Існуючий же в Україні механізм практично унеможливлює здійснення контролю за цільовим та ефективним використанням трансфертів. Контроль можливий тільки на стадії розподілу трансфертів органами державного казначейства щодо питань повноти їх перерахування регіональним бюджетам, а такі елементи міжбюджетних відносин, як бюджетні позички різних видів, списання боргів і взаємні розрахунки з Державним бюджетом, взагалі є непрозорими.
Отже, усі вищенаведені недоліки потрібно виправити шляхом проведення реформи. Попри це, на нашу думку, Бюджетний кодекс має й вади, що їх не усунули в процесі реформи міжбюджетних відносин. Тому треба вжити, зокрема, таких заходів:
1) Переглянути коло повноважень органів місцевого самоврядування при визначенні штатів установ і організацій, що надають соціальні послуги, за які відповідають органи місцевого самоврядування. Розширення повноважень органів місцевого самоврядування з визначення штатів може супроводжуватися встановленням мінімальних середньодушових видаткових норм, яких органи місцевого самоврядування мають дотримуватися при плануванні та виконанні своїх бюджетних призначень у таких соціально важливих сферах, як охорона здоров’я й освіта.
2) Удосконалити механізм надання прямих трансфертів із державного бюджету. Прямі трансферти мають надаватися тоді, коли стає очевидним, що план надання трансфертів шляхом щоденних відрахувань недовиконується.
3) Встановити для місцевих бюджетів, які щорічно нарощують обсяги доходів, що враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів, повноцінний механізм і реальні джерела стимулювання.
4) Передбачити надання відповідним місцевим бюджетам субвенції з державного бюджету на компенсацію втрат доходів на виконання власних повноважень (доходів, що не враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів) внаслідок надання пільг, встановлених державою.
5) Встановити частку обсягу місцевих бюджетів у зведеному бюджеті України на рівні не менше як 50 %, зважаючи на соціальну спрямованість покладених на місцеві органи влади функцій. Збільшити розмір фінансового нормативу бюджетної забезпеченості на реалізацію програм у галузі освіти, охорони здоров’я, культури, фізкультури і спорту та на утримання органів місцевого самоврядування.
6) Відмовитись від чинної практики централізації коштів у державному бюджеті на виконання державних цільових програм з освіти й охорони здоров’я. Зазначені ресурси мають передаватися відповідним місцевим бюджетам у вигляді субвенцій з державного бюджету.
Без сумніву, врахування найважливіших екзогенних факторів у процесі перерозподілу бюджетних ресурсів також може стати важливим початковим здобутком у реформуванні міжбюджетних відносин, кінцевою метою якої визначено досягнення соціальної справедливості, забезпечення конституційних гарантій і єдиного рівня надання суспільних благ населенню усієї країни. Але, на нашу думку, діючий механізм перерозподілу бюджетних коштів потребує подальшого вдосконалення, повнішого врахування відмінностей у соціально-економічному становищі окремих територій, специфіки природнокліматичних умов, особливостей історичного розвитку населених пунктів, ступеня їхньої урбанізації, місцезнаходження тощо.
Для вдосконалення діючого порядку розрахунку бюджетних трансфертів доцільно буде враховувати такі фактори як:
1) економічний стан територій, наявність професійних захворювань (при плануванні видатків на охорону здоров’я);
2) кліматичні умови (при плануванні видатків на утримання бюджетних установ, зокрема на освітлення й опалення);
3) густота населення (при плануванні видатків на утримання житлово-комунального господарства);
4) протяжність і стан доріг (при плануванні видатків на утримання житлово-комунального господарства);
5) стан матеріально-технічної бази бюджетних установ (при плануванні видатків на їх утримання);
6) якість надання послуг населенню (при плануванні видатків на управління, охорону здоров’я, освіту, культуру, фізичну культуру та спорт);
7) стан об’єктів житлово-комунального господарства, енергозабезпечення, водовідведення, каналізаційні й очисні споруди тощо (при плануванні видатків на утримання житлово-комунального господарства).
Актуальність проблем функціонування місцевих бюджетів, їх ролі у соціально-економічному розвитку регіонів, розв'язання суперечностей між державою і органами місцевого самоврядування не викликає сумніву ні у вчених-теоретиків, ні у практиків. І сьогодні, однією з головних проблем місцевих бюджетів в Україні є децентралізація управління. Буде справедливим твердження, що фінансовий бік економічної самостійності місцевих органів влади є визначальним. Саме від фінансових можливостей залежать в кінцевому підсумку їхні реальні владні функції. Під фінансовою незалежністю слід розуміти: можливість самостійно вирішувати питання комплексного фінансового забезпечення економічного і соціального розвитку даної території, що входять до компетенції відповідного рівня місцевого управління. Не можна бути самостійним в управлінні, будучи залежним у фінансовому відношенні. Ступінь фінансової самостійності місцевих органів влади характеризує незалежність держави в цілому, потенційні можливості її економічного розвитку, рівень демократичних прав і свобод громадян. Держава не може успішно розвиватися і процвітати, не даючи гарантій фінансовій незалежності органам місцевого самоврядування.
