Термін повноважень Голови Комісії та членів Комісії - сім років. Одна й та ж особа не може бути членом Комісії більше двох термінів підряд.
Звільнення Голови Комісії та членів Комісії протягом терміну повноважень може мати місце лише за власним бажанням, а також у разі вчинення злочину та у зв'язку з неможливістю виконання обов'язків за станом здоров'я.
Основною формою роботи Комісії є засідання, які проводяться за рішенням Голови Комісії у разі необхідності, але не рідше одного разу на місяць.
Засідання Комісії є правомочним, якщо на ньому присутні не менше п'яти осіб. Рішення Комісії вважається прийнятим, якщо за нього подано не менше п'яти голосів. Положення про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку затверджується Президентом України. Територіальні органи Комісії діють на основі положення, що затверджується Комісією, і координують свою діяльність з місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування.
Згідно Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" основними завданнями Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку є:
1)формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування ринку цінних паперів та їх похідних в Україні, сприяння адаптації національного ринку цінних паперів до міжнародних стандартів;
2) координація діяльності державних органів з питань функціонування в Україні ринку цінних паперів та їх похідних;
3) здійснення державного регулювання та контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України, додержання законодавства у цій сфері;
4)захист прав інвесторів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень;
5) сприяння розвитку ринку цінних паперів;
6) узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення[5].
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку розробляє і затверджує з питань, що належать до її компетенції, акти законодавства, обов'язкові для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, учасниками ринку цінних паперів, їх об'єднаннями, контролює їх виконання.
Додаткові повноваження щодо контролю за дотриманням законодавства на ринку цінних паперів, запобігання та припинення його порушень, накладення санкцій були надані комісії Законом України від 30 жовтня 1996 р. "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні".
З метою координації діяльності державних органів з питань функціонування ринку цінних паперів створюється Координаційна рада.
Очолює Координаційну раду Голова ДКЦПФР. Склад та положення про Координаційну раду затверджує Президент України за поданням Голови ДКЦПФР. Координаційна рада створена як консультативно дорадчий орган при Президентові України.
Рішення Координаційної ради, прийняті у межах її компетенції, мають рекомендаційний характер і є обов'язковими до розгляду органами виконавчої влади, підприємствами, установами і організаціями.
Частину своїх повноважень ДКЦПФР може делегувати саморегулівним організаціям[8, С.106].
Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України – центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом. Комісія є спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг. Держкомфінпослуг працює за колегіальним принципом.
Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг складається з Голови, заступників Голови та не менше трьох членів – директорів департаментів, яких призначає на посади та припиняє їх повноваження на цих посадах Президент України[9].
Державне регулювання банківської системи здійснюється відповідно до законів України "Про Національний банк України" від 20.05.99р. та "Про банки і банківську діяльність" від07.12.2000р.
Метою регулювання банківської системи і діяльності банків є стабільність банківської системи і кредиторів банку.
Функції регулювання:
1) попереджувальна;
2) захисна.
Основним органом, що здійснює регулювання в цій сфері є Національний банк України (НБУ). НБУ – центральний банк і особливий центральний орган державного управління. Регулювання банківської діяльності НБУ здійснює у наступних формах[10, С.53]:
1. Адміністративне регулювання:
-реєстрація банків;
-ліцензування їх діяльності;
-встановленя вимог та обмежень щодо банківської діяльності;
-застосування санкцій;
-нагляд за діяльністю банків;
-надання рекомендацій.
2. Індикативне регулювання:
- встановлення обов'язкових економічних нормативів;
- визначення норм обов'язкових резервів;
- встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків;
- визначення відсоткової політики;
- рефінансуваннябанків;
- управління золотовалютними резервами;
- регулювання операцій з цінними паперами;
- регулювання операцій експорту та імпорту капіталу.
Національний банк України, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг і Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку з метою співпраці та координації своєї діяльності зобов'язані проводити оперативні наради не рідше одного разу в квартал або частіше на вимогу одного з керівників цих органів. За результатами цих нарад складаються відповідні протоколи та/або укладаються міжвідомчі угоди. Рішення, які містяться у зазначених протоколах та угодах, обов'язкові до розгляду та впровадження кожним з органів, що здійснюють державне регулювання фінансових ринків.
