Така модель (вищезгадані автори пропонують використовувати її в Італії) орієнтована не на розподіл за секторами ринку і групами учасників, а за завданнями регулювання, серед яких стабільність, інформаційна прозорість, захист інтересів інвесторів в інтегрованому ринковому середовищі, може бути значно ефективнішою. Орієнтація на її використання передбачатиме зміну структури сучасних регулятивних органів, що може привести до виникнення системи з чотирьох органів[14, С.91]:
1) центральний банк (відповідає за макроекономічну стабільність);
2) орган із забезпечення стабільності (наглядає за всіма секторами фінансового ринку);
3) орган із забезпечення інформаційної прозорості;
4) орган із захисту прав інвесторів.
У різних країнах використовуються різні підходи до державного регулювання фінансового ринку залежно від інституційних традицій цих країн. Функції нагляду розподіляють між різними органами, уповноваженими державою проводити регулятивну діяльність.
Секторна модель поступово втрачає популярність, і країни з розвиненими фінансовими ринками від неї відходять. У цілому, використання цієї моделі характерне для недостатньо розвинених фінансових ринків.
Основною причиною підвищеня інтересу до вдосконалення системи регулювання фінансового ринку і створення мегарегуляторів є зростання лібералізації ринків та їх відкритості, а також поширення фінансових конгломератів, коли один власник володіє кількома різними фінансовими інститутами, що пропонують продукти, які належать до різних секторів ринку.
Поява нових фінансових інструментів також стає причиною ускладнень для регулятивних органів під час класифікації цих інструментів(зокрема, деривативи часто мають окремі ознаки страхових продуктів, наприклад, кредитні деривативи). Зростає кількість транскордонних і перехресних пропозицій фінансових продуктів (банки пропонують страхові та пенсійні послуги, страхові компанії – банківські послуги тощо). Значно зросла кількість фінансових компаній, які здійснюють усі види фінансових операцій. Це загальна тенденція на світових фінансових ринках, і, на думку аналітиків МВФ, на сьогодні дедалі важче відокремити банки від небанківських інститутів.
За умов поширення фінансових конгломератів і багатофункціональних компаній постала проблема, з одного боку, регулятивного дублювання, а з іншого – збільшення кількості таких аспектів практичної діяльності учасників фінансового ринку, які раніше взагалі не підлягали регулюванню.
Оскільки слабшає зв'язок між типом компанії і типом фінансових продуктів, з якими вона працює, регулювання діяльності таких організацій на основі традиційної секторної моделі ускладнюється.. Слабкість цієї системи полягає ще й в тому, що різні сектори фінансового ринку, мають різні завдання; у свою чергу, різні органи регулювання також матимуть різні завдання, що може призвести до конфлікту інтересів.
Крім того, визнаним є той факт, що принцип саморегуляції фінансових ринків (поширений на розвинених фінансових ринках у 1980 - 90-ті роки) за нових умов виявився недостатньо ефективним, що пояснюється глобальними масштабами операцій на фінансових ринках. Так, значно зросли географічні масштаби фінансових операцій, в яких збільшилась кількість учасників – представників інших культур, етичних і правових традицій. За цих умов значення таких чинників, як репутація і взаємна довіра (на чому була заснована система саморегулювання), стало зменшуватися, проте значення зростання анонімності завдяки проведенню операцій у режимі реального часу через Інтернет – підвищується.
Принципи саморегулювання могли бути ефективними на відносно невеликих ринках, учасники яких відомі один одному, але при ускладненні структури глобального фінансового ринку постала проблема в значно жорсткішому регулюванні. Оскільки за таких умов розширилися можливості для зловживань на фінансовому ринку, єдиним адекватним рішенням було посилення державного регулювання.
Таким чином, посилення державного контролю за фінансовим ринком стало передбачуваною реакцією на лібералізацію фінансових операцій і зростання мобільності капіталу в глобальному масштабі. За цих умов традиційний секторний підхід до регулювання фінансових ринків стає неефективним, і проблема узгодженості регулятивної діяльності органів державного регулювання вирішується або через міжвідомчі робочі групи та консультативні органи, або через створення єдиного органу комплексного нагляду і регулювання – так званого мегарегулятора. Таким мегарегулятором стає організація, яка проводить, принаймні, пруденційний нагляд за діяльністю, як мінімум, трьох секторів ринку фінансових послуг – банківського, страхового, ринку цінних паперів. Досвід економічно розвинених країн показує, що створеня мегарегуляторів є основною тенденцією на фінансових ринках кінця ХХ – початку ХХІ століття.
