Гроші 2 (стр. 44 из 60)

Теорія І. Фішера заснована на співвідношенні двохпв‖язаних між собою явищ: добутку кількості грошей на швидкість їх в обігу і добутку ріння цін на кількість реалізованих товарів. Зв'язок цих величин він виразив так званим рівнянням обміну:

MV PQ

де М—сума наявних грошсн, що знаходяться в обігу протягом певного

періоду;

V—швидкість обігу;

Р—ціна індивідуального товару, реалізованого за вказаний період; Q — кількість товарів.

Основою формули є товарообмінна операція. У правій частині рівняння представлена сума цін всіх товарів, що беруть участь в операціях, у лівій — їм протистоїть сума всіх негайних платежів.

Рівняння обміну тавтологічне за самим визначенням. У ньому права частина, безумовно, рівна лівій, оскільки це лише різні способи виразу однієї і тієї ж величини—грошової суми товарообмінних операцій.

Однак І. Фішер, виходячи з ряду припущень, формулює причиннонаслідкові зв'язки. Зокрема він стверджує, що рівень цін змінюється:

1) прямо пропорційно кількості грошей в обігу;

2) прямо пропорційно швидкості обігу грошей;

3) обернено пропорційно обсягу торгівлі, здійсненому з. допомогою цих грошей.

Пропорційний вплив зміни кількості грошей на ціни виявляється, на думку І. Фішера, лише в довгостроковій перспективі. Що ж стосується короткострокових періодів, то вплив може істотно викривлятися під дією циклічних змін кон'юнктури.

І. Фішер доводив, що в довгостроковому плані обсяг виробництва визначається техніко-економічними умовами (поділ праці, технологія) та інфраструктурою. Оскільки обидва фактори змінюються відносно повільно, остільки від їх впливу можна абстрагуватися. При таких штучних передумовах потенційний вплив грошей може, очевидно, виявитися лише в змінах «цінової оболонки». Виробництво ж визначається «реальними» факторами, і стан грошової сфери на нього не впливає. В результаті виникала типова класична «дихотомія». Абсолютизація І. Фішером однонаправленої лінії впливу «гроші—ціни» закріпила традиційний розрив між грошовою і загальноекономічною теоріями.

На початку XX ст. у Західній Европі набула поширення інша версія кількісної теорії, відмінна від трансакційного варіанта І. Фішера. Вона була названа теорією касових залишків або «кембриджською версією», її активними пропагандистами були професори Кембріджського університету А. Маршалл, А. Пігу, Д. Робертсон, Дж. М. Кейнс (у своїх ранніх роботах).

Як і Фішер, представники кембріджської школи намагалися пояснити тезу про визначальний вплив зміни грошової маси на рівень цін. Проте на відміну від І. Фішера їх підхід до проблеми був не макроекономічним, а мікроекономічним.

Кембриджські економісти зосередили увагу на мотивах нагромадження грошей в індивідуальних учасників виробництва. Вони намагалися дати відповідь на такі питання: чому люди зберігають гроші, від яких факторів залежить попит господарюючих суб'єктів на касові залишки?

Важливою особливістю «кембріджської версії» було те, що розміри нагромадження грошей не нав'язувались господарюючим суб'єктам з «залізною необхідністю» згори, а пов'язувалися з мотивами їх поведінки. За основу вони брали два мотиви зберігання грошей — як фонду засобів обігу і як резерву на покриття непередбачених потреб.

Разом з тим принцип вибору між грошима і іншими формами зберігання багатств не одержав в теорії касових залишків послідовного вираження. З допомогою ряду спрощень аналіз зрештою переводився на рейки традиційної кількісної теорії з її ключовим висновком про наявність жорсткого причинного зв'язку між кількістю грошей і загальним рівнем цін.

Це виразилось у формулі «кембріджського рівняння» (формула Пігу):

MkRP

де М — кількість грошових одиниць;

R, — загальна величина виробництва в фізичному виразі за одиницю часу;

Р—ціна виробленої продукції; k — частина RР, яку люди мають бажання зберігати в вигляді грошей.

При постійності k і Р виникає обернено пропорційний зв'язок між вартістю (купівельною силою) грошової одиниці і величиною наявних у господарстві касових залишків. Саме в цьому і полягає основини висновок кількісної теорії.

Саме у регулюванні грошової маси вбачали спосіб впливу на рівень товарних цін і на стан господарської активності. Методи цього впливу першим запропонував Дж. Кейнс, якийг підкреслював необхідність поєднання кількісної теорії грошей із теорією кон'юнктури.

Вплив на рух економічного циклу через сферу обігу Дж. Кейнс і його послідовники передбачали таким чином. Зростання грошової маси в обігу і обсягу кредитних ресурсів нібито тягне за собою пожвавлення економіки, ріст прибутків капіталістів і зайнятості. Поштовхом до цього пожвавлення може бути зниження банківського процента, яке підвищує попит на кредит і заохочує інвестиції, а також так зване дефіцитне фінансування (тобто розширення урядового попиту на ті чи інші товари) або фінансування з коштів державного бюджету урядових інвестицій.