3. Моделі вдосконалення механізму регулювання діяльності фінансових установ
Процеси глобалізації та загальної інтернаціоналізації фінансової діяльності, які відбувалися разом з лібералізацією і демократизацією фінансових ринків, призвели до загального ускладнення їх структури і , як наслідок, до ускладнення процесів їх регулювання. до того ж у результаті підвищення мобільності капіталу значно загострилася глобальна конкуренція щодо залучення вигідних фінансових ресурсів, причому настільки, що це може призвести до втрати окремими державами свого економічного суверенітету.
Невідкладною проблемою розвитку фінансових ринків є недостатня ефективність функціонування механізму регулювання діяльності на ринку фінансово інвестиційних послуг, особливо у країнах з перехідними економіками. Створення ефективної системи державного регулювання в Україні неможливе без аналізу тенденцій глобальних фінансових ринків, у які активно інтегрується вітчизняний фінансовий ринок.
Система державного регулювання має забезпечувати покращення інвестиційного середовища, захист інтересів інвесторів, справедливе ціноутворення, усунення системних ризиків, функціонування фінансового ринку як механізму економічного розвитку. У цілому розглядають три основні моделі спеціального нагляду за діяльністю фінансових установ[14, С.90].
1. Традиційна секторна модель, яка передбачає розподіл повноважень регулятивних органів за секторами фінансового ринку. Ці спеціалізовані організації проводять регулювання лише свого сектору фінансового ринку – банківського, страхового, ринку цінних паперів та ін. Такий спосіб спрощує регулювання фінансового ринку, оскільки за кожний його сектор відповідає свій орган, а їх функції не дублюються.
2. Модель мегарегулятора, яка передбачає, що контроль за будь-якою діяльністю з надання фінансових послуг здійснює єдиний орган – мегарегулятор, який охоплює функції тих регулятивних органів, що увійшли до його складу. Типовими прикладами країн, де успішно реалізована модель мегарегулятора, є Великобританія (FCA – Управління фінансових послуг, засноване у 2000 році) і Німеччина (BAFin – Федеральне відомство фінансового нагляду, засноване у 2002 році). Там ці органи були створені шляхом злиття трьох трдиційних регулятивних установ ( банківської, страхової та регулювання ринку цінних паперів). В Японії у 1998 році сформовано агенцію з фінансового нагляду (FinancialSupervisoryAgency). Така сама модель використовується в Естонії, Латвії, Угорщині, на Мальті, де створено новий центральний орган з регулювання, а також у Словенії, де функції такого органу покладено на центральний банк.
3. Модель перехресного регулювання (Twin-peakmodel), яка передбачає передання повноважень з пруденційного нагляду одному органу, а з регулювання комерційних операцій на фінансовому ринку – іншому. Основне завдання такої моделі полягає в розмежування функцій пруденційного нагляду і нагляду за проведенням комерційних операцій. У Нідерландах ця модель використовується з 2002 року. Центральний банк (DeNederlandscheBank – DNB) після об'єднання з Радою з питань страхових компаній та пенсійних фондів (Pensioen-& Verzekeringskamer – PVK) став єдиним органом пруденційного нагляду, а нагляд за комерційними операціями на фінансовому ринку здійснює окремий орган (AutoriteitFinancieleMarkten – AFM), який відповідає за моніторинг приватного бізнесу, надання достовірної інформації та інформаційну прозорість.
Існує ще одна модель, яку можна вважати розширеним варіантом моделі перехресного регулювання – модель регулювання за функціями фінансового ринку. Вона передбачає, що кількість регулятивних органів визначається кількістю функцій фінансового ринку; для нагляду за реалізацією кожної з них створюється окремий орган. На думку Г. ді Джорджіо, С. ді Нойя і Л. П'ятті, оскільки фінансовий ринок виконує шість основних функцій (проведення платежів, створення механізму акумуляції ресурсів і диверсифікації портфеля, забезпечення ефективного управління ризиками, акумуляція інформації про ціни, компенсування інформаційної асиметрії), то має бути, відповідно, шість регулятивних органів, кожен з яких контролював би реалізацію однієї з названих функцій. Основним недоліком цієї моделі є ризик надмірного розподілу компетентності кожного з регулятивних органів.