За даними МВФ, у 2004 році в різних країнах (приблизно в 30% з них) існувало 29 органів повністю інтегрованого нагляду, з яких близько половина – в економічно розвинених європейських країнах. Однак, незважаючи на цю тенденцію, в багатьох країнах зберігається традиційна структура регулятивних органів. Зокрема, А. Ламфалуссі підкреслює, що структура регулятивної системи, яка діє в країнах ЄС, є надто "мозаїчною", що підтверджується наявністю більше 40 регулятивних організацій, інакше кажучи – фрагментованою, і вона не спроможна адекватно реагувати на зміни фінансових ринків. У цілому тенденція до створення мегарегуляторів набуває дедалі більшого поширення. Критики такого підходу вважають, що у разі забезпечення ефективної організації механізмів взаємодії між окремими наглядовими органами, потреби у створенні мегарегуляторів немає. До того ж його запровадження має посилити бюрократизацію регулятивної системи[14, С.95].
Ще одним аргументом є те, що у країнах з перехідною економікою фінансовий ринок не є однорідним, його фрагментованість висока, процес лібералізації не завершено, а фінансові конгломерати на ньому не поширені, отже, створення мегарегулятора є недоцільним.
На сьогодні превалює думка, яку висловили М.Тейлор і А.Флемінг: "Якщо певна країна не готова до запровадження мегарегулятора та інтегрованого нагляду за фінансовими послугами з об'єктивних економічних причин, директивне створення такого мегарегулятора через механічне злиття декількох організацій, орієнтованих на окремі сектори фінансового ринку, буде неефективним і не дасть бажаних результатів". Зокрема, Я.М. Маркін вважає, що в таких фінансових системах, як російська, на сучасному етапі розвитку економіки створювати мегарегулятор недоцільно.
Критики ідеї мегарегулятора (наприклад, О.Тарасова) зазвичай посилаються на приклад США, де органи регулювання кредитного ринку і ринку цінних паперів функціонують як окремі установи. Однак Міністерство фінансів США негативно оцінює сучасний стан фінансового нагляду в країні. Зокрема, міністр фінансів Г. Полсон зазначив, що регулятивних органів у Сполучених Штатах забагато, а зони їх відповідальності перетинаються, що має негативний вплив на фінансовий ринок країни. Структура державного регулювання в США створювалася в 1930-роки як реакція на Велику депресію з метою забезпечення стабільності фінансового ринку. Так виникла система з п'яти регулятивних органів, яка, проте не відповідає вимогам сучасних фінансових ринків, для яких характерні складна система фінансових інструментів, взаємна конвергенція фінансових посередників і загальна глобальна інтеграція [9].
Прикладом країни з перехідною економікою, в якій успішно працює мегарегулятор, є Казахстан, де з 1 січня 2004 року почав функціонувати мегарегулятор – Агентство Республіки Казахстан з регулювання і нагляду фінансового ринку та фінансових організацій (АФН), якому було передано відповідні функції та повноваження від Національного банку.
Безумовно, концентрація регулятивних функцій в одному органі може мати негативні наслідки: збільшення витрат на роботу регулятивної організації, послаблення регулювання окремих сегментів ринку і переважання організаційних завдань над стратегічними. Однак очевидно, що система нагляду і державного регулювання, яка існує нині в Україні, себе не виправдовує і потребує реформування.
Як зауважує Б.Л. Луців, аналізуючи стан нагляду за банківськими установами, зосередження банківського нагляду в НБУ забезпечує, насамперед, виконання директив центрального банку, що призводить до домінування штрафних санкцій та інших адміністративних заходів. Тому з метою неупередженого контролю доцільно було б створити спеціальну державну незалежну комісію. Такою самою є ситуація з регулюванням інших фінансових установ в Україні [10, С.154].
В Україні для створення системи державного регулювання ринку фінансових послуг, згідно зі ст. 21 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання", повноваження з державного регулювання фінансових ринків надані Національному банку України (банківські послуги і нагляд за комерційними банками), Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку (ринок цінних паперів), Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг (нагляд за діяльністю небанківських установ).
На розвиток системи державного регулювання фінансового ринку в Україні вирішальний вплив має той фактор, що ефективність цього ринку недостатня. Це пояснюється, в першу чергу, непривабливістю фінансового ринку для інвесторів. Причини відомі: політична нестабільність, низький законодавчий захист інвесторів, недостатньо розвинена інфраструктура фінансового ринку, маніпулювання цінами, використання інсайдерської інформації та випадки недобросовісного ставлення фінансових посередників до клієнтів.