Пошукова робота:
Грошово-кредитна система Франції
Зміст
Розвиток грошової системи
Кредитна система
Список використаної літератури
Розвиток грошової системи
До Першої світової війни у Франції, як і в інших країнах, існував золотий монометалізм у його класичній формі, який був упроваджений законом у 1873 р. На початку війни золотий монометалізм зазнав краху. 5 серпня 1914 р. було прийнято закон про припинення Банком Франції обміну банкнот на золото. Країна перейшла від металевої до паперово-грошової системи і тим самим було створено умови для використання банкнотної емісії як джерела покриття дефіциту державного бюджету, викликаного збільшенням воєнних витрат. Одночасно з прийняттям закону про припинення обміну банкнот на золото було прийнято закон про збільшення суми банкнотної емісії від 6,8 до 12 млрд фр. Під час війни ліміт банкнотної емісії не раз збільшувався і в травні 1918 р. досяг 30 млрд фр.
Збільшення дефіциту державного бюджету супроводжувалося зростанням внутрішнього і зовнішнього боргу країни. Загальний державний борг Франції збільшився з 39 млрд фр. наприкінці 1914 р. до 151 млрд фр. у 1918 p., з них 123,8 млрд фр. становив внутрішній борг. Істотну частину цієї заборгованості становили кредити банківської системи. Так, за роки війни позики Банку Франції державі досягали 17,2 млрд фр. їх використовували як джерело банкнотної емісії і для кредитування приватного сектору. У результаті сума банкнот в обігу (з липня 1914 по листопад 1918 р.) збільшилася з 6,683 до 29,072 млрд фр., або більше ніж у 4,5 раза. Майже на 80 % збільшилася сума вкладів на поточних рахунках у провідних комерційних банках. Невідповідність грошової маси потребам товарного обігу посилювалася скороченням виробництва — рівень його за роки війни знизився до 58 %. Надмірне зростання грошової маси викликало знецінення франка і підвищення оптових і роздрібних цін (індекс оптових цін збільшився до 3,65, а роздрібних до 2,8).
Характерною особливістю повоєнної інфляції у Франції було те, що вона тривала до середини 1926 p., коли купівельна спроможність франка порівняно з довоєнним рівнем зменшилась у 9,5 раза. Інфляція була пов'язана з великими витратами на відновлення зруйнованого під час війни господарства північних та північно-східних районів країни. Ці витрати спричинили хронічний дефіцит державного бюджету. Тільки у 1926 р. державний бюджет було збалансовано. Для покриття державного дефіциту використовувалися позики, в результаті чого внутрішній державний борг у 1918—1924 pp. збільшився з 123,8 до 284,3 млрд фр., або в 2,3 раза. Сума банкнот, випущених в обіг у повоєнні роки, на 30% перевищувала суму банкнот, випущених у роки війни. Заборгованість уряду Банку Франції в липні 1926 р. становила 37,5 млрд фр. Про обсяг інфляційного випуску банкнот в обіг свідчить той факт, що їх сума в 1926 р. порівняно з довоєнним часом збільшилась у 8,5 раза, а промислове виробництво лише на 20 %.
Збалансувавши державний бюджет за рахунок різкого підвищення податків (здебільшого непрямих), уряд почав здійснювати дефля-ційну політику. Припинення емісії банкнот і зростання виробництва супроводжувалися підвищенням купівельної спроможності франка. Зниження у 1927 р. індексу оптових цін до 6—6,5 і прийнятний платіжний баланс сприяли збільшенню курсу франка і створили умови для повернення до золотого стандарту.
У результаті грошової реформи у червні 1928 р. методом прихованої девальвації Франція повернулася до золотого стандарту. Золотий вміст франка було зменшено порівняно з довоєнним у 5 разів. При цьому Франція, як і Великобританія, відновила золотий стандарт не в попередній золотомонетній формі, а в золотозливковій. Обміну на золото підлягала сума 215 тис. фр., що дорівнювало приблизно 12,5 кг золота. Відповідно до девальвації курс франка стосовно долара США знизився проти довоєнного з 5,16 до 25,53. Згідно з умовами реформи 1928 р. у Франції було здійснено банкнотну емісію, внаслідок якої 35 % банкнот і вкладів Банку Франції було забезпечено золотом.
Франція належить до країн (серед них Бельгія, Голландія, Швейцарія, Італія), яким удалося зберегти золотий стандарт у період світової економічної кризи 1929—1933 pp. Пояснюється це тим, що криза пізніше і слабше вразила Францію. Приплив золота в країну за 1930—1933 pp. становив 2 млрд дол. Наприкінці 1932 p. золоті запаси Франції дорівнювали 83 млрд фр., або 28,5 % світових централізованих запасів. Вони в 5,6 раза перевищували золоті запаси Великобританії та тільки на 20 % були нижчі за золоті запаси США.
Значне збільшення золотих запасів у Франції відбувалося за рахунок повернення з-за кордону вітчизняних і припливу іноземних капіталів, що почалося ще в період підготовки і здійснення грошової реформи у 1928 р.
Однак, повернувшись до золотого стандарту, Франція поставила себе в нерівні умови боротьби за зовнішні ринки з країнами, які припинили обмін банкнот на золото. У роки кризи, а потім депресії, ці країни стали на шлях зниження курсу своїх валют з метою стимулювання експорту і обмеження імпорту, чого не могла робити Франція з її золотим франком.
