Висока якість досягається при функціонуванні СТОіРО як єдиної системи, в якій різноманітні форми заводського та позазаводського обслуговування гнучко доповнюють одна одну. При цьому власне ремонтні роботи складають лише частину комплексу послуг, що забезпечують ефективне використання засобів виробництва й яких об'єднує поняття «технічний сервіс». Спеціалізовані виконавці пропонують також різноманітні послуги по технічному сприянню у впровадженні і експлуатації обладнання, консультують з питань зниження витрат по СТОіРО. Виробники обладнання також розширюють спектр діяльності у цій сфері (створюють центри модернізації, фірмового обслуговування обладнання, виготовленого конкурентами; розвивають мережі сервісних структур). Як показав аналіз, у розвинутих країнах сфера сервісного обслуговування - один із найбільш динамічних сегментів ринку. Він характеризується гострою конкурентною боротьбою між виробниками обладнання й іншими виконавцями послуг. У роботі виявляється об’єм ринку сервісних послуг, виділяються особливості та закономірності його функціонування. Основними умовами формування ринку сервісних послуг на нашу думку є: вільний вибір партнерів по господарських зв'язках; наявність конкуренції між виробниками обладнання, спеціалізованими ремонтними підприємствами й іншими виконавцями послуг; самостійність економічних суб'єктів.
1.2 Нормативно-правове забезпечення організації технічного обслуговування на виробництві
У нормативних актах радянського періоду, які регулювали відносини з технічного забезпечення господарства, застосовувалися терміни «виробничо-технічне забезпечення», «матеріально-технічне забезпечення» та «матеріально-технічне постачання». Технічне обслуговування стосувалося лише ремонту та технічного обслуговування техніки, а матеріально-технічне постачання і забезпечення ототожнювались. Матеріально-технічне забезпечення та матеріально-технічне постачання зводилися до питання забезпечення господарства, а питання меліорації та будівництва розглядалися та регулювалися окремо.
Єдине поняття правовідносин з технічного забезпечення не закріплене ні в одному законодавчому акті України. Як в нормативних актах, так і в юридичній і економічній літературі відсутній навіть єдиний загальноприйнятий термін його визначення, що є дуже важливим відносно нормотворення і практики застосування. Не можна сказати, що не було спроб визначення цього поняття. В різний час вчені-юристи та економісти робили такі спроби. Так, Е.Ю. Локшин та І.М. Рознатовський під терміном «технічне забезпечення», визначали процес планомірного та комплексного забезпечення народного господарства усіма необхідними технічними засобами, потрібними для його нормального функціонування.
Після проголошення незалежності України, виникла необхідність розбудови нової правової системи, в тому числі і в галузі технічного забезпечення товаровиробників. Слід відмітити, що у новоприйнятих нормативних актах, які регулюють відносини з матеріально-технічного забезпечення товаровиробників, такий термін, як «виробничо-технічне забезпечення» не застосовується.
На нашу думку це пов'язано з тим, що технічне забезпечення не тільки втратило жорстку плановість, а й сам порядок та систему органів технічного постачання, яка існувала до цього. Проте технічне забезпечення товаровиробників не тільки не втратило свого значення, а навпаки набуло ще більшої актуальності та необхідності і особливо в сучасних умовах, про що свідчать ряд Постанов Ради Міністрів, Кабінету Міністрів та Указів Президента, прийнятих з 1990 року та по теперішній час [5, 7].
Постановою Ради Міністрів УРСР від 28.12.1990 р. № 393 «Про стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1991 рік матеріально-технічними ресурсами» закріплюється, що за реалізовану державі сільськогосподарську продукцію господарству поставляються матеріально-технічні ресурси за оптовими цінами і тарифами, встановленими згідно з чинним законодавством. Отоварювання виділених господарствам фондів на матеріально-технічні ресурси проводиться через районні підприємства агротехнічного постачання і районні виробничі об’єднання по агрохімічному обслуговуванню за інформацією заготівельних організацій та органів держстатистики про виконання договірних зобов'язань. Продукція, не охоплена договорами контрактації, централізовано не забезпечується матеріально-технічними ресурсами. Отже постачання матеріально-технічних ресурсів товаровиробникам сільськогосподарської продукції відповідно до цієї Постанови проводилося тільки за реалізовану сільгосппродукцію державі, інтереси інших товаровиробників у цьому нормативному акті не враховуються і вони повинні вживати заходи по самозабезпеченню свого виробництва матеріально-технічними засобами. Це свідчить, що в Україні на той момент фактично ще зберігалися тенденції жорстокого планування, а тому порушувався в АПК принцип свободи підприємництва.
Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 22.05.1991 р. № 10 «Про своєчасну підготовку до збирання врожаю та організацію його проведення в 1991 році» з метою своєчасного і високоякісного проведення збирання врожаю, заготівель сільськогосподарських продуктів і кормів Держпостачу УРСР, Держагропрому УРСР, Комітету по забезпеченню нафтопродуктами при Раді Міністрів УРСР, міністерствам і відомствам УРСР, що здійснюють поставки для села матеріально-технічних засобів, потрібно було впровадити погоджений з Кримською АРСР і облвиконкомами особливий режим забезпечення сільського господарства матеріально-технічними ресурсами, і насамперед паливно-мастильними матеріалами, запасними частинами, посівною і збиральною технікою, маючи на увазі, що ці ресурси повинні бути поставлені сільським споживачам у повному обсязі. Цією Постановою вже передбачалось матеріально-технічне забезпечення всіх товаровиробників сільськогосподарської продукції, а не тільки тих, які повинні були реалізувати сільськогосподарську продукцію державі, що передбачалося раніше. Отже можна сказати, що ця постанова повніше враховувала інтереси товаровиробників АПК [10, 151].
Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1995 р. № 1008 «Про забезпечення сільськогосподарських товаровиробників пально-мастильними матеріалами та іншими матеріально-технічними ресурсами за рахунок товарного кредиту» закріплено, що з метою більш повного задоволення потреб сільськогосподарських товаровиробників усіх форм власності в пально-мастильних матеріалах та інших матеріально-технічних ресурсах, запроваджується товарний кредит як одна з форм забезпечення сільськогосподарських товаровиробників основними матеріально-технічними ресурсами пально-мастильні матеріали, мінеральні добрива, сільськогосподарська техніка тощо). Постановою установлюється, що матеріально-технічні ресурси, надаються у вигляді товарного кредиту суб’єктам підприємницької діяльності усіх форм власності на підставі угод, укладених ними з Міністерством фінансів, Урядом Автономної Республіки Крим та обласними державними адміністраціями. Вони використовуються для забезпечення сільськогосподарських товаровиробників в рахунок виконання ними державних і регіональних контрактів на сільськогосподарську продукцію та закладення в державний резерв цієї продукції і продуктів її переробки. У цьому нормативному акті йдеться про матеріально-технічне забезпечення у вигляді товарного кредиту.
Постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 2000 р. № 50 «Про нові підходи до забезпечення сільськогосподарських товаровиробників матеріально-технічними ресурсами», визначено, що необхідне впровадження з 1 січня 2000 р. у практику господарювання ринкових підходів, відповідно до яких органи виконавчої влади не беруть безпосередньої участі у вирішенні питань, пов’язаних із забезпеченням сільськогосподарських товаровиробників матеріально-технічними ресурсами, у тому числі засобами захисту рослин, мінеральними добривами та пально-мастильними матеріалами, а сільськогосподарські товаровиробники закуповують необхідні матеріально-технічні ресурси у суб’єктів підприємницької діяльності, зокрема через біржовий ринок. Як у вище наведених нормативних актах (постановах) так і у цій постанові говориться про матеріально-технічне забезпечення.
Необхідність матеріально-технічного забезпечення товаровиробників сільськогосподарської продукції передбачена і Указом Президента України від 23.02.2001 р. «Про додаткові заходи щодо дальшого розвитку лізингу в аграрному секторі економіки». Згідно з ним, основними завданнями новоствореної Національної компанії «Украгролізинг» є: організація та здійснення інженерного та матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарських підприємств [9, 31].
Отже у вищенаведених нормативних актах мова саме про матеріально-технічне забезпечення та забезпечення матеріально-технічними ресурсами. Тому на, нашу думку, потрібно говорити про матеріально-технічне забезпечення товаровиробників агропромислового комплексу, як таке поняття, що охоплює виробничо-технічне забезпечення, виробничо-технічне обслуговування та матеріально-технічне постачання. Матеріально-технічне постачання, як форма матеріально-технічного забезпечення існувало в період, коли ним займались організації системи Союзголовпостачання, які на основі нарядів та рознарядок постачали сільськогосподарську техніку, пально-мастильні матеріали, а також інші матеріально-технічні ресурси. В сучасних умовах застосовується не матеріально-технічне постачання, а саме матеріально-технічне забезпечення. Сільськогосподарські товаровиробники самостійно, шляхом укладення договорів купівлі-продажу, бартерних, лізингових і т. ін. безпосередньо з виробниками сільськогосподарської техніки та інших матеріально-технічних засобів, або через посередницькі організації вживають заходів щодо самозабезпечення матеріально-технічними засобами на відміну від постачання, яке було запроваджене в умовах планової економіки. В той період, про що говорилось раніше, сільськогосподарські виробники не займались ні пошуком постачальників, ні ціновою політикою, ні вирішенням питання щодо асортименту матеріально-технічних засобів, це все вирішувалось в адміністративно-розпорядчому порядку.