З інших країн, що розвиваються, відносно більш високі показники ВНП на душу населення мають країни, у яких добуваються корисні копалини (Ботсвана, Габон, Намібія, Марокко та ін.), є плантаційне сільське господарство (Коста-Ріка, Колумбія, Сальвадор і ін.) або розвинене туристичне господарство (Багамські о-ви, Барбадос, Сейшельські о-ви, Фіджі і т.д.).
Істотних результатів в індустріалізації економіки домоглася Індія. За рядом абсолютних показників виробництва промислової продукції Індія знаходиться в числі ведучих країн світу. Однак велика частина населення країни зайнята в малопродуктивному сільському господарстві. Будучи другою країною у світі по чисельності населення (935 млн чол.), по виробництву ВНП на душу населення Індія знаходиться серед найменш розвинутих країн.
Величезних успіхів в економічному розвитку домігся Китай. Сочетая принципи централізованого керування економікою(державна власність на основні засоби виробництва, планування й ін.) із розвитком ринкових відносин і переходом до відкритої економіки, залученням у великих кількостях іноземного капіталу, Китай домігся в останні роки щорічного приросту ВНП у 9-10 %. Значно зріс китайський експорт, при цьому Китай має позитивне сальдо в торгівлі навіть із США.
По абсолютному показнику ВНП, розрахованому за паритетом купівельної спроможності, у 1997 р. Китай приблизно в 3,4 рази обганяє Францію, у 2,8 рази - Індію, у 2,5 рази - Німеччину й у 1,5 разу - Японії, хоча в 1,5 разу поступається США. Фактично Китай по своєю економічній мощі після США став другою державою у світі. У найближчі десятиліття Китай буде претендувати на роль другої супердержави.
Поряд із країнами, де хоча й у суперечливих формах, але спостерігається відомий економічний прогрес, досить велику групу складають найменш розвиті країни (країни Тропічної Африки, острівні держави в Тихому океані, деякі країни Азії, Карибського басейну)*. Ця група країн не має запаси корисних копалин, у них немає не тільки обробної, але і видобувної промисловості. Сільське господарство відстале і малопродуктивне. Зберігається сильна нерівність у розподілі прибутків, бідність і нужда більшості населення. Переважає натуральний тип господарства, хоча в більшості і цих країн йде поступовий розвиток його ринкової організації.
У багатьох дискусіях про причини уповільненого економічного зростання переважної більшості країн, що розвиваються, на одне з перших місць висувається фактор ментальності, обрах економічного мислення, які в широкому значенні охоплюють систему освіти й культури, соціальну сферу. Інвестиції, менеджмент, демографічні процеси, заборгованість є матеріальною складовою слаборозвинутості.політекономія економічного зростання країн, що ровиваються, базується на таких основних принципах:
· тотальна трансформація економіки і всього суспільства;
· ринкова стратегія як основа економічних перетворень;
· експортно-орієнтована концепція національної економіки;
· імпорт капіталу і технології з індустріальних держав;
· поліпшення умов для їх міжнародної торгівлі, для доступу на світові фінансові ринки;
· регулювання демографічних процесів.
Варто підкреслити: вирішальна роль у створенні необхідної критичної маси певних соціально-економічних зрушень у світі, що розвивається, належить людському капіталу (homo clausus), його бажанню, вмінню і здатності здійснювати модернізацію економіки і суспільства.
5. Економічні відносини та закони їх розвитку
Соціально-економічна сутність системи сучасного світового господарства полягає в діалектичному взаємозв'язку національних господарств країн, що належать до трьох соціально-економічних підсистем, здійснюваному через міжнародні економічні відносини.
Система світових ринкових відносин функціонує і розвивається за загальними економічними законами*. Передусім — це закони вартості та попиту і пропозиції, дії яких властиві як загальні ознаки, так і специфічні для світового товарного виробництва особливості. Діалектична єдність цих ознак та особливостей визначає якісну своєрідність світових ринкових відносин, відрізняє їх від інших форм ринкових відносин.
Загальний взаємозв'язок виробників на засадах товарно-грошових відносин існує в будь-якій соціально-економічній підсистемі сучасного світового господарства. Водночас дія законів вартості та попиту і пропозиції зазнає модифікації на основі конкретних виробничих відносин, а також продуктивних сил, державного управління тощо в кожній підсистемі. Крім того, модифікацію цих законів зумовлює зміна змісту економічної системи.
