Наведені положення щодо природи масштабу цін в сучасних умовах наглядно проявився в українській економіці 1991-1996 рр. Під дією різних інфляційних факторів протягом 1991-1993 рр. оптові та роздрібні ціни в Україні зросли приблизно в 9-10 тисяч разів, точніше ¾ роздрібні ціни на споживчі товари ¾ у 8435,7 разів, а оптові ціни промисловості ¾ в 10701,6 разів (порівняно з 1990 р.). В такій же мірі зменшилася величина грошової одиниці ¾ українського карбованця. Вона стала мікроскопічно малою, внаслідок чого з обігу зникли не тільки монети, а й всі купюри номіналом менше 10 000 крб. В обігу широко використовувалися купюри в 100 000 крб. і навіть в 1 млн.крб, поскільки якраз такий номінал був адекватний новому масштабу цін.
Починаючи з 1994 р. інфляція в Україні пішла на спад. Протягом декількох місяців 1995 р., а сособливо ¾ в 1996 р., індекс цін залишався незмінним. Проте рівень всіх цін був таким же високим як і раніше ¾ на найпростіші товари ціни виражалися десятками і сотнями тисяч карбованців. Ця обставина сама по собі істотно ускладнювала грошові відносини, погіршувала розрахунковво-касове обслуговування госплдарюючих суб’єктів, підтримувала недовіру до грошово-кредитної політики державаи, підсилювала інформаційні очікування. Усунути ці недоліки можна було шляхом укрупнення грошової одиниці (збільшення масштабу цін). Ця задача була однією з ключових при проведенні грошової реформи у вересні 1996 р. Вирішили її шляхом деномінації (зменшення) у 100 тис. разів всіх грошових показників, включаючи масу готівки в обігу.
Міра укрупнення масштабу цін (100 000 раз) була вибрана не випадково. Здавалося, що запроваджуючи принципово нову грошову одиницю, Україна могла вибрати будь-який масштаб цін, не орієнтуючись на той, який був за часів входження її до складу СРСР. Адже світова практика свідчить, що успішно можуть функціонувати грошові системи з відносно малим масштабом цін (наприклад, в Японії та Італії) та з відносно великим (наприклад, у Великобританії, Канаді, Австралії).
В ході підготовки грошової реформи в Україні активно дискутувалося питання, який масштаб цін вибрати. Були пропозиції запровадити малий масштаб цін, провівши деномінацію в 10,0 тис. разів. Пропонувалось також встановити величину гривні на рівні долара США, а це означало, що деномінацію прийшлось би, проводити в значно більшій мірі. Але обидві пропозиції не враховували історичної обумовленності формування масштабу цін і тому не були прийняті.
Найбільш повно відповідав вказаній вимозі масштаб цін, що складувався при деномінації цін в 100 тисяч разів. Поскільке обвальне зростання інфляції почалося з 1991 р., то масштаб цін 1990 р. можна вважати кінцевою точкою в його історичному русі, перерваною полосою гіперінфляції. Тому логіка історичного підходу вимагала визначення розміру гривні на рівні масштабу цін 1990 року. Поскільки індекс споживчих цін на початок 1996 року зріс порівняно з 1990 роком приблизно в 126 тис. разів, а індекс оптових цін промисловості ¾ в 87 тис. разів, деномінація в 100 тис. разів по суті відновлювала той рівень масштаба цін, який він був у 1990 році.
Проте повернення до передінфляційного масштабу цін не означає відновлення поточного рівня цін на окремі товари. В Україні склалася зовсім інша система цін і зовсім інший механізм ціноутворення, внаслідок чого співвідношення окремих цін істотно відрізняється від того, яким воно було до інфляції.
В проведеній в Україні роботі по формуванню масштабу цін якраз і проявилась активна роль держави в формуванні масштабу цін в умовах функціонування нерозмінних на золото кредитних грошей.
Для зручності користування грошова одиниця підрозділяється на певну кількість частин, як правило на 100. Закон визначає міру точного поділу та назву кожної частини. Так, гривня України ділиться на 100 частин, які називаються копійками.[1]
Види та купюрність грошових знаків визначає вищий законодавчий орган, який надає їм статус законного платіжного засобу, тобто накладає на державу відповідальність за їх забезпечення. Всі інші платіжні засоби такого статусу не мають і взагалі не повинні поступати в оборот. Органи державного контролю ретельно слідкують за тим, щоб не допустити використання грошових сурогатів чи фальшивих грошових знаків. Як правило, забороняється також використання в якості платіжних засобів в межах країни іноземних грошових знаків, поскільки це ускладнює забезпечення національних грошей.
Якщо ж чинне законодавство дозволяє обіг інших платіжних засобів, наприклад, векселів, чеків, то воно визначає умови їх обігу, відповідальність емітентів цих засобів та механізм реалізації такої відповідальності. Держава не несе відповідальності за їх забезпечення.
