— система поглядів і низка гіпотез, що передбачають періодичне розширення і стискання нашої планети. Підставою для таких уявлень послужили численні дані про періодичну зміну глобального тектогенезу, активізації та загасання вулкано-процесів, складкоутворення, швидкості прогинання в депресіях, чергування різних формацій, що свідчать про пожвавлення здіймань. Останнім часом уточнюється періодичність подібних чергувань характеру тектогенезу, що дорівнює приблизно 25 млн років. Іноді вона пов'язується з рухами Сонячної системи в космосі й періодичною зміною гравітаційного поля, а також наявністю в нашій системі другої зірки, названої Немезідою. Механізм П. 3. і природу цього явища розуміють по-різному, і поки що не має хоч трохи однозначного трактування. Одним з її проявів може бути існування епох різної тектонічної рухливості. Уперше гіпотеза П. 3. була висунута А. Ротплетцем (1902) і була більш повно обґрунтована американським геологом В. Бухером (1933). Активними прихильниками П. 3. були М. А. Усов (1940) і В. О. Обручев(1940); останнім часом ці погляди розвивали й доповнювали В. П. Казарінов, Є. Є. Мілановський та ін. П. 3. називають також явище, що зумовлює седиментаційну циклічність. У сейсмології під цією же назвою виділяють установлені коливання земної кори у вигляді хвиль із вогнищами невеликої амплітуди.
Революції геологічні, тектонічні — уявлення про них було введено Г. Штілле (1913, 1918, 1922, 1924), який назвав так активні орогенічні рухи, що епізодично проявляються й чергуються з епейрогенічними, або еволюційними, за його термінологією, рухами. Цей термін і подібні йому уявлення набули поширення в американській геології (Шухерт, 1922, 1933; Джолі, 1929; Ірд-лі, 1954), де їх також розуміють як епоху гороутворення, і в радянській літературі першої половини XX ст. У В. О. Обручева (1948) епоха Р. — це "епізод, що перериває еволюцію і створює... у геосинкліналях докорінний переворот умов ". Поняття про революційні періоди фігурує в М. М. Тетяєва (1934); О. М. Мазарович вважає революційні періоди короткочасними епохами перебудови всієї земної кори. Останніми десятиліттями термін цей у вітчизняній літературі майже не використовується, а Р. прийнято вважати моменти різкої зміни глобальних тектонічних режимів (структурно-геологічні перебудови).
Ритм, ритмічність (від грецьк. "рівномірність") — рівномірний прояв або чергування, розмірність повторення певних процесів або подій, зазвичай короткочасних, повторюваність чого-небудь через чітко визначені інтервали часу. Поняття про Р. є дуже поширеним у геології. У літології це Р. осадконакопичення, класичними прикладами якої можуть бути стрічкові глини, фліш, деякі вугленосні відкладення. У геотектоніці й динамічній геології можна говорити про Р. "твердих припливів", деяких про Р. пульсації Землі, що проявляються через 25 мли років, або Р. структурно-геологічних перебудов у фанерозої, які відбуваються через 75-80 млн років. У палеогеографії Р. може встановлюватися для деяких трансгресивно-регресивних процесів, можливо, окремих кліматичних проявів (наприклад, великих зледенінь, що відбуваються в пізньому докембрії і фанерозої приблизно через 300 млн років). Р. трактується іноді як синонім періодичності або циклічності, що не можна визнати правильним. Головним показником і критерієм виділення Р. є узгодженість і впорядкованість протікання, повторюваність певних геологічних процесів і явищ через чітко окреслені інтервали часу. Р. широко використовується в стратиграфії (ритмостратиграфія), де обґрунтовується виділення різноманітних ритмокомплексів, ритмопачок та ін. підрозділів, що базуються на більш або менш чітких повтореннях у часі.
