Сьогодні важко уявити собі науку без армії роботів, що збирають інформацію в важкодоступних для людини місцях. А почалося все з метеорології, з куль-зондів. Ці невеликі аеростати з самопишущим приладом-метеорографом, вперше запропоновані Д.І. Менделєєвим, запускалися в Росії з 1896 року. І з того часу російська метеорологія постійно займає перше місце в світі з досліджень атмосфери за допомогою літальних засобів. Другий період розвитку цієї галузі науки почався в СРСР з винаходу професором А.П. Молчановим радіозонда, який поклав початок всієї сучасної телеметричної техніці. Передача отриманих наукових даних на Землю по радіо різко збільшила ефективність досліджень. Але радіозонди могли підніматися лише на висоту 40 км, далі метеорологи могли сподіватися тільки на ракети.
Перші ж запуски приладів для досліджень атмосфери на велику висоту за допомогою потужних геофізичних ракет принесли науці найцінніші дані. Але через велику вартість та складнощі підготовки до старту ці ракети запускалися всього кілька разів на рік. А метеорологам було необхідно отримувати регулярні відомості про динаміку процесів, що у верхніх шарах атмосфери. Для цього була потрібна дешева, надійна, проста в експлуатації ракета порівняно невеликої вантажопідйомності. І ось до восени 1951 року промислові підприємства країни за технічним завданням Центральної аерологічної обсерваторії (ЦАО) Гідрометеорологічної служби СРСР вперше в світі створили спеціальну метеорологічну ракету МР-1. Її застосування відкрило третій період висотних метеорологічних досліджень.
МР-1 представляла собою некеровану рідинну ракету нормальної схеми з аеродинамічним стабілізатором. Її РРД з витіснювальний системою подачі працював на азотної кислоти і гасі. Пуск проводився по траєкторії, близькій до вертикалі, з стаціонарної стартовою вишки. Для збільшення швидкості виходу з неї на ракеті встановлювався стартовий прискорювач, який представляв собою зв'язку з декількох порохових ракетних двигунів. Запуск прискорювача і РРД проводився одночасно.
Будь-яка ракета має деяку асиметрію у зовнішніх обводах, у розподілі мас та додатку тяги двигуна, яка змушує її відхилятися від заданої траєкторії. Щоб зменшити це відхилення, не застосовуючи дорогої системи управління, метеорологічним ракетам при пуску надається обертання навколо поздовжньої осі. Це забезпечується спіральної закруткою напрямних стартовою установки.
У головній частині МР-1 встановлювався стандартний набір ракетної метеорологічної апаратури, розробленої і виготовленої фахівцями ЦАО.У шпилі ракети і верхньому відсіку її головної частини розташовувалися різноманітні манометри, термометри та інші вимірювальні прилади, а також комутатор, по черзі підключати їх до радіопередавача. У середньому відсіку - передавач і чотири фотоапарата, працювали синхронно. Їхні осі об'єктивів були спрямовані вниз між площинами стабілізації ракети. Одержувала в польоті серія знімків давала можливість визначити положення головної частини в просторі. У нижньому відсіку укладався парашут головної частини, що забезпечував швидкість приземлення приладів до 7 м / с.
Вимірювання велися як на підйомі так і на спуску. Відділень Головного частини та введення парашутів вироблялося після припинення роботи двигуна по команді від реле часу на висоті близько 70 км. Корпус ракети спускався на своєму парашуті і так само, як головна частина, міг використовуватися знову. За спускаються частинами ракети велися кінотеодолітние спостереження, за якими визначалася сила вітру.
Шість років використання ракети МР-1 вперше дозволили отримати комплексні дані про висотний розподіл температури, тиску, щільності повітря, напрямків і швидкості вітру і простежити їх сезонні зміни. Це дало значний поштовх розвитку висотної метеорології, що, у свою чергу, поставило перед фахівцями завдання забезпечити вчених ще більш дешевими і простими в експлуатації ракетами.
Успішне вирішення в СРСР проблеми розробки потужних і легких твердопаливних ракетних двигунів дозволило створити до початку Міжнародного геофізичного року мобільний двоступеневу метеорологічну ракету МР-100 (М-100). Вона відрізнялася від МР-1 вдвічі меншим стартовою вагою, можливістю тривалого зберігання в спорядженому стані і здатністю працювати в будь-яких кліматичних умовах, включаючи арктичні та антарктичні. Корпус ракети був розрахований на одноразове використання і не рятувався. Істотно була вдосконалена і наукова апаратура. За допомогою МР-100 на таких же висотах - до 100 км - можна було робити все ті ж вимірювання, що і з допомогою МР-1, і, крім того, вести дослідження магнітних бур, полярних сяйв, інтенсивності потоку електронів. Спростила стартова установка дозволила здійснювати пуски МР-100 не тільки з наземних ракетних станцій, але і з науково-дослідних суден АН СРСР. Вперше морські пуски були здійснені з борту дізельелектрохода "Об" в 1957 році на різних широтах, у тому числі біля берегів Антарктиди.