Головним критерієм еквівалентності сьогодні стає обмін на основі інтернаціональних вартостей, які формуються як середньосвітові величини в результаті конкурентної боротьби між різними державами та іншими суб'єктами світових ринкових відносин. Кожний з них в обмін на уречевлену в своїх товарах світову інтернаціональну працю отримує однакову кількість такої самої праці в інших товарах, які купує на світовому ринку. Економія національної праці, яка реалізується у світовому товарообміні, досягається завдяки міжнародному поділу праці, що дає змогу виробити більшу кількість товарів та знизити національну вартість їх, витративши при цьому ту саму кількість національної праці.
Інтернаціональні витрати суспільне необхідної праці на виробництво товарів визначають величину інтернаціональної вартості. Національні витрати суспільне необхідної праці країн, що експортують на світовий ринок найбільшу кількість певної продукції, формують інтернаціональні витрати і, як наслідок, інтернаціональну вартість. Проте у формуванні останньої беруть участь не всі товари, які виробляються у різних країнах, а лише ті, які експортуються на світовий ринок. Звідси ступінь впливу національної вартості на інтернаціональну залежить від частки окремих країн у загальному обсязі продажу окремих товарів на світовому ринку.
Країни, які беруть участь у міжнародному поділі праці та обміні, знаходяться в неоднакових умовах. Це визначається не тільки рівнем розвитку, структурою економіки і ємністю внутрішнього ринку, а й відмінностями географічного положення, складом та розмірами природних ресурсів. На світовому ринку країни, витрати яких на виготовлення того чи іншого продукту вищі за середній інтернаціональний рівень, виявляються неконкурентоспроможними, ті
ж, у яких подібні витрати нижчі, мають більш високий доход від експорту своїх товарів.
Є багато специфічних факторів, які тією чи іншою мірою перешкоджають формуванню інтернаціональної вартості. Вплив цих факторів (зовнішньоторгові та валютні обмеження, коливання курсів валют, біржові "лихоманки") позначається на світових цінах. Проте короткочасні коливання цін не відображають довгострокових тенденцій, а власне в останніх і виявляється універсальна дія закону вартості як регулятора світових ринкових відносин.
Якісна еволюція, яку переживає сучасне світове господарство, полягає у подальшій трансформації світових продуктивних сил і виробничих відносин і зумовлює особливості дії інших, крім названих законів вартості та попиту і пропозиції економічних законів, — закону відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил, закону зростання потреб, закону економії часу, закону зростання продуктивності праці тощо.
У своїй сукупності особливості дії економічних законів у світовому господарстві відображають удосконалені форми і культуру господарювання, які викристалізовуються в процесі суспільного добору, що відбувається одночасно з розвитком і поглибленням міжнародного поділу праці. Один процес дає суспільству можливість неухильно підвищувати ефективність праці, інший — більш раціонально організовувати суспільне виробництво і продуктивніше розпоряджатися його результатами. Доповнюючи та стимулюючи один одного, ці процеси зумовлюють розвиток світового господарства.
Отже, сучасний світовий суспільний розвиток характеризується посиленням зв'язків і взаємозалежностей між країнами. Перспективи світової цивілізації зв'язані з еффективним функціонуванням світогосподарської системи. Жодна країна світу не може претендувати на повноцінний розвиток, не будучи включеною в орбіту світогосподарських зв'язків, не може ефективно розвиватися в умовах національної економічної відокремленості, національної автаркії. Рух товарів, послуг і грошових платежів виявляються сильнішим за будь-які штучні бар'єри.
Міжнародна економічна система об'єднує держави, що мають свою національну й економічну самостійність, різний рівень господарського, політичного і культурного розвитку. Основними елементами міжнародної економічної системи є країни з високим рівнем розвитку, країни з перехідною економікою і країни, що розвиваються.
До високорозвинених країн відносяться 23 країни: США, Канада, 15 країн ЄС і 3 західноєвропейські країни (Швейцарія, Норвегія, Ісландія), що входять в ЕАСТ, Японія, Австралія і Нова Зеландія. У ряді видань ООН до промислово розвинутих країн відносяться також Ізраїль і Південна Африка. Для них характерен поступовий перехід до постринкової неоекономіки, центр ваго зміщується ії сфери матеріального в сферу духовного виробництва.
До країн з перехідною економікою входять колишні соціалістичні країни - члени СЕВ і колишні республіки СРСР, включаючи Росію, що вступили на шлях ринкових перетворень.
Країни, що розвиваються, складають велику частку країн сучасного світу. Це країни Азії (без Японії), Африки і Латинської Америки. Багато хто з них були колоніями і напівколоніями імперіалістичних держав і відстали у своєму економічному розвитку.
Серед основних критеріїв, за якими розрізняють господарські системи, важливими є можливість використання передової техніки і технології, останніх досягнень НТП, рівень розвитку продуктивних сил, а також оволодіння принципами і правилами ринкового устрою економіки.