Розумів Франко і марксистське визначення класової природи категорії капіталу. Капітал Франко характеризував як нагромаджену працю і, головне, чужу працю, результат експлуатації робітників. «Капітали, — писав він, — ... постали з праці багатьох людей і багатьох поколінь... Великі капітали в руках... одиниць могли постати тільки через визиск праці інших, себто через частинне привласнення того, що інші виробили... Славетний німецький соціаліст Карл Маркс ясно довів, що саме з... додаткових вартостей, урваних від робітників, постали всі капітали». Разом з тим, Франко розглядав капітал як ворожу силу, що протистоїть робітникові. Цим і підкреслена класова природа капіталу.
Франко, виходячи з «Капіталу» К. Маркса, дав аналіз частин капіталу, що відіграють різну роль у процесі виробництва додаткової вартості. До українського перекладу 24-го розділу першого тома «Капіталу» К. Маркса він зробив примітку, що свідчить про повне розуміння ним суті і значення Марксового поділу капіталу на сталий і змінний. Він писав: «Відомо, що Маркс ділить капітал на сталий і змінний, в залежності від того — змінюється чи не змінюється його вартість в процесі виробництва. Отже, машини, сировина, фабричні будівлі і т. д. це капітал сталий, тому що виробництво не вносить змін в загальну суму його вартості. Між тим, інша частина капіталу, якраз та, що йде на наймання і утримання робітника і міститься в понятті заробітної плати, це змінний капітал, тому що в кожному процесі виробництва капіталіст здобуває з нього більше, ніж витратив. Робітник створює вартість більшу, ніж та, яку він одержав в формі заробітної плати». Наведена примітка дозволяє сказати, що Франко йшов по шляху усвідомлення поняття органічної будови капіталу, що розкриває особливу роль змінного капіталу, який іде на купівлю робочої сили. Тут Франко ще раз підкреслив, що експлуатація найманих робітників капіталістами — ось справжнє джерело додаткової вартості.
Хоч у висловлюваннях Франка про капітал зустрічаються тлумачення капіталу, близькі натуралістичному (наприклад, таке твердження, що «продукційні речі завсіди є капітал», вживання терміну «капітал» і «засоби виробництва» як тотожних понять), він був глибоко переконаний в історично перехідному характерові такого ладу, при якому зосередження в руках меншості засобів виробництва є знаряддям безпощадної експлуатації трудящої більшості. Розкриваючи класовий характер капіталу, Франко робив революційні висновки. «А тому, що капітал, — писав він,— с не що інше, як тільки результат праці робітників, нагромадженої, можна сказати, праці, і тому, отже, капітал повинен належати всьому трудовому суспільству, а не одному лише класу капіталістів. Тоді, коли настане оця необхідна зміна, коли капітал з рук приватних, до яких попав шляхом грабунку і експлуатації, повернеться знов в загальне користування, стане власністю всіх трудящих, тоді якраз і буде одночасно поворот до природного стану, єдино справедливого». Як ключ для розкриття механізму капіталістичної експлуатації Франко використав елементи вчення Маркса про додаткову вартість.
Для розкриття суті додаткової вартості, як відомо, першорядне значення має розуміння того, що наймання робітника капіталістом є не що інше, як купівля-продаж товару — робочої сили. Франко правильно відрізняв термін «робоча сила» як сукупність фізичних і духовних здібностей людини і «праця» як застосування цих здібностей в процесі виготовлення матеріальних благ. Проте, говорячи про наймання робітника капіталістом, як купівлю-продаж товару, Франко вживав і термін «робоча сила» і термін «праця». Розглядаючи працю як товар, Франко мав на увазі не працю у живому вигляді, а працю як робочу силу, існуючу до здійснення процесу виробництва. Інколи він говорив про працю як товар і в тому розумінні, в якому повинен був говорити про продукт праці. Звичайно, велике значення в цьому відношенні мало те, що свої роботи Франко писав для робітників. Бажаючи на підставі елементарних економічних основ показати робітничому класові суть капіталістичної експлуатації, він, очевидно, користувався найбільш зрозумілими для робітників термінами.
При з'ясуванні суті найманої праці Франко виходив з того марксистського положення, що обмін між власником засобів виробництва і власником робочої сили відбувається на основі обміну еквівалентів. Як і всі товари, робоча сила продається по перній ціні, в основі якої лежить вартість цього товару. «Торгова ціна праці, так як і ціна кожного товару, — писав Франко, — означена звичайними економічними правилами, з котрих найважніше — кошт витворення товару, т. є. в тім разі — кошт удержання робітника і його робочої сили».
