Концепція незмінної природи людини в поясненні суспільного життя веде до теорії суспільного договору, на основі якого влаштовується соціальне буття. Якщо людина у її індивідуальній визначеності є кінцевою онтологічною реальністю, то суспільство і всі суспільні установи і відносини (держава, право, мораль) — похідні людської природи. "Мораль, — стверджує Гольбах, — заснована на природі людини і на її найважливіших дійсних інтересах, якими б не були її переконання чи забобони..."15.1 далі: "Основою моралі є природа людей, їхні потреби й інтереси... Бути моральною і сумлінною — в інтересах будь-якої людини"16.
Таким чином, поняття "природа людини" служило свого роду парадигмою філософського мислення ХУІІ-ХУІН ст.ст., на ньому будувалися концепції природної моралі, природного права, суспільного договору. У гносеології суб'єкт пізнання розуміється як окремий індивід із властивими йому пізнавальними здібностями. Соціальна філософія спрямовувалася на пізнання інтересів і цілей людини, що відповідають її природі, і тим самим претендувала бути "теорією поведінки" людини, що визначала б для неї характер цілей і способів їх реалізації для досягнення блага. У політекономії одиничний і відокремлений індивід виступає суб'єктом економічних відносин, автономним і приватним виробником матеріальних благ.
Характерні риси вчення про людину і суспільство, що будуються на вихідному понятті природи людини, зводяться до таких моментів:
1. Індивідуалістичний погляд на сутність людини і натуралізм у тлумаченні суспільства. Окремий індивід, людина-атом з її природними якостями — остання, притім незмінна основа історії. У рамках цього погляду вироблялася буржуазна ідея демократії, тобто повної рівності всіх людей як громадян, незважаючи на індивідуальні і соціальні розходження між ними. Зведення якісних розходжень індивідів до кількісних — необхідна передумова буржуазного індивідуалізму: товарно-грошові відносини зрівнюють людей такою ж мірою, як і різноманітні споживчі вартості. Відчуження особи буржуазного суспільства від будь-яких родово-корпоративних, цехових і інших зв'язків — обов'язкова умова її суверенного поводження.
2. Найважливішою властивістю людської природи вважаються розумність, свідомість. Як гроші в обігові товарної маси, так і розум у суспільних відносинах індивідів виступає загальним еквівалентом. Розумність виступає і критерієм оцінки існуючих суспільних інститутів і установ. "Усе повинно постати перед судом розуму" — такий девіз епохи Просвітительства стосовно феодальних порядків і встановлень. Розумність пояснюється і основою досягнення особистого блага кожним окремим індивідом (через пізнання своїх істинних інтересів і потреб), і основою історичного прогресу суспільства шляхом розвитку наук, знання, освіти. Цікаво зазначити, що виокремлення розумності як суттєвої риси людини виявляється й у природознавстві: К. Лінней у своїй системі тварин, визначаючи місце людини в природі, відступає від біологічних принципів систематизації і відмінною властивістю людини виділяє розум, родова назва людини — homo sapiens.
Індивідуалістичні і натуралістичні теорії громадської думки Нового часу мали соціальну основу. Уявлення про відособленість індивіда були абстраговані від соціальної дійсності буржуазного суспільства, що формується. Разом з тим у вченнях соціальних філософів Нового часу відособлений індивід "... представляється ідеалом, існування якого відноситься до минулого; він видається їм не результатом історії, а її вихідним пунктом, тому що саме він визнається в них індивідом, що відповідає природі, відповідно до їх уявлення про людську природу, визнається не чимось, що виникає у ході історії, а чимось даним самою природою"17.
У філософській думці XVII-XV1II ст.ст. намітився й інший напрям, у якому розпочинається спроба знайти специфічні особливості людини і соціального буття, осмислити його якісні відмінності від буття природного. Уже на початкових етапах становлення класичного природознавства один з його фундаторів Б. Паскаль (1623-1662 р.) — блискучий фізик і математик — на противагу механічному раціоналізму гостро порушив питання про границі науковості в розумінні людини, протиставивши доводи розуму і доводи серця як різні за сферами застосування і своїми результатами пізнавальні процедури. Паскаль усвідомлює сторонність механістичного світогляду людським сподіванням і надіям. Нескінченність Всесвіту, що так надихала Дж. Бруно, викликає у французького мислителя трагічне відчуття ненадійності, нестійкості кінечного людського буття: "Це вічне мовчання безмежних просторів жахає мене", — зізнається він. Паскаль дійде висновку: науковий розум і наукове розуміння світу не можуть дати остаточної і повної відповіді на питання про суть буття людини. Тому він звертається до релігії, до апології християнства. Згідно з Паскалем, людська природа нейтральна в моральному плані, від природи людина ні зла, ні добра. Людська природа діалектично суперечлива (філософ наводить чимало аргументів і про велич і про ницість людини).
