Реальна насиченість економіки національною грошовою масою протягом 1995-1996 pp. була досить низькою - на рівні 7-6% від ВВП за грошовою базою та 10.3-9.4% за агрегатом М2. Швидкість обігу грошей знизилась з 14.9. обертів за агрегатом М2 у 1995 p. до 13,1 у 1996 р. Тому позики держави на внутрішньому фінансовому ринку потрібно збільшувати поступово і відповідно до зростання реальної насиченості національної економіки грошовою масою.
В Україні рівень монетаризації ВВП (співвідношення між наявною грошовою масою і обсягом ВВП) один з найнижчих серед держав з перехідною економікою. У 1997 р. цей показник становив лише 13.6%, тоді як у Польщі, був у 2.0-2.5 рази вищий, і в 1997 р. становив 40%, в Угорщині перевищив 42%, у Чехії - 71%. У Китаї рівень монетаризації зріс протягом 1991-97 pp. з 87.4 до 120.8%.2
Недосконала у нас і структура грошової маси. У розвинутих країнах обсяг готівки у складі загальної грошової маси не перевищує 10%. Водночас з 1994 по 1997 pp. частка грошей у поза-банківському обігу в Україні збільшилася удвічі - з 24.7. до 49.3%. У 1990 р. у структурі грошової маси готівка становила лише 15%, а рівень монетаризації - 80%.
В Україні державне грошово-кредитне регулювання провадить Національний банк України, який виконує функції загальнодержавної резервної системи. Державне регулювання грошово-кредитної сфери можна застосувати у тому випадку, коли держава через центральний банк здатна впливати на масштаби та характер приватних інституцій, оскільки в розвинутій ринковій економіці саме вони є визначальною складовою усієї грошово-кредитної системи.
Резервні вимоги - один із найстаріших і найпоширеніших інструментів регулювання грошово-кредитної сфери, який належить до непрямих монетарних методів. Уведення обов'язкової норми резервування зумовлено потребою забезпечення достатнього рівня ліквідності комерційних банків, уніфікації контролю за їхньою діяльністю.
Уперше норми банківських резервів були введені у США в 1913 p., їх увели і в інших країнах, зокрема у Німеччині (1948 p), Франції (1979 p).
У світовій практиці зміна норм обов'язкових резервів є так званим інструментом жорсткого регулювання і не належить до гнучких і оперативних важелів. Обов'язкові резерви є умовою нормального функціонування платіжно-розрахункового механізму банківської системи, виконують функцію страхування ненадійних позик, знижують ризикованість банківських вкладень, мінімізують втрати від банкрутств банків і тому є гарантією стабільності банківської системи в цілому.
Змінюючи норму обов'язкового резерву, центральний банк безпосередньо впливає на пропозицію грошей та банківського кредиту. Якщо зменшується норма обов'язкових резервів, то комерційні банки мають змогу збільшити ліквідність своїх активів і розширити кредитування. Коли ж норма резерву підвищується, ці можливості звужуються. Враховуючи, що лише незначна частина всіх активів комерційних банків є у вигляді готівки, зміна норми резервування на певну величину може призвести до багаторазового збільшення чи зменшення банківських депозитних грошей.
Міжнародний досвід свідчить, що мінімальні обов'язкові резерви використовують для вирішення довготермінових проблем стабілізації грошового обігу та антиінфляційної боротьби. Обов'язкові резерви застосовують для обмеження темпів зростання грошової маси, вилучення надлишкових коштів із грошової сфери, формування жорсткого зв'язку між грошовою базою і грошовою масою, регулювання попиту на банківські ресурси.
Застосування цього методу регулювання у різних країнах має суттєві, відмінності, пов'язані з національними особливостями їхніх економік. Однак найпоширенішою формою запровадження резервних вимог є визначення норми як відсотка від депозитів. У цьому випадку вимоги ставлять до загальної суми пасивів чи окремих її частин. Загальновизнані пасиви для визначення резервних вимог - строкові депозити і депозити до запитання.
Норми обов'язкових резервів у різних країнах неоднакові. Найвищий їх рівень в Італії, Австрії (25%) та Іспанії (17%). В Японії норма резервування коливається в межах 0,125-2,5%, в Англії резервних вимог практично нема.
Національний банк України використовує політику мінімальних резервів для регулювання обсягів грошової маси в обігу, підтримки ліквідної діяльності комерційних банків з їхніх зобов'язань щодо залучених коштів юридичних та фізичних осіб. Відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність" НБУ запроваджує для комерційних банків нормативи обов'язкових резервів.
В Україні норми обсягів резервування змінюють досить часто. Протягом 1993-1997 pp. НБУ тричі змінював порядок формування комерційними банками мінімальних резервів. Крім того, часто змінюють види залучених коштів, які підлягають резервуванню.
Підвищення норм обов'язкових резервів призводить до зростання бездохідних активів і, відповідно, до зниження прибутковості комерційних банків. Зміна норм резервування не сприяє розробці комерційними банками довготермінових стратегій розвитку, оскільки обов'язкове резервування є прихованою формою оподаткування. Зі збільшенням вимог резервування банки неохоче надають довготермінові кредити.
Згідно з положенням "Про порядок формування банківською системою України обов'язкових резервів" комерційні банки формували обов'язкові резерви у розмірі 11% від залучених коштів як у національній, так і в іноземній валютах незалежно від терміну і характеру внеску. На початку 1998 р. НБУ змінив норму резервування з 11 до 15% з метою зменшення пропозиції грошей і гальмування інфляції.
Крім політики резервування, НБУ здійснює грошово-кредитне регулювання шляхом провадження дисконтної політики, інструментами якої є офіційна облікова ставка. її застосовують для обліку державних короткотермінових зобов'язань або переобліку комерційних векселів і ставки рефінансування у разі надання кредитів комерційним банкам.
У світовій практиці облікова ставка з погляду комерційних банків - це витрати надлишкових резервів. Тому коли Національний банк її знижує, то тим самим стимулює комерційні банки до отримання позик. Відповідно кредити, які видають комерційні банки за рахунок цих позик, збільшують пропозицію грошей. І навпаки, підвищуючи облікову ставку, центральний банк послаблює стимули комерційних банків до отримання позик, що зменшує обсяг кредитів, виданих банками, а отже, і пропозицію грошей.
Головним елементом відсоткової політики НБУ протягом 1995-97 pp. було підтримання позитивної реальної дисконтної ставки. Таку політику почали вести 1994 р. з метою стримування інфляції та забезпечення зацікавленості підприємств і населення зберігати гроші в банках. Дисконтну ставку визначають з огляду на поточні темпи інфляції, попит та пропозицію кредитних ресурсів на міжбанківському ринку, ситуацію на валютному та фондовому ринках.
З травня 1995 р. дисконтна ставка почала відігравати активну регулівну роль і стала базовою ставкою для кредитних угод. НБУ зобов'язав комерційні банки вводити до кредитних угод пункт про коригування відсоткової ставки залежно від зміни дисконтної. У вересні 1996 р. вимоги щодо коригування відсоткових ставок за кредитами відповідно до змін дисконтної ставки було скасовано.
Суттєве зниження інфляції в 1995 р. дало змогу знизити дисконтну ставку НБУ з 225 до 71%. Кредитна ставка знижувалась із запізненням.
Протягом 1997 р. НБУ поступово знижував дисконтну ставку з 40% річних (на початок року) до, 16% (серпень 1997 p). Відповідно кредитна ставка (за одномісячними кредитами) знизилася з 64 до 45% річних. Незбалансованість валютного ринку змусила НБУ з листопада 1997 р. підвищити дисконтну ставку до 35% річних. Протягом перших семи місяців 1998 р. дисконтна ставка змінювалась п'ять разів: 6 лютого - з 35 до 44%; 18 березня - до 41; 21 травня - до 45; 29 травня - до 51%. На кінець липня, коли інфляція в Україні становила 2.1%, облікова ставка НБУ була 82%.
За умов розгортання світової фінансової кризи США, Великобританія, Японія та інші країни вдавалися до зниження облікових ставок. Таким шляхом пішов і центральний банк Росії, запровадивши облікову ставку на рівні 42%.
Регулювання дисконтної ставки НБУ є чинником подвійної дії, його використовують як для підвищення, так і зниження інфляції. З одного боку, підвищення дисконтної ставки в короткотерміновому періоді дало змогу дещо стримати відплив спекулятивного іноземного капіталу з ринку облігацій внутрішніх державних позик (ОВДП), що спостерігалося наприкінці 1997 р. Це позитивно (лише в короткотерміновому періоді) вплинуло на стан виконання державного бюджету. З іншого боку, цей «захід зумовив зростання кредитних ставок, яке відшкодовують підприємства або шляхом підвищення цін, або затримкою заробітної плати, чи іншим шляхом. У разі зниження поточних темпів інфляції знижується дисконтна ставка і, відповідно, відсоткова ставка за кредити.
Високий рівень кредитних ставок комерційних банків порівняно із дисконтною ставкою НБУ обумовлюють такі чинники:
1. Високі інфляційні очікування, що перевищують поточний рівень інфляції, та відчуття штучного стримування інфляційного процесу, що безпосередньо підтримує високий рівень відсоткових ставок.
2. Різке збільшення у пасивах банків обсягу коротко - і середньотермінових депозитів порівняно з коштами клієнтів.
3. Низька питома вага кредитних операцій в активах банків.
Нижньою межею для відсоткової ставки за кредити є дохідність безризикових фінансових активів - вкладень в облігації внутрішньої державної позики. Очікувана динаміка відсоткових ставок за ОВДП більше впливає на відсоткову ставку за кредити, ніж нормативне зниження дисконтної ставки. Тому у разі залучення Мінфіном грошей на фондовому ринку шляхом підвищення дохідності ОВДП збільшаться ставки і на кредитному ринку.