостатньо характеризує рівень життя населення. У 80-х роках країна зіткнулася з наявністю бідності, критеріями якої є: доход на одного члена сім'ї (нижче прожиткового мінімуму) та структура домашнього споживання (зокрема, частка затрат на харчування), що має тенденцію до зростання. [2]
Бідність, малозабезпеченість має декілька рівнів і характеризується такими показниками:
1) прожитковим мінімумом;
2) гарантованим прожитковим мінімумом;
3) мінімальним споживчим бюджетом.
Розрізняють прожитковий мінімум фізіологічний і соціальний. Перший розрахований на задоволення тільки головних найелементарніших потреб і послуг. Другий, крім мінімальних норм задоволення фізичних потреб, включає витрати на мінімальні духовні і соціальні запити. Соціально-фізіологічний мінімум — нижня межа малозабезпеченості (бідності).
Гарантований прожитковий мінімум — це офіційно затверджений рівень мінімальної заробітної плати, пенсії, допомоги. Він не може бути нижчим за фізіологічний прожитковий мінімум і не може перевищувати вартісну величину мінімального споживчого бюджету.
Мінімальний споживчий бюджет як верхня межа бідності виражає в грошовій і натуральній формах той обсяг споживання життєвих благ, що мінімально достатній для фізіологічного і розумового розвитку людини й забезпечення простого відтворення її життя і працездатності. Він визначається суспільством як необхідний для збереження більш-менш допустимого рівня життя.
Згідна із Законом мінімальний споживчий бюджет визначається у середньому на душу населення на підставі системи «споживчих кошиків» для 13 статево-вікових груп.
Вважається, що розрахований прожитковий мінімум забезпечує можливість придбання найнеобхідніших товарів та одержання послуг. Але ж треба мати на увазі, що «споживчий кошик» формується на основі державних цін на товари, а в умовах зростаючого дефіциту значну частину їх доводиться оплачувати за цінами «чорного ринку», за договірними цінами, кооперативними тощо. Це необхідно враховувати при обчисленні мінімального споживчого бюджету. Останній розраховується різними методами. Перший з них — статистичний — полягає в тому, що рівень і структура бюджету визначаються на основі аналізу фактичних статистичних даних сімей з найнижчим у даний час доходом на душу населення. [1]
Другий метод — статистичний модернізований. Він передбачає розрахунок потреб у продуктах харчування на основі науково обґрунтованих мінімальних норм, а інших витрат — статистичним методом.
Науково-дослідні інститути використовують нормативний метод, який вимагає формування мінімального споживчого бюджету, виходячи із сукупності науково обґрунтованих нормативів споживання всього набору матеріальних благ і послуг.
Розраховується також оптимальний (раціональний) споживчий бюджет. Він відображає ту величину і структуру споживання матеріальних і духовних благ, які забезпечують найповніше й розумне задоволення потреб людини за даного рівня розвитку .продуктивних сил. Цей бюджет е важливим критерієм оцінки фактичного рівня й структури споживання, розрахунку основного показника рівня життя — ступеня задоволення потреб населення, а також є основою прогнозування загального обсягу й структури матеріальних благі послуг.
Диспропорційний регіональний розвиток економіки України обумовлює негативну тенденцію регіонального характеру бідності в Україні. Притаманна більшості слаборозвинених країн ситуація неврівноваженого економічного розвитку, розвитку лише одного регіону, як правило столиці, має місце в Україні також.
Привертає увагу значний розрив в рівні заробітної платні між столицею та областями, особливо тими, що розташовані на заході країни (станом на кінець 2002 року найвищий рівень зарплати зареєстрований у Києві - 658 грн., а найнижчий - у Тернопільській області -264 грн.). Загалом, мешканці великих міст, передусім столиці, де рівень безробіття найнижчий в країні, найменше ризикують потрапити до когорти бідних.
Внаслідок економічних катаклізмів цілі регіони, раніше економічно високорозвинуті, переважно східні області, потрапили до переліку бідних регіонів з високим процентом зубожілого населення - як сільського, так і міського. Останнім часом спостерігається посилення регіональної диференціації доходів і рівня життя населення при тому, що чисельність населення із доходами, нижчими від прожиткового мінімуму, збільшилася практично у всіх областях. Помітною особливістю є те, що диференціація грошових доходів населення між областями збільшується швидше, ніж відбувається розрив у їхньому економічному потенціалі.
В межах самих регіонів наявне розшарування на бідні сільські райони та багаті міські, і це попри те, що Україну прийнято вважати аграрною державою, яка має значні земельні ресурси. Згідно статистиці, сільські мешканці потерпають від бідності значно більшою мірою, ніж жителі міст. Частка сільського населення серед злиденних становить 41,7%, тоді як серед всього населення країни цей відсоток становить 32,4%. Разом з тим реально оцінювати бідність сільських мешканців України виходячи із показника $4,3 вартості добового споживання також не є доцільним, оскільки більшість сільських родин живуть так званим натуральним господарством, переважно споживаючи продукцію, вироблену самостійно.
Захищеними від найгостріших форм бідності, тобто від злиднів, можна вважати тільки ті українські сім'ї, де одну дитину утримують двоє працюючих батьків. При цьому частка сімей з однією дитиною серед бідних також збільшується протягом останніх років (приблизно на 10% 2001 p.). [11]
Найбіднішими серед усього загалу населення України є сім'ї з неповнолітніми дітьми, які серед бідних становлять 80,5%, тоді як серед загальної чисельності населення їхня частка становить 59,9%. Насамперед це стосується сімей з дітьми до трьох років та багатодітних. У таких родинах лише один з батьків має повноцінні можливості щодо активної праці
Що ж стосується родин з трьома або більше дітьми, то їхня частка серед населення, яке перебуває у крайній бідності, сягає відповідно 17,6 і 17,3%, тоді як серед загальної чисельності населення України вони становлять 5,1 і 8,5%. Лише протягом 2001 року кількість багатодітних сімей серед злиденних збільшилася у 1,8 рази, а частка сімей з дітьми до трьох років - у 1,5 рази. І це при тому, що загальна кількість сімей з дітьми до трьох років в Україні скоротилася.
Якщо всі вищезазначені тенденції зберігатимуться й надалі, то рівень відносної бідності може зрости в Україні до 45-47%, а глибина бідності сягнути 50-55%. Усунення держави від цілеспрямованих дій в напрямку підвищення рівня життя широких верств населення і зниження майнового розшарування призведе до посилення негативних тенденцій навіть за умови загального економічного зростання. Розрахунки показують, що для того, щоб до 2011 р. досягти рівня 1991 p., необхідно протягом наступного десятиліття середньорічні темпи підвищення реальних доходів довести з 9,4 до 11,3%. З іншого боку, якщо становище бідного населення не покращиться, зокрема не зростуть його реальні прибутки, то масштаби бідності у країні неминуче збільшаться, підсилиться розшарування суспільства І, як наслідок, погіршиться соціально-економічне становище в країні, що може викликати соціальні заворушення і протидію обраному напряму економічних реформ. [11]