Знецінення валют країн, які відмовилися від золотого стандарту, сприяло припиненню падіння цін і певному їх підвищенню. Натомість ціни внутрішнього ринку Франції постійно знижувалися. Роки Великої депресії характеризувалися занепадом виробництва, що почався ще в 1932 p., і збільшенням бюджетного дефіциту.
Погіршення економічного та фінансового становища країни, боротьба між прихильниками і супротивниками золотого стандарту, загострення класової боротьби підірвали довіру до франка внаслідок ризику його девальвації і викликали відплив капіталу в інші країни, насамперед до США і Великобританії. Крім того, французька буржуазія намагалася переводити капітал за кордон, аби ще більше погіршити економічне й фінансове становище країни і унеможливити перебування при владі уряду Національного фронту. В результаті золотий запас Банку Франції з 83 млрд фр. у 1932 р. знизився до 50 млрд фр. у 1936 р.
У таких умовах 26 вересня 1936 р. уряд Франції ухвалив рішення про скорочення обміну банкнот на золото і 1 жовтня того ж року здійснив девальвацію франка, знизивши його золотий вміст більш ніж на 25 %. У 1937 і 1938 р. було здійснено ще дві девальвації франка. Внаслідок девальвацій золотий вміст франка зменшився на 58 %. Мета цих дій — сприяти збільшенню внутрішніх цін і зниженню курсу франка для підвищення конкурентоспроможності французьких товарів на зовнішньому ринку.
Після припинення обміну банкнот на золото для регулювання курсу франка методом валютної інтервенції був створений Валютний стабілізаційний фонд. Однак на початку Другої світової війни (9 вересня 1939 р.) Франція запровадила валютні обмеження. Водночас було скасовано 35-процентне золоте забезпечення банкнот і вкладів Банку Франції, що відкрило необмежені можливості використання його кредитів для покриття державних витрат.
У роки Другої світової війни франк знецінився набагато більше, ніж валюта інших розвинених капіталістичних країн — США, Великобританії та Німеччини. Це знецінення було сильнішим від знецінення в роки Першої світової війни. Про ступінь інфляційного переповнення каналів грошового обігу в цей період свідчать такі дані: за 1937— 1945 pp. емісія банкнот збільшилась у 6,1 раза, сума банківських поточних рахунків — у 5,8 раза, а промислове виробництво знизилося до 39 %. Оптові ціни за цей період збільшились у 4,2 раза.
Внаслідок девальвації франка після краху золотого стандарту в 1936 р. його золотий еквівалент зменшився у 32,75 раза і становив 0,0018 г, а курс щодо долара США знизився з 37,5 фр. у 1938 р. до 493,7 фр. у 1958 р.
Досягнувши рівноваги платіжного балансу, Франція 29 грудня 1958 р. одночасно з сьомою за рахунком повоєнною девальвацією вперше після війни запровадила зовнішню конвертованість* франка за поточними операціями для нерезидентів.
У зв'язку з девальваціями масштаб цін став настільки малим, що уряд вирішив здійснити деномінацію франка. На початку 1960 р. в обіг було випущено нові франки, збільшені порівняно зі старими в 100 разів. Відповідно золотий вміст одного франка підвищився з 0,0018 до 0,18 г, а курс — з 493,7 до 4,937 фр. за долар.
Зниження на 29 % курсу франка в результаті двох девальвацій у 1958 р. і уповільнення темпів інфляції сприяли збільшенню експорту товарів і надходжень від туризму, а також припливу іноземних капіталів, що позитивно позначилося на стані платіжного балансу і золотовалютних резервах країни. З 1050 млн дол. у 1958 p. вони збільшилися до 6994 млн дол. у 1967 p. Франція за обсягом золотовалютних резервів посіла третє місце після США і ФРН. Спираючись на великі золотовалютні резерви, уряд Франції в 1967 р. повністю скасував валютні обмеження щодо поточних операцій і дозволив вільне ввезення і вивезення золота.
Однак поступово переваги девальвації втрачалися і умови конкурентоспроможності погіршувалися. Цьому також сприяла інфляція, що не припинялася. Незважаючи на валютні обмеження золотовалютні резерви поступово знижувалися і в серпні 1969 р. становили 3595 млн дол., а з урахуванням використання іноземних короткострокових кредитів — близько 1200 млн дол. проти 6994 млн у 1967 p. Збереження в цих умовах постійного курсу франка загрожувало подальшому виснаженню золотовалютних резервів. Щоб уникнути цього, 8 серпня 1969 р. було здійснено чергову девальвацію франка: золотий вміст знижено від 0,18 до 0,16 г, а курс щодо американського долара знижено з 4,937 до 5,554 фр., тобто на 12,5 %.
Як до девальвації, так і після неї уряд не раз намагався обмежити посилення інфляції, скорочуючи внутрішнє споживання за рахунок обмеження збільшення заробітної плати і скорочення споживчих кредитів, зменшення дефіциту державного бюджету за допомогою підвищення податків на працюючих, обмеження банківських кредитів та інших заходів. Однак темпи знецінення франка не тільки не знизились, а значно збільшилися, бо основні причини інфляції не були усунуті. Так, за 1961 — 1980 pp. індекс споживчих цін збільшився на 50 %, за 1980-1990 pp. — на 151,6, за 1991-1997 pp. — на 67 %. А за період 1961 — 1997 pp. споживчі ціни підвищилися у 6,3 раза.