Помилковість металістичних поглядів меркантилістів можна звести до такого: визнання золота і срібла грошима за їх природою; ототожнення грошей з товарами; нерозуміння суті грошей як товару особливого роду, який виконує специфічну суспільну функцію—слугує загальним еквівалентом; ігнорування того, що гроші — це історична категорія.
Із завершенням первинного нагромадження капіталу зовнішня торгівля перестала слугувати основним джерелом збагачення. Дедалі більше стала виявлятися роль мануфактур і землеробства як сфери виробництва додаткової вартості. Ідеологи промислової буржуазії стали протиставляти капітал у дії «мертвим» скарбам у вигляді золота і срібла. Оскільки ж розвиток промисловості вимагав розвитку внутрішнього ринку, критики меркантилізму різко виступали також проти металістичної теорії грошей. Вони стверджували, що для внутрішнього обігу зовсім не потрібні повноцінні металеві гроші, які викликають непродуктивні витрати нації.
В епоху золотомонетного стандарту з розвитком банкнотного обігу економісти вже не заперечували можливість обігу знаків грошей, однак вимагали обов'язкового розміну їх на метал. У цей період металістична теорія набула значного поширення. Принципи її були покладені в основу грошових реформ, спрямованих проти інфляції.
У кінці XIX ст. виникла золотодевізна система грошового обігу, яка всупереч традиційним уявленням металістів передбачала не безпосередній розмін кредитних грошей на золото, а розмін їх на валюти (девізи) ведучих імперіалістичних держав.
Не відповідала уявленням металістів також система закритої чеканки, яка була введена в Австро-Угорщині в 1879 р. і в Індії з 1893 р. Вартість австрійського гульдена та індійської рупії, а також курси цих валют виявилися. вищими, ніж вартість срібла, яка в них містилася. Поступове витіснення повноцінних металевих грошей, яке спостерігалося протягом усього XIX ст., підготувало основу для переходу до сучасної системи паперових грошей і кредитного обігу без участі благородних металів.
Підрив металічної системи обігу був різко прискорений у другій полотті XIX ст. розвитком капіталістичного кредиту і кредитних грошей. Усуваючи монополію благородних металів, цей фактор сприяв створенню паперово-грошового і кредитного обігу. Після першої світової війни 1914— 1918 рр. прихильники металізму були змушені визнати неможливість відновлення золотомонетного стандарту і намагалися з позицій металістичної теорії обгрунтувати золотозлитковий і золотодевізний стандарти.
Після другої світової війни 1939—1945 рр. деякі економісти відстоювали ідею відновлення золотого стандарту у внутрішньому грошовому обігу. В 60-х роках металізм у модернізованій формі (неометалізм) відродився у Франції стосовно до сфери міжнародних валютних відносин. Його підтримував сам президент республіки Шарль де Голль і його радник Ж. Рюєфф.
На одній із прес-конференцій Шарль де Голль заявив, що вважає основою сучасної валютної системи золото, яке, на його думку, не змінює своєї природи, яке можна вільно складати у вигляді злитків і монет, яке «не має національності», зберігає всюди і завжди внутрішню вартість і заслуговує високої довіри.
Після краху бреттон-вудської валютної системи на початку 70-х років прихильники неометалізму намагалися знову обгрунтувати необхідність відновлення золотого стандарту, підвищення ролі золота в міжнародних економічних відносинах.
У вересні 1980 р. сенат США обговорював законопроект про відновлення статусу долара як резервної валюти, що базується на золоті. Тоді законопроект не був схвалений. Влітку 1981 р. до цього плану повернулися знову. При американському конгресі була створена спеціальна комісія з проблем золота, яка мала проаналізувати усі «за» та «проти» цього проекту. У складі комісії було 17 відомих учених-економістів, бізнесменів і політичних діячів.
У ході обговорення проблеми висувалися такі пропозиції:
1) повернення до повного або часткового покриття золотом емісії долара;
2) випуск облігацій, забезпечених золотом;
3) встановлення паралельного обігу паперових і золотих грошей.
Однак ні одна із цих пропозицій не була схвалена. Більшістю голосів комісія вирішила, що повернення до будь-якої форми золотого стандарту не може бути ефективним способом боротьби з інфляцією.
Таким чином, у сучасних умовах металістична теорія грошей виявилася не прийнятною. Повернення до металістичної валюти, по-перше, поставило б грошові системи у залежність від виробництва золота, а отже, послабило б можливість державного втручання в грошово-кредитну і валютну сфери; подруге, впровадження золотого грошового обігу збільшило б витрати обігу і призвело б до зменшення середньої норми прибутку.
3. Кількісна теорія грошей
Вартість грошей і рівень товарних цін кількісна теорія грошей пояснює змінами кількості грошей: чим більше їх в обігу — тим ціни вищі, а вартість грошей нижча, і навпаки. Ця теорія заперечує трудову теорію вартості взагалі і внутрішню вартість дорогоцінних металів як грошового товару зокрема.