Практично проблему незалежності фінансів органів місцевого самоврядування можна розглядати з різних позицій. Перша полягає в тому, що економічно розвинуті області, які можуть забезпечити себе повністю фінансовими ресурсами, прагнуть незалежності, тому що можуть бути самостійними. Друга — чи можуть бути самостійними і незалежними області, якщо вони на даному етапі залежать від тих фінансових ресурсів, які їм виділяє держава (субсидії, дотації, субвенції та ін.), тобто коли офіційні трансферти є складовою частиною доходної частини місцевих бюджетів? Отже, про незалежність можна говорити лише в тому випадку, коли кожна область може себе повністю забезпечити у фінансовому плані. На основі цього виникають протиріччя між державою і регіонами, які полягають у тому, що і кілька промислово розвинутих східних областей, мотивуючи тим, що і на їхній території створюється більша частина фінансових ресурсів, вимагають непропорційного збільшення бюджетних видатків. Дотримуючись цієї вимоги, держава не матиме можливості збалансовувати бюджети інших областей. На сьогодні держава мусить втручатися, регулювати та збалансовувати місцеві бюджети. Кожний регіон повинен шукати свої індивідуальні шляхи поповнення місцевих бюджетів, тому що кожна область, район, місто мають свої специфічні особливості і відмінності в історико-краєзнавчому плані, наявність чи відсутність корисних копалин, різний природно-ресурсний і трудовий потенціал та економіко-географічне положення.
Проблема міжбюджетного фінансування також стала однією з основних проблем функціонування місцевих бюджетів. Місцеві органи влади не мають відповідних стимулів для підвищення обсягів своїх надходжень і відповідальності за використання фінансових ресурсів, до прийняття Бюджетного кодексу система міжбюджетих відносин була непередбачуваною, непрозорою і хаотичною. Для виправлення цих недоліків необхідно:
1) привести відповідальність органів влади певного рівня у відповідність щодо їх прав і можливостей прийняття рішень;
2) переглянути базові закони, щодо методики розрахунку міжбюджетних трансфертів;
3) переглянути і внести зміни до законів "Про місцеве самоврядування" і "Про місцеві адміністрації", чітко розділивши функції між різними гілками влади;
4) забезпечити справедливість у міжбюджетних відносинах.
Ще однією проблемою, спричиненою діючим порядком визначення міжбюджетних трансфертів є – дотації вирівнювання. На прикладі досвіду бюджету Ізяславського району можна переконатись, що використання формульних розрахунків показав, що суттєвим недоліком сучасної бюджетної практики є відсутність безпосередньої ув’язки, взаємообумовленості між соціально-економічним і бюджетним плануванням. Процеси, що раніше були тісно пов’язані між собою, сьогодні виявилися абсолютно відокремленими і непотрібними одне для одного. Разом із запровадженням централізованого порядку визначення обсягів місцевих бюджетів склалася парадоксальна ситуація, коли програми розвитку адміністративно-територіальних одиниць, їх практичне втілення і загалом соціально-економічна ситуація на території місцевого самоврядування ніяким чином не впливають на визначення обсягів місцевих бюджетів, котрі, як відомо, є фінансовими планами функціонування і розвитку території. Недостатня наукова обґрунтованість сучасного централізованого бюджетного планування підтверджується значними розбіжностями між запланованими показниками місцевих бюджетів і їх практичним виконанням.
В умовах централізації розрахунків місцеві органи виконавчої влади й органи місцевого самоврядування виявилися у багатьох відношеннях відокремленими від процесу бюджетного планування, вони не в змозі забезпечити його зв’язок з найважливішими макроекономічними параметрами.
Таким чином, гостро постає питання здійснення політики фінансової децентралізації.
Децентралізація належить до найгостріших проблем. Загальновідомо: будь-які форми державного управління, його найкращі організаційні моделі приречені на невдачу, якщо не буде досягнуто оптимального співвідношення між певними повноваженнями центральних і регіональних органів влади, з одного боку, та місцевим самоврядуванням – з іншого. У цьому зв’язку становлять інтерес фінансові реформи, здійснені в Польщі, Угорщині, Чехії та інших країнах у період їх підготовки до вступу в Європейський Союз. Цим реформам передувала розробка відповідної законодавчої бази, що забезпечила передачу функцій управління від центральних органів на місцевий рівень, встановлення взаємовідносин між державним управлінням та місцевими органами влади, одержання останніми достатніх фінансових ресурсів для виконання закріплених за ними повноважень [54,с. 22].