Право емісії грошових знаків та відповідальність за їх забезпечення закон покладає на певний державний орган. В сучасних умовах їм, як правило, є центральний банк країни. В цьому випадку грошові знаки мають вид банківських білетів (банкнот). В окремих, виключних випадках емісія грошових знаків може доручатися міністерству фінансів (його скарбниці). В такому випадку грошові знаки називаються скарбничими білетами. Суттєва відмінність між цими видами грошових знаків полягає у різних механізмах їх емісії ¾ порядку випуску в обіг та вилучення з обігу.
Емісія скарбничих білетів використовується безпосередньо для покриття бюджетних витрат і допускається, як правило, в умовах глибокої кризи державних знаків. Щоб зняти будь-які перепони щодо своєчасного та повного покриття бюджетних витрат, емісійне право надається безпосередньо державній скарбниці, яка вільно використовує це право в межах затвердженого бюджетного дефіциту. В цьому полягає перевага механізму скарбничої емісії як виду грошових знаків. Проте за цією їх переагою криється велика загроза для всієї грошової системи. По перше, вільне розпорядження емісійним доходом провокує урядові структури на нарощування бюджетних витрат. По-друге, скарбнича емісія не має в собі передумов для вилучення з обігу випущених грошових знаків, поскільки бюджетні витрати здійснюються безповоротно і нееквівалентно. Тому така емісія рано чи пізно неминуче призводить до гіперінфляції.
Емісія банківських білетів використовується для кредитування центральним банком комерційних банків та урядових структур. В першому випадку емітовані банкноти спрямовуються в реальний економічний оборот, що створює передумови для їх повернення до емітенту внаслідок погашення позичок та запобігання зайвого накопичення банкнот в обігу. В другому випадку емітовані банкноти використовуються для покриття бюджетних витрат. Але поскільки урядові структури одержали їх від центрального банку на кредитних засадах ці структури так вести своє фінансове господарство, щоб повернути одержані кредити і не допустити осідання зайвої маси грошових знаків в обігу та їх знецінення. Але цей механізм буде працювати успішно лише за умови, що уряд дійсно буде повертати центральному банку одержані позички. Якщо цього не буде, то емітовані центральним банком банкноти перетворяться по суті в звичайні скарбничі білети і неминуче знеціняться. Про це красномовно свідчить емісійний досвід Національного банку України в 1992-1993 роках. Хоч емісійне право зберігалося виключно за НБУ і він емітував карбованці формально на кредитній основі, проте переважна частина його емісії спрямовувалася безпосередньо на покриття бюджетного дефіциту, назад не поверталася і списувалася на збільшення державного боргу. В результаті емітовані НБУ грошові знаки зазнали безпосереднього для мирних умов знецінення ¾ більше 10000% тільки за один 1993 рік. Починаючи з 1994 року, в Україні проводиться велика кропітка робота по переведенню емісії банківських білетів НБУ викоючно на кредитну основу.
Особливе місце в грошовій готівці займає розмінна монета. За характером емісії вона звичайно відноситься до того ж виду грошових знаків, що й основна валюта. Вона відіграє допоміжну роль щодо основної валюти ¾ забезпечує платежі на суми, менші від розміру прийнятої в країні грошової одиниці. Якщо величина грошової одиниці дуже мала, то потреба в розмінній монеті знижується чи взагалі відпадає. Таке сталося в Україні в 1993 році, коли у зв’язку з гіпервисоким знеціненням карбованця дрібні платежі стали використовуватися паперовими купюрами і монета зникла з обігу. Потреба в монеті з’явилася лише після збільшення масштабу цін в 100 тис. разів під час грошової реформи 1996 року. Якщо в країні встановлена велика грошова одиниця, то потреба в монеті зростає, поскільки збільшується питома вага платежів на суми, менші від розміру грошової одиниці. В цих країнах більша доля монети в загальній сумі готівки, що робить їх системи більш економічними, поскільки монети зношуються повільніше ніж паперові банкноти. З цієї причини періодично випускаються монети в одну чи декілька грошових одиниць, які по суті не є розмінними, а заміщають паперові купюри відповідного номіналу.
Крім видів грошових знаків законодавство держави визначає також їх купюрність. Правильно встановлена розмірність номіналів банкнот та розмінної монети перш за все створює значні зручності учасникам платіжного обороту. Крім того, при досить високій долі великих купюр досягається економія на друкованні грошових знаків. Разом з тим наявність великих купюр робить готівку більш вразливою для фальшування, більш зручною для обслуговування незаконних, тіньових операцій. Якраз з цієї причини держави уникають випуску купюр надто великих номіналів.
В Україні після грошової реформи 1996 р. в обіг випускаються банківські білети номіналом 1, 2, 5, 10, 20, 50, 100 гривень, а також розмінна монета 1, 2, 5, 10, 25, 50 копійок.
Сучасні висококомп’ютеризовані банківські технології відкрили можливість надати переважній частині грошової маси депозитну форму і обслуговувати грошовий оборот переважно в порядку безготівкових розрахунків. Тому в грошових системах все більшого значення набуває державне регулювання безготівкового грошового обороту. Поскільки безготівковий оборот грошей здійснються по банківських рахунках і не виходить за межі банківської системи, це спрощує регулювання і контроль за законністю платіжних операцій, що створює сприятливі умови для захисту загальносуспільних інтересів, а також інтересів учасників грошового обороту.