Магнітне поле Землі. Сутність геологічних процесів (стр. 2 из 4)

Для рельєфоутворення найбільше значення мають механічні рухи літосфери, магматизм і метаморфізм. Один з найважливіших результатів - формування первинних нерівностей твердої поверхні Землі - тектонічно обумовлених підняттів і западин. Екзогенні процеси поділяються на 3 групи: вивітрювання, денудація (знос) і акумуляція (нагромадження). Денудація й акумуляція по ефекті впливу на рельєф є що нівелюють. Під ендогенними рельєфоутворюючими факторами розуміються процеси, обумовлені внутрішнім розвитком літосфери і нерівності земної поверхні, що створюють, в умовах приповерхнього гравітаційного полючи Землі і під впливом її рухів у просторі. Структурні форми, виражені в рельєфі - полігенні утворення, тому що завжди в різному ступені перекручені екзогенними процесами.

Ендогенні й екзогенні процеси діють на земну поверхню одночасно, але з різною інтенсивністю в часі й просторі. При провідному значенні ендогенних процесів виникають переважно великі, структурні форми рельєфу суші, дна морів й океанів. Утворення найбільших (планетарних) форм пов'язане також із силами космічного характеру - обертанням Землі, сонячно-місячним тяжінням тощо. Екзогенні процеси звичайно формують дрібніші, скульптурні форми, ускладнюючи ними форми великого масштабу. Залежно від переважання того або іншого екзогенного фактора розрізняють:

флювіальні форми, зобов'язані своєю появою роботі річок і тимчасових потоків;

льодовикові, обумовлені діяльністю сучасних і древніх льодовиків;

мерзлотні (кріогенні);

аридні, у створенні яких головну роль грають процеси фізичного вивітрювання, робота вітру та інші.

Області тектонічного підняття й опускання зазнають протилежного по морфологічній спрямованості впливу з боку зовнішніх процесів: піднесені й ділянки, що піднімаються, земної кори розчленовуються, зрізуються зверху й з боків, тобто піддаються денудації, а знижені й ті, що опускаються, заповнюються продуктами руйнування й зносу, тобто є областями акумуляції.

Перевага тектонічних підняттів над сукупним впливом зовнішніх сил призводить (згідно з В. Пенком) до висхідного розвитку рельєфу, для якого характерне збільшення абсолютних і відносних висот, глибини розчленовування, крутості схилів; при висхідному розвитку рельєфу енергійно протікають процеси річкової ерозії й денудації. Приклад висхідного розвитку рельєф - високогірний тип рельєфу, властивий молодим гірським країнам (Альпам, Гімалаям). Перевага деструктивних екзогенних факторів веде до руйнування позитивних елементів рельєфу, до його спадного розвитку: зменшення абсолютних і відносних висот, появи ввігнутих форм схилів, ослаблення процесів ерозії й денудації. У гірських країнах спадному розвитку відповідає середньовисотний тип рельєфу (Урал, Аппалачі). Середньовисотні гори, знижуючись, переходять у низькогірський тип рельєфу (наприклад, окремі масиви Казахського дрібносопковика); на кінцевій стадії спадного розвитку рельєфу формується майже рівнина, або пенеплен.

Якщо відбувається тектонічне опускання, то залежно від інтенсивності впливу зовнішніх сил виникаючі депресії рельєф або збільшуються в розмірах, або вирівнюються завдяки нагромадженню принесеного з боку пухкого матеріалу.

Із плином геологічного часу співвідношення рельєфотворчих факторів на кожній ділянці земної поверхні неодноразово змінюється, накладаючи відбиток на характер рельєфу. Сучасний рельєф суші включає різновікові елементи зі слідами й висхідного, і спадного розвитку, тому для правильного розуміння рельєфу його прийнято розглядати в палеогеографічному аспекті. Так, показником зміни в часі висхідного й спадного розвитку рельєф у горах служить ярусність, вивчення якої сприяє з'ясуванню історії розвитку гірської країни в цілому.

Комбінація й відносна роль у рельєфотворенні того або іншого екзогенного фактора залежать від клімату. У зв'язку із цим розміщення на Землі форм рельєфу, створених головним чином при участі екзогенних процесів, підкоряється закону географічної зональності. У межах рівнинних країн суші чітко простежуються морфокліматичні зони, що відповідають територіальній диференціації сучасних екзогенних процесів.

Тема 5. Як формується морський берег? Що таке "абразія"?

Хвилі, впливаючи на береги, з одного боку, руйнують їх, а з іншого боку сприяють акумуляції матеріалу, формуючи широкі й протяжні пляжі.

Якщо хвиля підходить до стрімчастому берегу й пляжі відсутні або вони дуже вузькі, то вона всією своєю масою обрушується на берег, руйнуючи його під впливом ряду факторів:

1) удару багатонною масою води, що містить пісок, гальку й навіть валуни;

2) стиску повітря в порах і порожнинах породи, що розриває їх, подібно вибуховій речовині. Сила удару великих хвиль досягає десятків тонн на м2, що здатне зруйнувати міцні породи й бетонні спорудження набережних, пристаней, молів. Багаторазові удари хвиль зрештою вибивають нішу в підставі крутого берега, називану хвилеприбійної. Коли ніша стає занадто глибокою - навислі над нею частини крутого схилу обрушуються, уламки роздрібнюються хвилями і перетворюються в гальку й пісок. У теж час починає формуватися нова хвилеприбійна ніша й берег відступає.