Період зародження кількісної теорії грошей відноситься до XVI ст. У цей час в Європі відбувалося швидке зростання товарних цін і виникла необхідність дати пояснення причин цього явища. Крім того, це був період панування в економічній думці ідей меркантилізму з його вірою в особливі властивості благородних металів як найважливішого елемента суспільного багатства. Іцоб розвінчати цю віру, виникла гіпотеза, яка пізніше одержала назву кількісної теорії грошей.
Поширений в XVIII -XIX ст. варіант кількісної теорії грошей проголошував, що при незмінності всіх інших умов рівень товарних цін у середньому змінюється пропорційно зміні кількості грошей. Це положеппя спочатку стосувалося дійсних грошей, а потім поширилося і на паперові гроші. Кількісна теорія включає два базових положення: постулат причинності (ціни залежать від кількості грошей) і постулат пропорційності (ціни змінюються пропорційно зміні кількості грошей).
Тому базова ідея кількісної теорії може бути виражена різноманітно: від констатації найбільш загального, зв'язку між динамікою цін і зміною маси платіжних засобів до категоричного твердження, що будь-яке підвищення цін є прямий і пропорційний результат попередньої зміни грошової маси.
Першим, хто висунув ідею про залежність рівня цін від кількості благородних металів, був французький філософ Ж. Боден. У своєму трактаті «Відповідь на парадокси де Мальструа» він дійшов висновку, що високі ціни хоч і зумовлюються багатьма причинами, проте основною є збільшення кількості золота і срібла, яких стало значно більше, ніж чверть віку тому.
Інші економісти XVI—XVII ст. (Б. Даванзатті, Дж. Монтарріні, Дж. Локк) розробляють ідею Ж. Бодена, поступово перетворюючи її у прямолінійний і механічний варіант кількісної теорії.
У період становлення капіталістичних відносин основні ідеї кількісної теорії найбільш чітко виразив англійський філософ Д. Юм, У нарисі «Про гроші» (1750) Юм висунув і обгрунтував принцип, який у сучасній літературі називається «постулатом однорідності»: подвоєння кількості грошей призводить до подвоєння абсолютного рівня цін, виражених у грошах, але не зачіпає відносних мінових співвідношень окремих товарів.
Разом з тим гроші в системі Д. Юма не були зовсім нейтральними. Пропорційність у зміні грошей і цін досягається у нього лише в кінцевому підсумку, після затяжного процесу господарських корективів і зрушень. Д. Юм відносив тезу про екзогенний (зумовлений зовнішніми факторами) характер змін грошової маси до випадків притоку металевих грошей з-за кордону. Пізніше принцип «нав'язування грошей ззовні» був поширений на всі види грошової емісії,, в тому числі і на всі форми кредитних грошей.
Ще одна риса цього варіанта кількісної теорії, який склався на початку XIX ст. і панував протягом століття,, виявлялась у відсутності інтересу до розкриття складного процесу впливу грошей на систему цін. Багато авторів просто декларували факт рівнопропорційного зростання цін при збільшенні кількості грошей, не викриваючи механіки процесу.
У міру розвитку капіталізму нагромаджувалося дедалі більше свідчень помилковості основних положень кількісної теорії. Але спроби заперечити цю теорію протягом тривалого часу були невдалими. Видатний представник «банківської школи» в Англії Т. Тук підкреслював багатофакторну природу ціноутворення. Але при цьому впадав в іншу крайність, абсолютизуючи обернену залежність — від цін до грошей. Знаменитий «12-й принцип» Т. Тука проголошував, що ціни товарів не залежать від кількості грошей, а навпаки, сума засобів обігу є наслідком цін.
Важливий постулат у кількісну теорію вніс англійський економіст Дж. Локк, який стверджував, що вирішальним фактором, який регулює і визначає вартість грошей (у даному випадку золота і срібла), є їх кількість. Цей постулат Дж. Локка був використаний ідеологами промислової буржуазії, що почала розвиватися, для критики меркантилістів. Вони протиставляли доктрині останніх твердження, що нагромадження золота І срібла не може зробити націю багатшою, тому що результатом цього нагромадження буде знецінення дорогоцінних металів і зростання товарних цін. На їх думку, дійсне багатство нації міститься не в мертвих запасах золота і срібла, а в створенні мануфактур, у використанні в них живої праці.
Незважаючи на певний прогрес у розвитку кількісної теорії в XIX ст., її представники не змогли розірвати вузького кола механічного зв'язку товарних цін і грошей, яке визначалось ігноруванням функцій грошей як міри вартості і нагромадження скарбу.
На початку XX ст. суперечки довкола кількісної теорії розгорілися з новою силою. Для закріплення її положень необхідно було чіткіше сформулювати взаємозв'язок різноманітних ключових факторів грошової і негрошової сфери. Це завдання взяв на себе І. Фішер. Він висунув трансакційну версію кількісної теорії на базі так званого «рівняння обміну».