Третинна система, Т. період — застаріла назва, що включає палеоген і неоген, які зЛ960 р. переведені в ранг самостійних систем і періодів. Термін був запропонований Д. Ардуїно (1758), і назву система отримала за більш ранніми уявленнями про первинні, вторинні, третинні й четвертинні відкладення на Землі. Багато дослідників назвами Т. с. і Т. п. користуються й зараз.
Тріас, тріасова система, Т. період (назва походить від тричленного поділу системи в Німеччині, де вона спочатку описувалася) — нижня частина мезозою, виділена Ф. Альберті (1834). У нас поділяється на три відділи й сім ярусів. Тривалість Т. п. становить трохи більше ЗО млн років (240-209). Характерною ознакою Т. с. є переважання в ній теригенних відкладень, у тому числі широкий розвиток червоноколірних відкладень, за невеликої кількості карбонатів і незначної вугленосності. Це час великих регресій, що почалися ще наприкінці пермі. Водночас у цей період починає оформлятися мезозойський океан Тетіс. Наприкінці середнього тріасу відбувалися значні тектонічні рухи, відомі як фаза Акійосі. Для Т. п. характерним є відновлення морської і континентальної фауни після великого вимирання, що відбувалося на межі з перм'ю. Серед безхребетних найбільш численними були двостулкові молюски, почали з'являтися белемніти. У воді жили плезіозаври та іхтіозаври (водні рептилії).
Фанерозой (від грецьк. "явне життя") — останній великий підрозділ стратиграфічної пікали та інтервал часу, протягом якого сформувалися палеозой, мезозой і кайнозой. Його повна назва — фанерозойська еонотема (еон); термін був запропонований Г. Чедві-ком (1930). Це сукупність усіх утворень (переважно осадочних), що залягають вище протерозою. Для них характерною є наявність достовірних і значною мірою поширених органічних решток з мінеральним кістяком, на підставі яких здійснюється найбільш детальний та обґрунтований їх стратиграфічний поділ, зіставлення, складено загальну стратиграфічну шкалу. Ф. у цьому аспекті протиставляється криптозою, або докембрію, — часу прихованого життя.
Фліш (від нім. "текти") — своєрідне ритмічне чергування тонких шарів піщано-глинистих порід (піщаники, аргіліти) або піщано-глинясто-карбонатних порід ("карбонатний Ф.", що включає також вапняки або мергелі). Широко розповсюджена геосинклінальна формація, що є основою будови складчастих областей Альп і Карпат (крейда-палеоген), Гірського Криму (верхній тріас— нижня юра), що дозволяло виокремлювати своєрідний флішовий басейн і навіть "флішовий океан". Виникають у внутрішніх і зовнішніх прогинах геосинкліналі, коли утворюються стійкі депресії та відносно вузькі підняття (Кордільєри). Певні складності становило розшифрування умов утворення Ф. Якщо спочатку це пов'язувалося зі зміною глибин басейну седиментації, то згодом — з проявом епізодичних каламутних потоків, що були зумовлені періодично повторюваними сейсмічними "струсами", виявленими на значних площах. Велика розмаїтість Ф. вимагала виділення флішового сімейства формацій (геогенерацій), до складу якого включаються субфліш, флішоїди та ін. Характеризується проявами свого формування впродовж тривалого часу й різними за тривалістю повторами, що робить його цікавим для вивчення хронології тектогенезу.
Цикл геотектонічний (тектонічний, ГТЦ) — сукупність геологічних явищ від закладення геосинкліналі до завершення на цьому місці гороутворюючих процесів, що формують складчасте спорудження. Відповідно, у складі такого циклу може виокремлюватися геосинклінальна й орогенна стадії, розділені різкою зміною тектонічних режимів, або їх інверсією; остання найчастіше виявляється інтенсивною складчастістю, яку називають головною. Учення про Ц. г. є одним з основних теоретичних положень, прийнятих у розшифруванні умов розвитку земної кори, найголовніших її закономірностей. Уявлення про цикли були накреслені М. Бертраном(1887) і більш повно сформульовані Г. Штілле (1940). Найбільш вірогідно уявлення про ГТЦ розроблено для фанерозою, хоча й тут точка зору на їхню кількість і вік істотно різняться. Серед найбільш відомих у фанерозої необхідно назвати салаїрський, каледонський (ранній і пізній), герцинський, індосинійський, кіммерійський, альпійський цикли. Для докембрію можна говорити лише про окремі складчастості (гренвільську, карельську, саамську та ін.), сукупності геосинклінально-орогенних процесів, а також інверсії тектонічних режимів, які умовно можна зіставити з ГТЦ циклами фанерозою. Однією з найважливіших особливостей ГТЦ слід вважати те, що геосинклінальним стадіям в одних рухливих тектонічних системах відповідають орогенні — в інших; це дозволило запропонувати принципово іншу схему їх розвитку, своєрідну "об'ємну" модель такого тектогенезу.