Дійсно, у міру розвитку і ускладнення економіки вплив кредитнофінансової системи на відтворення значно посилився. Грошові і бюджетні важелі почали активно використовуватися державою як знаряддя антициклічного регулювання. Все це заперечувало висновок про «нейтральність грошей», відсутність їх зв'язку з реальними процесами в економічній системі.

У кейнсіанській схемі причинно-наслідкових зв'язків грошові фактори відігравали важливу роль. Нагадаємо, що в класичній системі гроші були короткочасним посередником, їх нагромадження господарюючими агентами вважалося беззмістовним і нераціональним. Цим обґрунтовувалася теза про негайне витрачання доходів у міру їх надходження, що, в свою чергу, приводило до висновку про автоматичну зміну цін слідом за зміною грошової маси.

У межах «кембріджської версії» хоч і намітився певний відхід від трактування грошей як короткочасного посередника, нейтральність грошей все ще зберігалася.

Дж. Кейнс намагався відійти від традиційного і неокласичного трактування грошей як другорядного технічного інструменту. Важливість грошей він пов'язував з наявністю невизначеності в процесах прийняття господарських рішень. На його думку, прагнення зберігати гроші — це барометр нашого недовір'я до власних розрахунків і до загальної узгодженої думки відносно майбутнього. Із факту нагромадження грошей він прямолінійно виводив низький платоспроможний попит у господарстві.

У своїй моделі господарської системи Дж. Кейнс намагався перебороти «класичну дихотомію», що створила глибокий розрив між реальними і грошовими процесами. Головним каналом зв'язку між цими двома сферами слугує у нього норма процента, що знаходиться під впливом сил грошового ринку і одночасно впливає на прийняття рішень про майбутні капіталовкладення.

Істинну важливість, за словами Дж. Кейнса, гроші набувають лише в теорії процента. Чим сильніша неясність відносно динаміки процента, тим більші запаси грошей створює господарюючий агент і тим більше скорочується його попит на продукцію поточного виробництва.

У традиціях Кембріджської школи Дж. Кейнс важливе місце відводив аналізу мотивів нагромадження грошей. У Дж. Кейнса їх три: трансакційний, обачності та спекулятивний. Перші два відображають традиційну роль грошей як засобу обігу і платежу. Вони переважно об'єднуються під загальною рубрикою трансакційного попиту, який залежить від суми товарообмінних угод чи доходу. Але головна новизна у Дж. Кейнса — виділення третього елемента попиту на гроші — попиту на спекулятивні залишки. Дж. Кейнс пов'язував його з динамікою ціни фінансових активів чи облігацій. Тим самим він увів в аналіз розподілу індивідуумом свого доходу проблему вибору. І, що є дуже важливим, в якості фактора, що регулює цей елемент попиту на гроші, як і весь попит, виступає норма процента.

Учасник господарського обороту, з одного боку, намагається максимізувати прибуток і з цією метою інвестує тимчасово вільні грошові кошти в різноманітні види фінансових активів, а з іншого — створити ліквідний резерв, необхідний для господарського маневру при змінах кон'юнктури. Врахування протилежних факторів приводить його до «точки рівноваги», що визначає співвідношення грошей і «облігацій» у його балансі.

Теорія грошей Дж. Кейнса глибоко вплинула на всю систему економічних уявлень Заходу. Однак післякейнсіанський розвиток призвів до різкого падіння інтересу до грошової проблематики взагалі і до кейнсіанських пропозицій зокрема.

Це можна пояснити тим, що кейнсіанська доктрина народилась у розпалі великої економічної депресії, коли грошовокредитна політика була паралізована і не могла забезпечити виходу капіталістичної економіки із хронічної кризи.

«Рецепти» Дж. Кейнса давали можливість впливати передусім на зайнятість і обсяги виробництва як найбільш «вузькі» місця в розвитку економіки. Разом з тим кейнсіанські «рецепти», що базувалися на політиці «дешевих грошей», неминуче включали інфляційний елемент: надходження в обіг великої кількості платіжних засобів вело до порушення пропорцій у грошовій сфері, підживлювало процеси знецінення грошей і стимулювало зростання цін.

І коли період великої економічної депресії минув, певною мірою і завдяки політиці «дешевих грошей», погляди економістів і політиків були звернені до іншого інструменту впливу на кон'юнктуру — до системи бюджетних заходів, що сприяло поширенню недооцінки грошових факгорів.

Падінню авторитету вчення Дж. Кейнса сприяла непристосованість його моделі для аналізу господарських ситуацій, що характеризуються стійким підвищенням загального рівня цін. Це призвело до критики кейнсіанства в кінці 60-х — на початку 70-х років і до швидкого розчарування у цьому вченні. На перший план висунулася проблема інфляції і ролі в ній грошових факторів. Ця сфера аналізу завжди була традиційною вотчиною кількісної теорії. За кейнсіанством стійко закріпилася репутація «проінфляційної доктрини», що ігнорує цінову динаміку і приносить купівельну спроможність грошей у жертву завданням забезпечення високих темпів економічного росту.