Ритми в розвитку земної кори є одними з найбільш обґрунтованих повторень, що відбуваються через чіткі інтервали часу. Для фанерозою добре доведено прояв через 75-80 млн років структурно-геологічних перебудов, що різко змінюють седиментаційно-палеогеографічний і тектоно-магматичний план розвитку більшості рухливих областей. Складовою таких повторів є тектонічні фази, найбільш виразні прояви яких відбуваються приблизно через 26 млн років. Кожна третя перебудова виражається однотипно: після активного сіалічного магматизму й консолідації материкових площ починаються їхні розколи, материковий рифтогенез, базито-вий вулканізм на великих площах; таке явище відбувалося 13, 245, 480 і 710 млн років тому. Це дозволяє говорити, щонайменше, про чотириразовий рівень повторення однотипних перетворень, які відбувалися через 26, 78, 234 і 700 млн років, а також про космічну його природу, оскільки таку тривалість прояву в часі можуть забезпечити лише розвиток планет і рухи у Всесвіті. Деякі дослідники пропонували використовувати подібні ритми для періодизації фанерозою та всієї історії земної кори.
Рифей (за давньою назвою Уральських гір) — нижній основний підрозділ верхнього протерозою за двочленного його поділу, стратиграфічний ранг і межі якого остаточно не встановлено. Виділений М. С. Шатським (1945) на Південному Уралі. Нижня вікова межа Р. останнім часом установлюється на рівні 1,65 млрд років. На підставі літологічного складу й решток строматолітів і мікро-фітолітів поділяється на три частини: нижній, середній і верхній, або бурзяній, юрматиній і каратавій, з віковими межами 1,4, 1,05 і 0,7 млрд років. Спочатку Р. був виділений як комплекс, представлений у стратотипі піщаниками, алевролітами, сланцями, конгломератами, вулканітами, карбонатними породами з чіткою циклічністю; потужність його на Тімані (Північ Європейської Росії) перевищує 13,5 км. Наразі Р. та його складові використовуються як стандартна (еталонна) стратиграфічна й геохронологічна одиниця для поділу верхнього протерозою. Наприкінці Р., на думку ПІат-ського, відбувався тектогенез, що створило складчасту систему Ті-мана.
Силур, силурійська система, С. період (за назвою давнього племені силурів, які населяли Уельс) — третя знизу система палеозою й період, що відповідає часу його формування. Виділений Р. Мурчі-соном (1935); у 1960 р. з його складу було виділено ордовик. Загальноприйнятого поділу С. немає; у нас він поділяється на два відділи й чотири яруси. Тривалість С. становить близько 28 млн років, його віковий інтервал, за сучасними положеннями, — 438-410 млн років. Це час великої морської трансгресії та значного вулканізму; наприкінці періоду виявлено різку регресію. Відомо невелике зледеніння, що, ймовірно, почалося ще в ордовику. С. був останнім періодом існування каледонських геосинкліналей в Атлантичному й Урало-Монгольському поясах. Серед тваринного світу С. дуже поширені граптоліти; рослини представлені водоростями, псилофітами, плауновими.
Стратиграфія (від лат. "опис шарів") — розділ історичної геології, або самостійна наука, що вивчає послідовності залягання та взаємозв'язки осадочних, метаморфічних і вулканогенних утворень у розрізі земної кори, а також географічне поширення різновікових відкладень. Термін був запропонований В. Смітом (1817). Завданням С. є розробка місцевих і регіональних стратиграфічних розрізів, а також загальної стратиграфічної шкали з метою створення одиниць для датування геологічних процесів і подій. Отже, С. установлює відносний вік усіх геологічних тіл, включаючи магматичні. Розвиток С. як науки базується на численних принципах і зазвичай регламентується стратиграфічними кодексами (звід основних положень класифікації, термінології, правил номенклатури), що розроблялися в багатьох країнах. У вузькому розумінні С. трактується як опис послідовності залягання геологічних утворень певної площі (країни, регіону, стандартного планшета карти); такою вона була вже на перших етапах проведення стратиграфічних досліджень. Послідовність залягання стратифікованих тіл (стратиграфічних підрозділів, або одиниць) установлюється або в результаті вивчення безпосередніх співвідношень їх у конкретних розрізах, або за палеонтологічними рештками; перший з цих напрямів отримав назву літостратиграфії, другий — біостратиграфії. Залежно від використання визначальних методів досліджень у С. виокремлюються такі напрями, як кліматостратиграфія, ритмо-(цикло-)стратиграфія, сейсмоС, хе-моС, екоС, С. подій; крім того, серед методів стратиграфічної кореляції виокремлюються геофізичні, палеомагнітні, структурно-геологічні, або діастрофічні (простежування регіональних розбіжностей). Напрям С, що вивчає геологічні тіла за часом їх утворення, називається хроностратиграфією, а за абсолютним віком — нуклеостратиграфією. Відповідно відносний вік магматичних тіл датується за спостережуваним прориванням інтрузивами одних відкладень і перекриттям їхніх виходів іншими, у результаті чого утворюється вікова "вилка" з тим чи іншим розкидом вікових значень. Запропоновані Д. В. Дробипіевим (193,9) термін "стратилогія" як наука про осадочні породи та Дж. Вейгельтом (1927) — "стратиномія", або вчення про орієнтоване розміщення неорганічних тіл у гірській породі, не набули поширення.