Паскаль передбачив ірраціоналістичну тенденцію західноєвропейської філософії, висунувши ідею своєрідності пізнання людини порівняно з пізнанням природного буття, вказавши на неможливість пізнати людину методами механічного природознавства.
Завдання пояснення людини і суспільного життя не з природи, а з історії вперше ставить Джамбаттиста Віко (1668-1744 р.). У фундаментальній праці "Основи нової науки про загальну природу націй" (1725 р.) він висунув і обґрунтував принцип історизму в поясненні людського світу. Гносеологічною основою вчення Віко про людину і суспільство виступає принцип збігу істинного і штучно створеного: ми можемо знати тільки те,що самі робимо. Оскільки історична наука є усвідомленням людиною власних діянь, остільки лише вона може і повинна виступати тим джерелом, відкіля людина черпає знання про саму себе.
Віко висунув ідею об'єктивності історичного процесу, який постає як історичний круговорот, у якому виділяються три стадії, чи епохи, у розвитку суспільства:
1) божественна епоха, для якої характерна бездержавність і підпорядкування людей жерцям;
2) героїчна епоха — епоха панування аристократичної держави;
3) людська, у якій утверджується демократична республіка чи представницька монархія. Такі, за Віко, фази вічної ідеальної історії розвитку людини, аналогічні періодам індивідуального розвитку людини. Концепція циклічності історії сполучена з ідеєю паралельності в історичному процесі соціального макрокосму (націй) і індивідуального мікрокосму (людини). Світ націй — соціальний макрокосм — відтворює в збільшених розмірах мікрокосм індивідуума. Людська природа, згідно з Віко, суспільна, людина змінюється з історією. Відповідно до трьох тактів — дитинство, юність, зрілість — історичного процесу виділяються три види людської природи: поетична (разом з тим дика, нелюдська), героїчна і людська, що відрізняється помірністю і вважає за закони совість, розум і обов'язок.
Найважливішим здобутком Дж. Віко є ідея принципової відмінності соціального буття від природного. У ході історії з людських дій і соціальних устоїв утвориться зовнішня стосовно людини реальність, подібна до природи, але за своєму впливом на людину переважаюча природу. Соціально-історичний світ — об'єктивна реальність, що впливає на свідомість і почуття індивідів. Віко наближається до усвідомлення того, що суспільне буття визначає свідомість: порядок ідей повинний йти за порядком речей — стверджує він, маючи на увазі під порядком речей об'єктивний хід історичного процесу. Історичний процес загалом має, вважає Віко, провіденціальний характер.
Спроби новоєвропейської філософії вивести основи людського життя чи то з природи, чи то з історії неминуче призводили до протистояння натуралізму й історизму. Перший мислитель, що у явно усвідомленій формі став розглядати суспільство не як похідне від людської природи, але як самостійну реальність, що історично формує людину, був І. Г. Гердер (1744-1803 р.). Ідею історизму, що висувалася раніше, він намагається підняти до загальної форми, тобто ствердити думку про історичність самої людської природи. За Гердером, суспільство — це не механічна сукупність індивідів, але — органічна цілісність культури, що стосовно індивіда відіграє визначальну роль. У культурі Гердер вбачає специфіку суспільного життя, а в розвитку людського роду — кілька ступенів культури. Царство людини — це система духовних сил: культура, мова, ремесла, мистецтва. Окремій людині тільки здається, що свої здібності вона виробляє всередині свого єства. Насправді, розвиток здібностей людини залежить від взаємодії із собі подібними, від залучення до світу культури.
Гердер виходить з ідеї єдності людської природи і бачить її в органічній добудові людини, що надає їй здатності розуму, до тонких почуттів, мистецтва, мови, волі, до розселення по всій Землі. Хоч Гердер і не сприймає думки про природну еволюцію людини, він усе-таки визнає послідовність розгортання форми органічної будови від неживої природи до живого, від рослини — до тварини, від тварини — до людини. "Ряд дійшов до людини і тут зупинився; немає істоти, що стала б вищою за людину, органічна будова якої було б багато гран н і ш о ю і досконалішою, — людина є істотою найвищою, до якої може розвинутися органічна будова на нашій Землі"18. Людина — найдосконаліший організм, і це зумовлено насамперед перевагами в будові мозку і прямоходінні. Винятково велику роль надає Гердер прямій ході людини, розцінює її як результат мистецтва, тобто як феномен не стільки природний, скільки штучно культивований. "Почавши ходити прямо, людина стала митецьким витвором, тому вона вивчила найперше і найскладніше своє мистецтво і цим отримала благословення природи на вивчення всіх інших мистецтв, їй призначено стати живим уособленням мистецтва... Коли людина змогла ходити прямо, руки її завдяки вертикальному положенню тіла вивільнилися і стали інструментами, за допомогою яких можна виготовляти найтонші речі, безупинно намацувати всі нові і нові ясні ідеї"19. Випрямившись, людина стала першим "воле виявом" природи.