Хоч Франко не дуже ясно і точно вживав поняття «праця» і «робоча сила», проте вартість того і другого зводив завжди до вартості робочої сили. Тут він, очевидно, спирався на перші економічні праці Маркса. У обмін між робітником і капіталістом, писав Маркс, вступають «з одного боку, уречевлена праця в її найзагальнішій суспільній формі, тобто в формі грошей, а з другого боку — праця, що існує ще тільки в формі сили, купується і продається тут споживання цієї сили, тобто сама праця, хоч вартість товару, що продається, не є вартість праці (ірраціональний вираз), а вартість робочої сили».
Франко виходив з марксистського положення про походження додаткової вартості в сфері виробництва товарів. Передумову ка піталістичної експлуатації він бачив у тому, що «праця людська, це не є звичайний товар. Це товар живий, котрий має оту властивість, що надає вартість другим предметам, і надає її більше, ніж скільки сам коштує... Робітник в тім часі, на котрий найнявся, витворює далеко більше, ніж скільки виносить його плата».
Додаткову вартість розглядав Франко як надлишок праці, яку віддає робітник капіталістові понад ту кількість праці, яку робітник одержує у вигляді зарплати. «Беручи до уваги,—говориться у «Програмі галицьких соціалістів», автором якої був і Франко,—що вартість створеного товару можна виразити якою то кількістю суспільної праці, яка в ньому міститься, тобто суспільне необхідним робочим часом, витраченим на це виробництво, а робітник, як сказано, одержує лише стільки, скільки необхідно для його життя, то деяка частина цієї праці, вміщеної в створеному товарі, остається незаплаченою, становлячи ту додаткову вартість, яка залишається в руках капіталістів». Отже, додаткова вартість розглядалась тут як результат неоплаченої праці робітника.
Багато правильних думок висловив І. Франко відносно матеріального виробництва, вважаючи економічні відносини справжнім мотором суспільного розвитку. Однак всупереч марксизму поряд із визнанням вирішальної ролі матеріальних, економічних умов у розвитку суспільства І. Франко великого значення надавав ролі ідей, освіти, культури.
Близькими до марксистських були погляди І. Франка на класову структуру суспільства. Він розглядав класи як історичну категорію і вважав приватну власність матеріальною основою поділу суспільства на класи. Класову боротьбу в суспільстві він вважав рушійною силою його розвитку. Тільки захист інтересів трудящих класів, підкреслював Франко у праці «Робітники і трудівники», входить у «нашу програму», про них тільки говоримо і їм тільки передусім бажаємо добра.
Проте І. Франко своєрідно розумів природу робітничого класу і селянства. Він підходив до класового поділу суспільства з точки зору виділення тих класів, що виробляють матеріальні блага, й тих, що лише їх споживають. Під терміном «робітник», «пролетар» він об'єднував і робітників, і ремісників, і дрібних підприємців, і селян. «Таким чином,— писав І. Франко,— декількаморговий селянин і дрібний ремісничий майстер це також робітники, це — пролетаріат». До робітничого класу він відносив усіх тих, хто працював «в поті чола», включаючи демократично настроєну інтелігенцію.
Аналізуючи питання про роль машин у розвитку капіталістичного суспільства, І. Франко виходив із того, що машини є могутнім знаряддям технічного прогресу, але для «робітників-пролетаріїв вони стали новим і страшенно потужним засобом притиску і визискування».
У процесі аналізу аграрних відносин Франко формулює суть диференціальної ренти І, диференціальної ренти II, а також абсолютної капіталістичної земельної ренти, хоча не розглядає земельну ренту як особливу форму додаткової вартості. Найбільше його цікавила проблема ліквідації приватної власності на землю. Він був глибоко переконаний у перевагах великого виробництва перед дрібним сільським господарством. Але форма реалізації суспільної власності відрізнялася у нього від положень теорії Маркса. «Трудно детально передбачити,— писав І. Франко у 1880 р.,—в який спосіб відбудеться вивласнення всіх капіталістів і перехід знарядь праці на загальну власність, але з того, що зараз бачимо, можна припустити, що воно відбудеться без насильства». Розвиваючи ці думки в 90-ті роки XIX ст. та на початку XX ст., він у розумінні еволюції форм власності у сільському господарстві наближався до позиції західної соціал-демократії.
Подібно до своїх видатних попередників соціалістів-утопістів, Луйо Блана та Фердінанда Лассаля, почасти М. Чернишевського та революційних народників саме у виробничому кооперуванні трудящих він бачить один з найдієвіших засобів на шляху "до матеріального добробуту всіх робітничих людей та усунення всякого визискування економічного". Тільки велике колективне землеробство, переконаний Франко, відкриває можливості перетворити занедбані селянські землі на родючі масиви, небачено піднести сільськогосподарське виробництво.