Єврорегіони – це міждержавні регіональні асоціації, які включають в себе прикордонні області країн-учасниць та розвиваються у відповідності до погоджених комплексних програм соціально-економічної та культурно- гуманітарного характеру та загальноєвропейських критеріїв з метою спільного розв'язаннь соціально-економічних завдань.
Прикладами інституційного будівництва з метою сприяння прикордонному співробітництву є такі структури, як Асамблея європейських регіонів, Конгрес місцевих і регіональних влад Європи, Асоціація європейських прикордонних регіонів, Конференція периферійних приморських регіонів.
Розвитку прикордонного та міжрегіонального співробітництва в Європі сприяє формування єдиного митного, тарифного та взагалі соціально- економічного простору.
Співробітництво України з іншими східно- та центральноєвропейськими країнами, які є прилеглими до її власної території по будівництву таких інтеграційних утворень, як єврорегіони, постало важливим завданням на порядку денного. Єврорегіони, які за своєю сутністю є зонами багатостороннього міжнародного співробітництва, включаючи режим прикордонної торгівлі, підпадають під національне регулювання процесу створення та функціонування зон вільної торгівлі взагалі. Воно є додатковим фактором вирішення складних питань проведення реформи та виходу з кризи.
Зокрема, за допомогою участі в системі єврорегіонів можливо досягти наступних практичних та тактико-стратегічних цілей: . надання імпульсу соціально-економічного розвитку окремих регіонів завдяки використанню широкого комплексу міжнародно-регіонального співробітництва; . кадрова, інфраструктурна підготовка як окремих регіонів, так і країни в цілому до більш глибоких форм інтеграційної співпраці з Євросоюзом; прискорення самого процесу такої інтеграції; . краще реалізовувати потенціал виробничої спеціалізації західних регіонів держави, які поки що значно відстають при формуванні експортної бази зовнішньоторговельного балансу України; . створення кращих передумов для здійснення закордонних інвестицій, взагалі покращення режиму руху капіталу в субрегіональних межах; . спільний розвиток транспортної та комунікаційної інфраструктури; . спільна розробка стратегії регіонального розвитку, обмін досвідом розвитку виробничої та побутової сфери; . співробітництво в галузі туризму, спортивного виховання та рекреації; . охорона навколишнього середовища та розв’язання широкого кола проблем екології, які хвилюють місцеве населення.
Інтеграційно-дезінтеграційні контроверсії СНД: на шляху від “розлучення” до співіснування
Значні ускладнення, які виявилися під час становлення колишніх радянських республік як незалежних держав спонукали їх до розуміння значущості взаємних зв’язків як кардинальної передумови виходу їхніх економік з глибокої кризи, подальшого динамічного розвитку. Крім того розвіялися ілюзії щодо швидкої інтеграції відповідних господарських комплексів до світового та спільного європейського господарств, а це актуалізує ідеї поновлення міжреспубліканських зв’язків, хоча і на принципово іншій основі. Варто згадати і суворі реалії ринкової конкуренції на міжнародних ринках, які об’єктивно актуалізують взаємне значення та тяжіння членів СНД як ринків збуту для вироблених в них товарів.
В економіках країн СНД вже проявилися позитивні тенденції розвитку, вони адаптувалися до умов ринкових відносин. Це постає фактором однопорядковості їх соціально-економічних систем, потенційного узгодження спільних проектів соціально-економічного розвитку. Основними рисами та акцентами співробітництва в рамках СНД могли б постати: . інтенсивний розвиток виробничо-технологічної кооперації підприємств і галузей, які пов'язані традиційними зв'язками, що склалися в рамках єдиної держави; . спільний вихід на ринки третіх країн з кооперованою продукцією, з великомасштабними будівельно-монтажними послугами; . створення стратегічних трансєвропейських та євразійських транспортних коридорів, зокрема Євроазіатського транспортного коридору, з метою поєднаня ринків країн Азії і Європи, значного збільшення транзитних товаропотоків; . дослідження та освоєння космічного простору, проведення спільних досліджень у астрономії та астрофізиці; . створення спільних фінансово-промислових груп на базі функціонально споріднених виробництв та підприємств, які можеть забезпечити роботи по різних технологічних циклах виробництва; . співробітництво в сфері екології та раціонального природокористування, розробка та поширення екологічно безпечних, ресурсо- та енергозберігаючих технологій, використання нетрадиційних джерел енергії; . спільна розробка родовищ корисних копалин – сировинних паливно- енергетичних та ресурсів.
