Тому К.Гельвецій назвав інтерес "всесильним чарівником", який змінює вигляд будь-якого предмета. Мислитель підкреслював, що якщо світ фізичний підпорядкований закону руху, то світ духовний не меншою мірою підпорядкований закону інтересу. На думку П.Гольбаха, інтерес є єдиним мотивом людської діяльності. З різноманітними формами людської діяльності пов'язували інтерес Кант і Гегель. Конструктивно-творчу роль інтересу підкреслювали також інші мислителі. Уже кілька десятиріч у цивілізованих країнах світу перебуває на озброєнні психологічна формула: інтерес — стимул — реакція на стимул — мотив дії — сама дія.
Серед численних інтересів особливе місце належить матеріальним, особливо інтересам власності, адже історію розвитку людської цивілізації можна періодизувати за формами власності. Взаємодія ж інтересів (особистостей, соціальних груп, спільнот людей тощо) відбувається не сама собою, а через реальні суспільні відносини, зв'язки, організації. Суспільне життя постійно "нормує" інтереси, надає їм соціальної форми, сенсу, визначає засоби їхньої реалізації. Воно немовби "вбудовує" систему інтересів у суспільну взаємодію людей, визначає її зміст та соціальну спрямованість.
На основі спільності інтересів відбувається об'єднання людей у соціальні групи. Інтереси ж людей надзвичайно суперечливі, вони органічно "вплетені" в соціально-політичні, моральні, духовні, і, навпаки, духовні включають у себе матеріальні інтереси і вимоги. Проте саме матеріальний інтерес, тобто відносини власності, є найхарактернішою ознакою, що поєднує людей у різні соціальні спільноти чи роз'єднує їх.
Отже, соціальні рушійні сили суспільного розвитку — це діяльність людей, соціальних груп і верств, соціальних спільнот, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки.
28.Прогрес та регрес в історичному розвитку.
Суспільний прогрес – це такий поступальний розвиток суспільства, що сприяє збільшенню міри свободи людини, розширенню можливостей для вільного розвитку її індивідуальності, утвердженню у взаєминах між людьми і соц.групами гуманізму, соц.справедливасті, злагоди і демократії.
Регресивні явища- ті при яких відбувається деградація, зниження рівня організованості, та ефективності функціонування, втрачається здатність до того що було можливим. Прогрес – перехід до більш досконалого. Регрес – перехід до менш досконалого. Прогрес і регрес це 2 складові розвитку.
Просвітники 17ст.вважали критерієм прогресу – людський розум. Гегель – рівень свободи світового духу. Марксисти – рівень розвитку ПС і ВВ, компонентом яких є людина – головна продуктивна сила. Суч.філ.історії вв.критерієм сусп.прогресу рівень гуманізації суспільства, становище в ньому особи, рівень її екон., політ., соц.та дух.свободи; рівень задовол.її матер.і дух.потреб.
29. Суспільство: минуле, сучасне, майбутнє.
В определенных исторических условиях на определенном историческом этапе – исторические события НТР в 20 в.
1) зростання енергетичної озброєності і міцності людства, значні наукові відкриття. Революція в засобах зв’язку і спілкуванні людей, 2) світові війни в 20ст. В умовах тоталітарних режимі абсолютній більшості людей відводилася роль «гвинтиків» державної машини, відкидалося право людини на власну індивідуальність, на свободу не тільки дій, а й слова і думок, 3) техногенна доба людства. Тенденція до зростання автономії людини. Фактична залежність і нерівність людей, 4) у майбутньому – глобальне суспільство. Відбувається зростання взаємозалежності людей, груп, країн. Взаємозалежність світу. 5) боротьба різних спільнот за право самовираження. 6)діяльність міжнародних економічних організацій, політичних спілок, культурних товарів.
30.Особа і народ, особа і клас, особа і нація.
Всі соціально значущі дії в суспільстві здійснювались народом під проводом видатних особистостей. У особі і народ є справжніми творцяи історії, її суб’єктом, єдиною й неподільною рушійною силою сусп.-істор. прогресу. Народ скла.з особ. Особи виходять із народу і повертаються в народ. Класи – великі групи людей, які розрізн.за їх місцем в історично визначеній системі сусп.в-ва, за їх роллю в сусп.організації праці, а значить за способами одержання, розмірами тієї частини суспільного багатства, яка є в їх розпорядженні. Коли виникають у процесі розкладу первіснообщинного ладу внаслідок сусп.поділу праці й появи приватної власності на основні засоби в-ва.