Циклічність — існування циклів, або властивість природних явищ, процесів і сформованих геологічних тіл (формацій, шарів) утворювати кількаразове закономірне повторення. Ц. відбиває повторюваність мінливих умов — палеогеографічних (існування на тих самих площах морських і континентальних басейнів, зміни кліматів), тектонічних, магматичних (геосинклінальний і ерогенний магматизм), седиментаційних (осадконакопичення). Відповідно виокремлюють цикли геотектонічні, цикли Вільсона (розкриття й закриття окремих океанів), цикли геосинклінального й ерогенного магматизму (тектоно-магматичні), цикли осадконакопичення, геологічні. Учення про Ц. і принцип Ц. — важливий і дуже широкий напрям геологічних досліджень і фундаментальних положень; його навіть запропоновано виокремлювати в самостійну науку або науковий напрям — літмологію (10. М. Карогодін).
Час — у геохронології — інтервали геологічної історії, що відповідають тривалості формування місцевих і регіональних, а також допоміжних стратиграфічних підрозділів загальної шкали. Відповідно можна говорити про карельський, верхоянський, київський, голоценовий Ч.; природно, що тривалість цих проміжків може бути будь-якою. Водночас це одне з найважливіших історико-геологічних, тектонічних і навіть філософських понять, що позначає тривалість певного процесу або явища, окремий проміжок або момент в еволюції розвитку, слушна пора для якогось прояву; у цьому розумінні Ч. використовується як термін вільного користування. Так, можна говорити про геологічний і догеологічний Ч. в історії Землі, Ч. існування наземного рослинного світу, Ч. появи кістякової фауни, Ч. (етап) геосинклінальної або орогенної стадій у геотектонічному циклі, Ч. рудоутворення в гідротермальному процесі, Ч. життя гір або вулканізму.
Четвертинна система, Ч. період — останній стратиграфічний й геохронологічний підрозділ кайнозою. Тривалість його, за різними уявленнями, становить від 0,6 до 5 млн років, найбільш обґрунтованою є величина в 1,78 млн років. Була встановлена Ж. Денуайє (1829) і названа за заляганням на "третинних" відкладеннях. Синонімами Ч. с. і Ч. п. є антропоген (за появою в цей час людини) і квартер. За особливостями зміни кліматів Ч. п. поділяють на чотири пори: ранньо-, середньо-, пізньочетвертинний й сучасний, або голоценовий (голоцен). Загалом же для Ч. с. характерним є переважно генетичний поділ його утворень (річкові, озерні, морські, льодовикові та ін,).- Важливою історико-геологічною особливістю Ч. п. було значне похолодання й великі зледеніння в північних приполярних областях Євразії й Америки. З огляду на своєрідність сформованих у Ч. п. континентальних утворень і практично повсюдного їх поширення, геологія четвертинного періоду (четвертинна геологія) стає предметом спеціального вивчення. Останнім століттям діяльність людини стає важливим геологічним фактором, що вимагає вивчення і координації.
Четвертинні зледеніння — розвиток льодовикових процесів у заключну стадію новітнього етапу геологічної історії в Північній півкулі Землі. Найбільш ранні датування льодовикових відкладень тут становлять 4-5 млн років; у цей час оформилося Ісландсько-Фарерське підняття, що перегородило Північну Атлантику. Згодом виникли льодовики в Ґренландії, Ісландії, на о-вах Канадського Арктичного архіпелагу, у Скандинавії, Південній Америці (Патагонія) та ін. Період великих Ч. з. почався близько 1,8 млн років і завершився близько 10 тис. років тому. Потужність крижаного покриву становила не менш ніж 2,5 км. Під час максимального поширення цим процесом була охоплена не менш ніж третина поверхні суходолу (близько 45 млн км2), а площа морських льодів у два-три рази перевищувала сучасну. У ранньому плейстоцені Північної Америки виділено сім морен; на Східноєвропейській платформі та в Альпах зафіксовано шість Ч. з.; у ранньому й середньому плейстоцені Британських островів відомо п'ять похолодань. Найбільш; повно вивчено Великий Скандинавський льодовиковий щит. Максимальним у четвертинний період на наших площах було Дніпровське зледеніння, упродовж якого льодовики просувалися долинами річок до широти 50° у Європі й 40° у Північній Америці.