Другою важливою віхою в процесі приватизації в Польщі був "Закон про місцеве самоврядування", що надавав муніципалітетам право власності. Передача прав власності муніципалітетам означала децентралізацію цього процесу.
"Мала" приватизація в Польщі, тобто дія муніципального уряду, що складалася з передачі приватним особам або їх компаніям неповного набору майнових прав (право оренди) на основні фонди, почалося в 1990 році. Службові приміщення на початку приватизації здавалися в оренду. Це зумовлювалося тим, що малі фірми часто не мали коштів для купівлі відразу приміщень для ведення бізнесу, адже останнє супроводжувалося значними витратами капіталу, але з іншого боку орендні відносини ставили розвиток комерційних фірм в залежність від політичних рішень.
В зв'язку зі швидким оборотом капіталу та високою рентабельністью торгівлі, в Польщі існувала можливість легального першопочаткового накопичення капіталу. До того ж тут була широко розвинута кредитна система. Близько 90% усіх кредитів в Польщі займав оборотний кредит. Це давало можливість з малим початковим капіталом розпочати бізнес.
Метод малої приватизації в Польщі (як і в Чехії, Угорщині) - аукціони магазинів, ресторанів, їдалень, готелів, майстерень. Центр ініціював "малу" приватизацію, але здійснювалася вона регіональними органами. Формальної "програми" "малої" приватизації в Польщі не було. Місцева влада вільна була сама вирішувати, що робити з підпорядкованими їй підприємствами Частіше такі об'єкти здавалися в оренду приватним особам.
Основним процедурним питанням малої приватизації була оренда муніципального майна. Багато дебатів точилось відносно того, чи здавати майно в оренду за ринкову плату, яка визначається на відкритому для всіх учасників аукціоні, чи вона визначається в адміністративному порядку, тобто бюрократами. За даними досліджень лише 9,3% муніципальної власності зданих в оренду в першій половині 1990 року виставлялись на аукціон для оренди. Як показує статистика, ставки орендної плати, які складалися на аукціонах в 30-40 разів перевищували ставки, встановлені бюрократами. Часто навіть під час проведення аукціонів на них допускалися лише інсайдери, тобто працівники державних торгових підприємств. Або ж інсайдери мали привелеї - їм надавали знижки на орендну плату. Це було в результаті того, що вони погрожували звільнити персонал підприємств, аргументуючи тим, що висока орендна плата призведе до зростання роздрібних цін і сповільнить приватизацію.
Приватизація в Польщі "мала" низку традиційних недоліків:
- результати роботи приватизованих об'єктів мало чим відрізнялись від попередніх показників, бо у керівників не вистачало досвіду роботи в нових умовах;
- не вистачало фінансових ресурсів для технологічного та технічного переозброєння підприємств;
- позитивні результати з'являлися раніше на підприємствах, що купувалися іноземноми інвесторами.
Недоліки "малої" приватизації в Польщі потрібно враховувати при приватизації в Україні.
Але при проведенні "малої" приватизації в Польщі було багато й позитивних моментів: муніципалітет був визнаний володарем магазинів роздрібної торгівлі, а всі права держави на ці магазини були припинені; використовувалися прості, детальні правила приватизації; уникалася безпосередня передача володіння власності; орендна плата складалася за трьома категоріями: (центр міста, у місті, поза містом), та враховувалося приблизно дванадцять типів магазинів. Складалася таблиця 36 рівнів плати за квадратний метр площі.
Аукціони використовувалися для продажу орендної площини. Продаж інвентаря здійснювався пізніше.
- Не було потрібно жодної оцінки, так як ціни, що пропонувалися на аукціоні базувалися на орендній платі для категорії магазинів (різних).
- Учасники аукціонів робили попередні вклади. Це робилося, щоб переконати, що тільки серйозні особи пропонують ціни.
- Права на оренду продавалися на п'ять-сім років.
- Оренда забезпечувала уряду деякий прибуток.
- Щоб кількість продовольчих магазинів не зменшилась, було заборонено зміну профілю підприємств на початковому періоді (12 місяців).
- Власність на той чи інший об'єкт передавалася тому суб'єкту, який виграв торги, при цьому не було гарантії для працівників і службовців, що виграють саме вони.
- Протягом 12 місяців після аукціонів новим господарям надавалися можливості для інвестицій та зменшувалися податки.