Крім руйнівного, дії хвилі приводять до акумуляції опадів, доутворенню пляжів. хвиля, Що набігає, несе із собою гальку й пісок, які залишаються на березі при відступу хвилі. Хвиля руйнується при глибині прибережного дна в 1,5 разу більше висоти хвилі й швидкість набігання хвилі в цей момент різко зростає.

Будова пляжу: 1 - верхній пляж; 2 - нижній пляж; 3 - береговий вал; 4 - підводний бар.

Улітку пляж розширюється, узимку скорочується

Короткі й високі хвилі, набігаючи на змілілий беріг, забруднюються на глибинах у перші метри, відкладаючи піщаний матеріал під водою у вигляді підводного піщаного вала, що, руйнуючись, згодом може примкнути до пляжу. Підводні вали добре маркіруються хвилями, що розбиваються над ними. Іноді підводний акумулятивний вал, виростаючи, виступає з води, простягаючись паралельно берегу іноді на десятки км. Такі вали називаються барами. Класичним прикладом протяжного на 200 км баром, є Арабатська стрілка в Східного узбережжя Криму, що відокремлює Азовське море від Сиваської затоки.

Бари відшнуровують від океану простір води, називають лагуною.

Якщо хвилі низькі і довгі, то набігаючи на берег і, несучи із собою пісок і гальку, вони формують пляж або, точніше, нижній пляж, у якого добре виражений верхній уступ і фас пляжу. У зимовий час, коли часто штормить, а висота хвиль збільшується утвориться верхній пляж з декількома уступами або бермами й підводний вал при цьому переміщається ближче до берега, а влітку, при більше спокійному океані й невисоких хвилях, підводний вал відступає мористее. З боку моря берма обмежена чітким уступом, який називається гребенем берми. Це лінія найвищого заплескоту хвиль при нормальному хвилюванні в 3-4 бала.

Пляжі бувають не тільки піщані, вони можу бути утворені галечниками,

валунами, роздробленим ракушняком, вапняним біогенним матеріалом, як, наприклад, на пляжах тропічної зони. Піски на пляжах особливо на фасах, як правило, добре відсортовані, на бермах - гірше. У відкладеннях пляжу розвинена майже горизонтальна шаруватість, а в барах і підводних валах коса шаруватість.

Поводження піску й гальки на пляжі визначається характером набігання хвилі. Якщо хвилі йдуть перпендикулярно берегу, то пісок рухається нагору й униз по однієї лінії, при цьому за зоною прибою виникають вздовж берегового плину, які вертаються в океан у вигляді вузької смуги - сулоя - скороминучої - 2 м/с води, згасаючої за прибійною зоною. Там, де сулой зустрічається із хвилями за зоною прибою, відбувається забурунювання хвиль, тому такі ділянки добре видні.

Абра́зія (лат. abrasio - зіскоблювання) - процес руйнування берегів і знесення гірських порід у береговій зоні водойм хвилями і прибоєм. Суттєва абразія характерна для великих водойм - океанів, морів, озер чи великих водосховищ. Швидкість абразії залежить від геологічної будови берегів та сили прибою; крім того, вона зростає, якщо піднімається рівень моря або опускається узбережжя шириною кілька метрів.

магнітне поле геологічний порода

В результаті абразії створюються специфічні форми рельєфу; абразійні уступи (кліфи), хвилеприбійні ніші, підводні абразійні тераси або платформи (бенчі) та інші. Довжина абразійних ділянок на берегах водоймищ земної кулі біля 400 тисяч кілометрів (51 % загальної довжини). У середньому з кліфів у водоймища надходить 3,45 млрд м3 уламкового матеріалу на рік, з бенчів - 7,4 млрд м3. Пісок, галька, ґравій та інші, які виникають при абразії, утворюють різноманітні берегові і підводні форми рельєфу (коси, пересипи тощо), з якими пов’язані прибережно-морські розсипи та родовища будівельних матеріалів. При розробці прибережних покладів ґравію і піску необхідно погоджувати масштаби їх видобутку з швидкістю надходження уламкового матеріалу.

Тема 6. Що входить в поняття "елементи рельєфу"?

До елементів рельєфу відносяться поверхні, лінії і точки, які складають форми рельєфу.

Поверхні утворюють форми рельєфу. Вони можуть бути горизонтальними, нахиленими, випуклими, вогнутими і складеними. Лінії являються результатом пересіченої поверхні. Відрізняють лінії водороздільну, водозливну, підошвену, зливну. До характерних точок відносять вершини (найбільша висота на даній ділянці місцевості), перевальні (дно знижень гребнів хребтів), устеві (устя річок) і донні (найбільш низькі точки зниження рельєфу).

На будь-якій ділянці земна поверхня являє собою нескінченне чергування підйомів та знижень, які утворюють опуклі та увігнуті об'ємні тіла, що називаються формами рельєфу.