Метеорологічні супутники Радянського Союзу та інших країн
У СРСР один із супутників серії «Космос» є метеорологічним супутником з висотою орбіти 900 км, нахилом орбіти до екватору 81,3 °.В останні десять років експлуатаційним метеорологічним космічним апаратом в СРСР став супутник «Метеор». Два або три супутника цієї серії знаходяться на орбіті одночасно. Супутники «Метеор» збирають інформацію про стан атмосфери, тепловому випромінюванні Землі, потоках заряджених частинок. Метеодані з борту супутників можуть безпосередньо брати більше п'ятдесяти метеостанцій на території СРСР. Корисний вантаж супутника в основному складається з оптико-механічного телевізійного обладнання, що працює у видимій області спектра. Крім того, є скануюча інфрачервона апаратура для отримання даних про зміст вологи в атмосфері і вертикальному профілі температур. Попередження про раптові зміни погоди по об'єднаним даними з метеорологічних радіолокаційних станцій і супутників передаються по радіо з Москви, Ленінграда та інших центрів, а спеціальна служба повідомляє цю інформацію на судна та літаки.
Радянські метеорологічні супутники «Метеор» почали функціонувати в рамках програми експериментів серії «Космос». Такими були супутники «Космос-44, -58, -100, -118, -122 і -144».
Супутник «Космос-122», запущений в червні 1966 р., має дві системи орієнтації. Одна система забезпечує орієнтацію циліндричного центрального тіла з встановленими на ньому телевізійними камерами та інфрачервоними датчиками по вертикалі до Землі, інша постійно орієнтує дві великі панелі сонячних батарей на Сонце, щоб виробляти максимальну електроенергію для живлення бортових систем. Конструктивно система орієнтації супутника була виконана як тривісна Маховиковим система.
Запуск супутника «Космос-156» передував розгортання національної системи розподілу метеоданих. «Метеор-1" був запущений 26 березня 1969на орбіту з висотами перигея 644 км і апогею 713 км і нахилом орбіти до екватору 81,2°.
В даний час супутники «Метеор», розроблені на базі попередніх моделей, постійно спостерігають за Землею від полюса до полюса, щогодини охоплюючи територію площею 30 000 кв. км. Перебуваючи на тіньовий стороні Землі, супутники одержують зображення за допомогою інфрачервоних датчиків, що реагують на теплове випромінювання поверхні Землі, океанів і хмар.
Типовим супутником цього сімейства є «Метеор-2-04", запущений 1 березня 1979 на орбіту з висотами 839 X 897 км і нахилом орбіти до екватору 81,22°. Зазвичай на орбіті знаходяться три супутника на кутовій відстані 90-180°, які проходять над певним районом з інтервалами 6 і 12 ч. Супутники накопичують інформацію і передають її на наземні станції по команді.
Приймальні центри Гідрометеорологічної служби СРСР забезпечують максимально можливе поширення метеорологічної інформації. Основні центри розташовані в Москві, Новосибірську і Хабаровську.
Супутникова система «Метеор» користується великим попитом;вона забезпечує регулярне прогнозування погоди, включаючи сповіщення про швидко розвиваються тропічних бурях. Така служба інформації має особливо важливе значення для передбачення сходу снігових лавин з гір і для планування систем іригації у віддалених районах. Вона продемонструвала великі переваги при прокладці маршрутів суден поза районів бур, штормових морів, сильних вітрів і скупчень льоду, що дало економічний ефект, оцінюваний мільйонами рублів.
Французький Національний центр з дослідження космосу - знесена (франц. CNES - Centre National d'Etude Spatiales) і НАСА (США) здійснили міжнародну програму «Еол».
Подальша мініатюризація метеорологічної апаратури дозволила створити на основі другого ступеня МР-100 дуже прості малі метеорологічні ракети ММР-05, ММР-06 і ММР-08 для масового застосування з метою отримання синоптичної інформації. Вони запускалися з мобільних наземних і суднових установок на висоти в 50, 60 і 80 км відповідно.
Хоча створення метеорологічних супутників відкрило принципово новий період у розвитку метеорології, ракетні дослідження не втрачають свого значення і приймають все більш широкого розмаху. Так, наприклад, протягом середнього по їх інтенсивності 1976 року в відповідно до каталогу Світового центру даних було запущено 518 радянських і 119 зарубіжних метеорологічних ракет. Отримані за їх допомогою дані по вертикальному розрізу атмосфери, істотно доповнюючи супутникову метеорологічну інформацію, стали невід'ємним елементом вихідних даних для прогнозування погоди.
В даний час "на озброєнні" метеорологів стоять удосконалені дослідницькі ракети ММР-06М, М-130, М-100Б і найпотужніша з них МР-12, що піднімає 150 кг наукової апаратури на висоту 180 км. Крім того, отримали широке застосування і ракети, здатні впливати на метеорологічні умови такі, як ракета "Хмара", що ефективно захищає сільськогосподарські угіддя від граду. З їх створенням радянська техніка наближається до того передбаченого академіком С.П. Корольовим часу, коли "будуть розроблені методи активного впливу на кліматичні умови".