- Маломасштабна приватизація в Польщі була завершена за три-шість місяців.
Скориставшись трирічним досвідом інших постсоціалістичних країн, російські владні структури приступили до процесу приватизації. Влітку 1991 року вступив в дію Закон РСФР "Про приватизацію державних і муніципальних підприємств в РСФР", який заложив основи механізму приватизації. 11 червня 1992 року парламентом було схвалено остаточний варіант першої річної програми приватизації.
Дискусії навколо цієї програми стосувалися в основному ролі працівників та керівників підприємств в процесі приватизації. Частина депутатів парламенту, представники галузевих міністерств, впливові промислові кола, намагалися впливати на рішення парламенту з метою покращення умов праці робітників і збереження міністерського контролю. Протилежну точку зору відстоювала команда реформаторів. Вона захищала ідею приватизації з участю сторонніх осіб. Прийнята програма приватизації була як компроміс між вищезгаданими позиціями. В результаті введення в дію цієї програми працівники підприємств отримали значні переваги в купівлі державного майна. Право на вільну передачу працівниками підприємств своїх акцій іншим особам створює сприятливі умови для зміни власників акцій на вторинному ринку.
Основним органом, який керує і контролює процес приватизації в Росії є Державний комітет з управління державним майном. В областях, районах, містах його функції виконує місцевий комітет державного майна. Місцеві комітети державного майна, прикріпляються до місцевих органів адміністрації. Вони відіграють важливу роль в приватизації, бо до їх компетенції відноситься значна кількість невеликих підприємств (магазини, невеликі майстерні, підприємства побутового обслуговування), що приватизуються в рамках "малої" приватизації. До компетенції місцевих комітетів входить розробка і виконання програм приватизації підприємств відповідного регіону. Організаційна структура місцевих комітетів державного майна затверджується місцевими Радами народних депутатів. Місцевий комітет зацікавлений в приватизації, адже він існує за рахунок доходів від приватизації.
Доходи від приватизації державного майна розподіляються залежно від форм власності. Так при приватизації державної власності федеральний бюджет отримує 35% доходів, муніципальні бюджети - 10%, бюджети проміжних інстанцій - 45%.
Автори різних програм реформ, вважають приватизацію малих підприємств за першочергове завдання. Загальноприйнятою точкою зору є та, що знищення монополістичної структури системи розподілу, роздрібної торгівлі, сервісу орієнтованого на споживача, стане запорукою підвищення життєвого рівня населення. Однією з найбільших перешкод на шляху реформ на думку Романа Фрідмана і Анджея Рапачинського був контроль над цінами. Серйозні зміни стали можливими після лібералізації цін в січні 1992 року.[67.78]
Приватизація малих підприємств стала першим етапом в процесі Російської приватизації, адже вона є легшим завданням, ніж велика, та й провести її можна швидше.
В Росії "малу" приватизацію на 80-90% планувалося провести до кінця 1992 року. Фактично цього показника вдалося досягти в кінці 1993 року, коли було приватизовано близько 70% підприємств торгівлі, побутового обслуговування, громадського харчування.
В харчовій промислововсті на цей час було приватизовано до 10% підприємств, в промисловості будівельних матеріалів, сільському господарстві, автомобільному транспорті - від 1% до 30%.
Якщо характеризувати малу приватизацію в Росії за способами проведення, то найбільш поширенними були комерційні конкурси та викуп орендованого майна. Взагалі, структура приватизованих дрібних підприємств в 1993 році за способами приватизації склалася таким чином:
- аукціони - 9,2%; комерційні конкурси - 44,0%; інвестиційні торги - 1,9%; викуп орендованого майна - 42,8%; прямий продаж - 1,9%.
На жовтень 1993 року в Росії було приватизовано 57720 малих підприємств (61% загальної кількості малих підприємств, що підлягали приватизації). При досить успішному проведенні приватизації в 1992-1993 р.р., в кінці 1993 року намітилось зниження темпів "малої" приватизації.
Однією з причин цього гальмування був захист муніципальними службами своїх інтересів. Муніципалітети стали пропонувати для приватизації збиткові та гірші підприємства, що знаходились далеко від центру, потребували ремонту, не мали інфраструктури. Це було визвано тим, що після виходу нової Конституції Росії муніципальна власність була відокремлена від державної і розпоряджались нею муніципалітети.
До інших причин сповільнення процесу "малої" приватизації потрібно віднести: