9. Походження людини і суспільства. Біологічне і суспільне в л.
Креаційна теорія походження л. – божественне походження.
Еволюційна гіпотеза – Дарвін «Походження видів шляхом природного відбору». Основні чинники еволюції – мінливість, спадковість, природній добір. Життя виникає завдяки фотосинтезу. Людина як біологічний вид має: 1.- х-ні тілесні ознаки(прямоходіння, руки пристосовані до праці), 2.- високорозвинений мозок, 3.- свідомість як здатність до пізнання сутності як зовнішнього світу так і своєї природи, 4.- генетичне-передача поколінням задатків, 6.-нервово-мозкові процеси в організмі,7.- фізіологічні, хімічні процеси.
Біологічно-зумовлені ознаки homosapiens: -тривалість життя; -здібність опановувати мову; -вікові етапи; -наявність рас.
Соціальне: мова, свідомість, духовність, діяльність. Людина формується і розвивається лише у взаємодії з іншими людьми. Діяльність- це виробництво матеріальної та духовної культури, форм спілкування людей, перетворення суспільних відносин і розвиток людини. Життєдіяльність – складна система що може підтримати і забезпечити в середовищі існування певні умови життя та всі види діяльності людей. Праця- цілеспрямована діяльність людей. Особистість- мета життя людини.
10. Діяльність як спосіб існування соціальної матерії.
Діяльність – специфічний спосіб ставлення л. до світу, засіб перетворення природи на предмети споживання, творіння культури.
Види діяльності: праця, гра, навчання, спілкування.
Типи Д: 1) перетворювальна: предметна(люди-природа, матеріальні цінності); 2) соціальна (люди-люди, управління, освіта, лікування); 3) дух.-пізнавальна; 4) цінннісно-орієнтаційна: пізнавання світу з позицій добра і зла, мораль, ідеологія); 5) комунікативна; 6) художньо-творча; 7) споживча. Поза діяльності соціального не існує.
Д. є засобом формування середовища людини. Вона творить соціум як культуру(Конфуцій, Аристотель). Завдяки діяльності абсолютна ідея створює предметний світ культури, відбиває суспільне життя, різноманітні формоутворення – мораль, право, мистецтво, філософія.(Гегель). Маркс – ідея предметної діяльності у вигляді практики. Гусерль – як засіб формування життєвого світу. Вебер-соціальна дія.
Особливість Д.- інституціональність.(сукупність умов, система поведінки, розподіл праці, власність, заробітні плата, держава, армія, мораль, право, мистецтво, релігія, наука, сім»я, культура). Ці інститути заохочують людей.
Суспільні відносини – виникають між людьми в процесі їхньої діяльності.
Як суб'єкт людина має насамперед мислити й діяти, діяти й мислити. Теологія вважає, що спочатку було слово. Наука віддає перевагу ділу. Соціальна філософія виходить з одвічної єдності слова та діла як первісного принципу пояснення специфіки соціального. За межами цього принципу соціальної філософії не існує. Його "долають" лише міфологія, релігія та ідеологія. Але це вже дещо інші форми духовного освоєння світу, ніж соціальна філософія, про яку йдеться в нашому курсі.
Розглядаючи єдність слова і діла з боку діла, цілком правомірно давати визначення діяльності як умови, засобу, рушійної сили й сутності соціального. Поза діяльністю соціального не існує. Завдяки діяльності людина поборола вихідну, початкову тотожність з природою й піднялась над нею, набувши надприродного статусу і форми свого буття. Отже, діяльність є джерелом формування соціальності. Без діяльності немає сенсу вести мову про можливість соціального. Соціальне живе лише в діяльності й завдяки їй.
Діяльністю людина перетворює природу і створює свій особливий світ - культуру. Таким чином, діяльність є засобом формування соціального як культурного середовища життя людини. Вона виконує соціокультурну творчу функцію, творить соціум як культуру.
Соціо- і культуротворча функція діяльності філософською традицією осягалась надзвичайно суперечливо. Цю функцію визначили ще Конфуцій і Арістотель. Проте як принцип філософського пояснення соціального (людського) способу буття діяльність постала лише в німецькій класичній філософії. Перший крок до цього зробив І.Кант. У статусі ж загальної основи культури діяльність вперше в історії філософської думки означив Й.Фіхте. На його думку, діяльність "Я" як чиста самодіяльність, вільна активність створює світ "не-Я" - світ, що оточує людину, світ людської культури.
Цю думку підхопив і розвинув Г.Гегель. Діяльність, вважає він, є всепроникаючою характеристикою абсолютного духу, народженого його потребою в самозміні й самовдосконаленні. Головну роль відіграє духовна діяльність, а в її структурі - рефлексія, тобто самосвідомість. Завдяки діяльності абсолютна ідея створює предметний світ культури, відбиває суспільне життя, різноманітні формоутворення - мораль, право, мистецтво, філософію тощо.