На сьогодні домінуючим вектором з точки зору валової потужності зустрічних товаропотоков в українських міжнародних економічних зв'язках є співпраця з Російською Федерацією, іншими країнами СНД. За цією констатацією стоїть все ще значна енергетична залежність України, порівняно інтенсивні виробничо-коопераційні зв'язки, ринково-збутові чинники.
Двосторонні експортно-імпортні відносини України з Росією є найбільшими за обсягами та найбільш диверсифікованими за номенклатурою на усьому пострадянському просторі. Вони ж найкращим чином ілюструють специфіку та суперечності торгових, взагалі економіко-політичних стосунків між новими незалежними державими.
Значна товарно-технологічна залежність від Росії у перші місяці та роки незалежності України звузилася до залежності (щоправда дуже відчутної) по постачаннях енергоносіїв. Адже левова частка закупівлі товарів у Росії припадає саме на енергоносії – газ та нафту. Безумовно, така залежність не зовсім відповідає сучасним уявленням про те, що варто вважати за державну залежність. Як правило, йдеться про залежність країни з традиційним господарством від держави-технологічного лідера, коли перша виступає сировинним придатком другої. Але Україна, хоча і експортує до Росії товари із значно більш високим рівнем обробки, ніж ввозить з неї, не виступає лідером двосторонніх відносин.
Україна відмовилася від ідей “інституційної інтеграції” із створенням органів наддержавного регулювання, а також митного та платіжного союзів. Натомість відстоювалась концеація зони вільної торгівлі. Про значення такого утворення в україно-російських відносинах свідчить хоча б така цифра: згідно експертних оцінок, через відсутність його у відносинах з РФ вітчизняні споживачі щорічно переплачують близько 1,5 млрд. дол.
Відповідно до Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією і Україною, Договору про економічне співробітництво на 1997-2007 рр., а також ряду інших документів було підготовлено Програму економічного співробітництва України і Російської Федерації на 1998-2007 рр., яка встановлює рамкові умови двостороннього співробітництва. Зокрема Програма передбачає зближення основних напрямів у проведенні економічних реформ і розвиток економічного співробітництва, координацію пріоритетних напрямів структурних змін в економіках, координація заходів з вирішення соціальних проблем, всебічний розвиток торговельних відносин.
Основу українського експорту до Росії складають продукція металургійної промисловості, (передусім вироби з чорних металів, феросплави, профілі, алюміній), продукція машинобудування (електрічні машини, вантажні автомобілі, двигуни), продовольство (м'ясо, молочні продукти, цукор, алкогольні напої, консервовані продукти), продукція хімічної промисловості (шини, пласмаси та вироби з них, фарби та фарбуючи сполуки, органічні хімічні сполуки, миючі засоби). Особлива і головна стаття «експорту» України до Росії – це послуги, передусім ті, що пов'язані з транзитом енергоносіїв української територією.
Безумовним «лідером» імпорту з Росії є енергоносії (природний газ та нафта), які складають 70% та більше від загального об'єму ввозу. Ввозиться також і багато видів продукції машинобудування механічного обладнання, легкові автомобілі, передусім марки «Жигулі-Лада», а також «Газелі». Важливе значення має і ввезення ряду продуктів хімічної промисловості, зокрема синтетичного каучуку.
Чинниками, що стримують нарощування експорту української продукції до РФ є жорсткі кількісні обмеження та високі митні тарифи на товари машинобудування, сільського господарства, зокрема цукру та інші протекціоністські заходи.
Має місце певний прогрес у розвитку кооперування. Так, 24 квітня 1998 р. було підписано Угоду про виробничу кооперацію між урядами двох країн. Розвивалося, щоправда низькими темпами, й інвестиційне співробітництво між двома країнами. Причини незначних обсягів взаємних інвестицій очевидні: вони пов'язані з фінансовими дефіцитами на пострадянському просторі.
З-поміж галузей, які становили пріоритети інвестиційного співробітництва постали охорона здоров’я, фізична культура та соціальне забезпечення, паливна промисловість, фінанси, кредит, страхування, пенсійне забезпечення, транспорт і зв’язок, будівництво, машинобудування і металообробка, харчова, деревообробна і целюлозно-паперова промисловість.