Вперше ідея про рух блоків кори був висловлений у теорії дрейфу континентів, запропонованої Альфредом Вегенером у 1920-х роках. Ця теорія була спочатку відкинута. Відродження ідеї про рухи у твердій оболонці Землі ("мобілізм") відбулося в 1960-х роках, коли в результаті досліджень рельєфу і геології океанічного дна були отримані дані, що свідчать про процеси розширення (спрединга) океанічної кори і підсування одних частин кори під інші (субдукції). Об'єднання цих уявлень зі старою теорією дрейфу материків породило сучасну теорію тектоніки плит, що незабаром стала загальноприйнятою концепцією в науках про Землю.
За минулі десятиліття тектоніка плит значно змінила свої основні положення. Нині їх можна сформулювати в такий спосіб:
· Верхня частина твердої Землі поділяється на тендітну літосферу і пластичну астеносферу. Конвекція в астеносфері ‑ головна причина руху плит.
· Літосфера поділяється на 8 великих плит, десятки середніх плит і безліч дрібних. Дрібні плити розташовані в поясах між великими плитами. Сейсмічна, тектонічна і магматична активність зосереджена на границях плит.
· Літосферні плити описуються як тверді тіла, і їхній рух підкоряється теоремі обертання Эйлера.
· Існує три основних типи відносних переміщень плит
1. розбіжність (дивергенція), выраженна рифтингом і спредингом;
2. сходження (конвергенція) виражене субдукцією і колізією;
3. зсувні переміщення по трансформних геологічних розламах.
· Спрединг в океанах компенсується субдукциєю і колізією по їхній периферії, причому радіус і обсяг Землі постійні з точністю до термічного стиску планети (у будь-якому випадку середня температура надр Землі повільно, протягом мільярдів років, зменшується). Сталість розмірів Землі безупинно спростовується, але спроби доказу істотних змін розмірів планети недостатньо обґрунтовані.
· Переміщення літосферних плит викликано їхнім захопленням конвективними плинами в астеносфері.
Існує два принципово різних види земної кори ‑ кора континентальна( більш древня) і кора океанічна (не старше 200 мільйонів років). Деякі літосферні плити складені винятково океанічною корою (приклад ‑ найбільша тихоокеанська плита), інші складаються з блоку континентальної кори, упаяного в кору океанічну.
Горизонтальний рух плит відбувається за рахунок мантійних теплогравитаційних плинів ‑ конвекції. Таким чином, рух плит ‑ наслідок переносу тепла з центральних зон Землі дуже грузлою магмою. При цьому частина теплової енергії перетворюється в механічну роботу з подолання сил тертя, а частина, пройшовши через земну кору, випромінюється в навколишнє простір. Так що наша планета в деякому змісті являє собою тепловий двигун.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Апродов В.А. Вулканы. – М.: Мисль., 1982. – 367 с.
2. Богданов Ю.А., Каплин П.А., Николаев С.Д. Происхождение и развитие океана М.,1978.
3. Бондарчук В.Г. Будова дна океану. – К.: Знання, 1975. – 47 с.
4. Голов В.П. Геология в средней школе. ‑ М.: Просвещение, 1972. – 96 с.
5. Деменицкая Р.М. Кора и мантия Земли. – М.: Недра, 1975. – 256 с.
6. Єфремова С.В. Магматические линии и кольца Земли.‑ М.: Недра, 1986. ‑ 85 с.
7. Жизнь Земли. Тектоника плит и землеведение. Сб. музея землеведения. – М.: МГУ, 1985. – 176 с.
8. Захарова Т.К. Жизнь земной коры. ‑ М.: Знание, 1969. – 48 с.
9. Зоненшайн Л.П., Кузьмин М.И. Палеогеодинамика. М.: Наука, 1993. 192 с.
10. Канев В.Ф. Рельеф дна Индийского океана. ‑ М., 1979.
11. Короновский Н.В. Магнитное поле геологического прошлого Земли // Соросовский Образовательный Журнал. 1996. № 6. С. 65–73.
12. Кэри У. В поисках закономерностей развития Земли и Вселенной: История догм в науках о Земле: Пер. с англ. М.: Мир, 1991. 448 с.
13. Леонтьев О.К. Физическая география Мирового океана. – М.: Изд-во МГУ, 1982. – 200 с.
14. Любарський А. Про новий підхід до вивчення теми: "Походження материків і океанів у курсі шкільної географії" // Краєзнавство. Географія. Туризм. – 2001. ‑ №44. Листопад.‑ С.15.
15. Мархинин Е.К. Вулканизм. – М.: Недра,1985.‑ 288 с.
16. Милановский Е.Е. О корреляции фаз учащения инверсий геомагнитного поля, понижений уровня Мирового океана и фаз усиления деформаций сжатия земной коры в мезозое и кайнозое//Геотектоніка. 1996. № 1. С. 3–11.
17. Милановский Е.Е. Пульсации Земли // Геотектоніка. 1995. № 5. С. 3–24.
18. Милановский Е.Е. Рифтовые зоны континентов. М.: Недра, 1976. 280 с.
19. Милановский Е.Е. Рифтогенез в истории Земли: Рифтогенез в подвижных поясах. М.: Недра, 1987. 298 с.
20. Милановский Е.Е. Рифтогенез в истории Земли: Рифтогенез на древних платформах. М.: Недра, 1983. 280 с.
21. Милановский Е.Е. Рифтогенез и его роль в тектоническом строении Земли и её мезокайнозойской геодинамике//Геотектоника. 1991. № 1. С. 3–20.
22. Салоп Л.И. Геология Байкальской горной системы. Том I. Стратиграфия. – М.: «Недра», 1964.–517с.
23. Фролова Т.И. Вулканизм и его роль в эволюции нашей планеты // Соросовский Образовательный Журнал. 1996. № 2. С. 74–81.
24. Хаин В.Е. Современная геология: Проблемы и перспективы // Там же. № 1. С. 66–73.
25. Энциклопедия для детей. Т. 4. Геология. – сост. С.Т. Исламова. – М.: Аванта +, 1995. – 624 с.