Коли етнос усвідомлюється як одне і окреме, він починає діяти на свідомість і всередині свідомості людей і міститься як суб’єкт, тобто він стає нацією, живою істотою. Нація є більш високою, або більш загальною особистістю, ніж людина, і співвідноситься з собою в окремі моменти рефлексії. Нація в порівнянні з людиною є вища особистість. Нація інтегрована особистість.
31. Співвідношення класового і національного в історичному розвитку.
В конкретних історичних умовах на конкретному етапі суспільного розвитку виникає зближення, за рахунок з’єднань національних і класових начал, наслідком чого класова свідомість стає національним, а національне – класовим.
Класи виникають у процесі розкладу первіснообщинного ладу внаслідок сусп.поділу праці й появи приватної власності на основні засоби в-ва.
Основні класи – їх існування зумовлено способом в-ва, що визначає тип даного суспільства. Неосновні класи – ті, що залишились від старого строю, віджилого суспільства, або постають як носії майбутнього способу в-ва.
Основні класи є суб’єктом історичного прогресу, а б-ба між ними і визначає х-р сусп-ва, перспективи його розвитку. Однією з головних вимог методології класового аналізу є врахування специфіки суспільного явища, що аналізується. Його суть у рошуку реальних інтересів класів, що борються між собою.
32.Націоналізм, анти націоналізм,інтернаціоналізм
Націоналі́зм — специфічний стан свідомості етносу і соціально-психологічних орієнтацій людей, а також сполучені з ними ідеологія, теорія і соціальна практика.
Націоналізм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р., націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап.
Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність «своєї» зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на, державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм.
Интернационали́зм — ( лат.inter — между, natio — народ) идеология и политика, провозглашающие равноправие и общность интересов социальных групп, принадлежащих к различным нациям [1]. Международная солидарность людей различных наций и рас, основа их взаимопонимания, взаимного доверия, взаимопроникновения культур, ценностей, знаний и технологий. Согласно некоторым воззрениям, противоположен национализму [2].
Интернационализм следует понимать более как умозрительную концепцию, или же построение, имеющее малое отношение к реальной жизни (подобно коммунизму). Многие народы имеют давнюю неприязнь друг к другу, некоторые имеют несовместимые обычаи и образ жизни, к тому же на земном шаре очень велика и постоянно растет разница в уровне обеспеченности материальными благами между бедными и богатыми нациями. Объединение и уравнение всех в рамках одного государства представляется возможным только через насилие и насаждение по сути тоталитарных порядков.
Исходя из буквального прочтения слова, интернационализм следовало бы понимать как объединение множества национализмов, точно так же как: Интернет («между-сеть») является объединением множества малых компьютерных сетей, III Интернационал был объединением национальных коммунистических партий и т. д. Обычно же понятие трактуется как «антинационализм», а интернационалист предполагается врагом всякого националиста.
В СССР и затем в Российской Федерации идеология интернационализма в его вульгарном понимании взята на вооружение действующей властью в качестве официальной доктрины. По словам политтехнологов и чиновников только идеология интернационализма позволит сохранить межнациональный мир и согласие в таком многонациональном государстве, как Россия. Однако все те, кто твердят о необходимости следования стезе интернационализма в России забывают, к чему привела такая политика в СССР, когда развал этого государства спровоцировал во многих районах кровавые бойни на основе именно межнациональной ненависти, которая годами блокировалась на официальном уровне, поэтому копилась нереализованной, что привело к взрывоподобной реализации во времена, когда государственный контроль исчез. То же самое сейчас происходит и в России.
С другой стороны, когда речь заходит об интернационализме, то всегда полагается, что ему должен следовать исключительно Русский народ, либо потому, что он повинен в каких-то бедствиях прочих народов России (см. положительная дискриминация), либо из-за того, что он самый развитый в культурном и экономическом плане (своеобразное мессианство). Так что он должен проводить политику оголтелого интернационализма, жертвуя собой во имя интересов малых народов. Таким образом, налицо опять применение двойных стандартов, когда подъём национального самосознания у представителей Русского народа объявляется проявлениями ксенофобии и шовинизма (если не хуже), а откровенная русофобия отдельных представителей малых народов называется именно подъёмом национального самосознания. Т. е. идеология интернационализма в России проводится исключительно за счёт Русских.