Гегелівську концепцію діяльності намагались осмислити й переосмислити майже всі філософи наступних епох. Наприклад, К.Маркс обгрунтував ідею предметної діяльності у вигляді практики. С.К'єркегор протипоставив раціоналістському трактуванню діяльності Г.Гегелем феномен волі як відокремлене від буття функціонування, людське існування. Е.Кассірер вбачав у діяльності головне джерело формування символічно-знакових структур. Е.Гуссерль розглядав її як засіб формування життєвого світу. М.Вебер, Ф.Знанецький, а пізніше й Т.Парсонс трансформували ідею діяльності в концепцію соціальної дії, де роль опорних домінант відігравали не стільки раціональні, скільки ціннісні настанови й орієнтації, мотиви, сподівання, вибагливість тощо.
Характеризуючи діяльність як засіб існування соціального, вчені підкреслюють таку її особливість, як інституціональність. Інститут (від лат. institutum - устрій, становлення) є заклад, що забезпечує відносну стабільність зв'язків і відносин між людьми в рамках соціальної організації суспільства. Соціальна філософія розглядає такі соціальні інститути як певну сукупність закладів та установ, що відповідає соціальній структурі суспільства; сукупність соціальних умов та культурних зразків, які визначають стійкі форми соціальної поведінки та діяльності; систему поведінки згідно з цими нормами. В економічній сфері суспільної діяльності є такі інститути, як розподіл праці, власність, заробітна плата та ін.; в політичній - держава, армія, партія і т. ін.; в духовній - мораль, право, мистецтво, наука, релігія тощо. Соціальна філософія розглядає й такі інститути, як сім'я, виховання, культура.
Функції цих інститутів досить своєрідні: вони заохочують діяльність осіб, що входять до них, і приймають як свої їхні домінантні норми. Розгалужена система інституціональності притаманна лише людству. Тваринний світ не має подібної системи. Інституціональність діяльності - характерна риса соціальності людського життя. Розгляд діяльності з боку інституціональності людського спілкування дає змогу говорити про суспільство як систему різноманітних та розгалужених стосунків між людьми - систему суспільних відносин.
Усі суспільні відносини органічно пов'язані між собою і проникають одне в одне. Більш-менш однозначне визначення їх можливе лише в абстракції, на рівні теоретичного аналізу. Реальне життя суспільства характеризується химерним плетивом суспільних взаємозв'язків і стосунків. Розібратись у цьому плетиві завжди надзвичайно важко. Суспільство - це єдина, цілісна система. Саме тому соціальна філософія обережно ставиться до інтерпретації її в контексті дилеми первинності - вторинності суспільних відносин, підкреслює їхній органічний взаємозв'язок, цілісність пізнання яких розцінює як більш евристичний принцип, ніж дилеми.
Зазначена цілісність системи суспільних відносин позначається категорією "спосіб життя", що замикає теоретичну модель суспільства, синтезує різноманітні життєві процеси, підводить їх до єдиної й незаперечної основи - людини як самоцілі суспільно-історичного розвитку.
Спосіб життя - це синтетична характеристика сукупності типових видів життєдіяльності людей (індивідів та соціальних спільнот) у єдності з умовами життя суспільства. Спосіб життя охоплює всі сфери суспільства: працю і побут, суспільне життя й культуру, поведінку (стиль життя) людей та їхні духовні цінності. Він реалізується через діяльність, виробництво, в якому виділяються такі провідні елементи: безпосереднє виробництво, розподіл, обмін, споживання.
Звичайно, матеріальні та духовні блага створюються у сфері безпосереднього виробництва. Щоб було що споживати (обмінювати, розподіляти), треба щось виробляти. Внаслідок цього робиться висновок про пріоритетність безпосерднього виробництва в системі способу життя людей. Все це не викликає сумнівів. Вони з'являються згодом, після аналізу реального життєвого процесу на основі абсолютизації визначальної ролі виробництва в суспільному житті й фактичному нехтуванні такими елементами, як розподіл, обмін, споживання, соціальна сфера, культура тощо.
Пріоритетність виробництва за рахунок інших складових частин суспільної цілісності не забезпечить якісного способу життя. Він визначається не лише безпосереднім виробництвом, а й усією системою суспільних відносин. Спосіб життя відбиває також рівень розвитку духовної культури суспільства, наявні типи світогляду, моральні норми, ціннісні орієнтації, що реалізуються у вчинках і діях людей, у їхньому ставленні до праці, інших людей, різних соціальних груп і суспільства в цілому.
Соціальна філософія наголошує на пріоритетності кожного елемента способу життя, на цілісності суспільства як соціальної системи, що функціонує завдяки виробництву й постає як живий організм з усіма особливостями економічних, соціально-політичних, ідеологічних, культурних, побутових, сімейних та інших соціальних відносин, які безпосередньо характеризують життєдіяльність людей.
У центрі суспільства - людина. Без неї воно не існує. Які б матеріальні цінності не нагромадили люди - будівлі, знаряддя праці тощо - все це вмирає після того, як його залишили люди. Людина - суб'єкт і головна дійова особа суспільства. Цей висновок лишається незаперечним незалежно від теоретичних побудов та ідеологічних домінант суспільного розвитку.