Структурно-геологічні перебудови — складне й не повною мірою ще вивчене історико-геологічне явище, що передбачає порівняно короткочасні (зазвичай упродовж 2-5 млн років) зміни палеогеографічного плану, тектонічних режимів і рухів на зразок магматизму, умов осадконакопйчення в більшості рухливих областей Землі. Результатом таких перебудов є закриття одних океанів і відкриття інших, початок формування гірсько-складчастих споруджень і вулкано-плутонічних поясів з іншим структурним планом розміщення. Літосферні плити в цьому випадку можуть почати рухатися в іншому напрямку та з іншою швидкістю. У фанерозої найбільш виразні С. г. п. відбувалися наприкінці раннього кембрію, у середині ордовику, на межі силуру й девону, наприкінці ві-зейського віку, наприкінці пермі, у середині келовейського й ту-ронського віків. Однією з найцікавіших особливостей цих перебудов є чітко виражена ритмічність повторення, прояв їх через 75-80 млн років.
Тетіс (за ім'ям давньогрецької богині моря Фетіди) — система протяжних морських і океанічних басейнів минулого, що розташовувалися на місці Середземноморського складчастого пояса й відокремлювали материки Ґондвана і Лавразія. Досить упевнено можна говорити про середньолалеозойський Т., або Палеотетіс, сліди якого фіксуються в герцинідах Центральної Європи, Великого Кавказу, Південних Гімалаїв. У пізньому палеозої західна частина цього Т. закрилася і на її місці сформувалися герциніди, а східна частина простяглася через Китай та Японію до Сіхоте-Аліню й навіть Коряцького нагір'я (судячи зі знахідок там так званої тетічної фауни); у цей час він являв собою гігантську затоку в межах Пан-ґеї. Характер мезозойських басейнів, які вже прийнято називати просто Т., істотно відрізнявся від характеру палеозойських: вони збільшувалися на заході й скорочувалися на сході. В окремі моменти цієї історії ширина океану сягала 4 тис. км. Басейни не залишалися однаковими, що було зумовлено періодичними розходженнями або сходженнями Ґондвани й Лавразії. У пізній крейді осьова частина Т. розташовувалася по лінії Дінаріди — Кіпр — Малий Кавказ, де фіксуються сліди відповідної океанічної кори. На північ від цього басейну розташовувалися великі окраїнно-материкові моря, у яких формувалися потужні флішові товщі (Альпи, Карпати) або писальна крейда, що збереглася на ділянках від Прикаспію до Англо-Паризького басейну. Останній етап існування Т. характеризується поділом його на ізольовані басейни, що відповідають сучасному Середземному морю й розташованому на півночі Пара-тетісу (Передальпійський і Передкарпатський прогини, Чорне й Каспійське моря). Близько 15 млн років тому морські басейни Паратетіса зникли, залишивши досить потужні товщі солей у Прикарпатті й Закарпатті та численні загадки для геологів. Іноді формулюються положення і про Пратетіс — океанічний басейн, що існував на місці пояса в пізньому докембрії.