Тобто, центральне поняття в концепцiї Куна - поняття "парадигма", або сукупностi найзагальнiших iдей i методологiчних настанов в науцi, якi визнаються на даному етапi дослiдження науковими i приймаються науковим спiвтовариством.
Парадигма має двi властивостi: 1) вона прийнята науковим спiвтовариством як основа для подальшої працi; 2) вона мiстить нерозв'язанi питання, тобто вiдкриває простiр для дослiджень.
Парадигма не є чимось статичним, застиглим. На її основi проводяться дослiдження, в результатi котрих парадигму переформовують, уточнюють.
Послiдовний перехiд вiд однiєї парадигми до iншої через революцiю є звичайною моделлю розвитку зрiлої науки. Однак ця модель не характерна для перiоду аж до кiнця XYIII ст., до появи робiт Ньютона. До кiнця XYIII ст. не було такого перiоду, для якого була б характерна якась єдина точка зору на природу свiту, а замiсть цього було безлiч шкiл.
В перiод нормальної науки ми маємо справу з трьома типами дiяльностi: 1)збиранням значимих фактiв; 2) порiвнянням фактiв i теоретичних передбачень; 3) переформулюванням теорiй. Тобто, iз тим, що моделювалося iндуктивiзмом, конвенцiоналiзмом i фальсифiкацiонiзмом.
Нормальна наука, як правило, не створює нiчого нового нi в феноменологiчному, анi в концептуальному вiдношеннi. Вчений звичайно заздалегiдь знає, якi результати вiн має отримати. Однак вiн завжди має сумнiв у тому, чи їх вдасться отримати. Той, кому це вдається зробити, доводить свої здiбностi i вмiння.
Нормальна наука не спрямована на вiдкриття чогось принципово нового. Але це нове все-таки неминуче виникає. Наукове вiдкриття не одиничний акт, а процес, котрий включає i виявлення нового, i усвiдомлення того, що отриманий результат - це дiйсно нове. На одному з етапiв розвитку нормальної науки неминуче вiдбувається розбiжнiсть спостережень з передбаченнями, виникає "аномалiя". I коли таких аномалiй нагромаджується достатня кiлькiсть, нормальний плин науки припиняється, настає криза, яка звичайно приводить до створення нової теорiї. На прикладах систем Птолемея i Копернiка, кисневої теорiї горiння i теорiї вiдносностi Кун показує, яким чином попередня теорiя перестає адекватно пояснювати нагромадженi факти, як пiдготовлюється нова теорiя i вiдбувається змiна парадигми [Див.:3.-с.112-115].
Кун вважає, що в кризовий перiод розвитку теорiї iнколи вдається пояснити факт, що суперечить їй, в межах старої парадигми. Однак, якщо цього не вдається зробити, виникає безлiч тлумачень старої парадигми. Криза може закiнчитись також тим, що завдання, що виникло, розв'яжуть на основi старої теорiї. Iнколи "пiдступне" завдання просто вiдкладають на майбутнє. Нарештi, в крайньому випадку, замiнюють стару парадигму. За кризових перiодiв змiнюється тематика дослiджень, рiзко зростає iнтерес до аномальних фактiв, розхитується стереотип наукових поглядiв до тих пiр, поки криза не розв'яжеться науковою революцiєю.
За аналогiєю мiж полiтичною i науковою революцiями, при замiнi парадигми вченi, згiдно з Куном, розподiляються на прибiчникiв нового i прихильникiв старого. Остаточне рiшення, приймати чи нi нову парадигму, залежить вiд бiльшостi членiв наукового спiвтовариства, якi на це погодяться.
Думку, що нова парадигма включає стару як окремий випадок, Кун вважає помилковою. Як на приклад вiн вказує на те, що маса в формулах Ньютона i Ейнштейна означає рiзнi поняття. Суть справи - не в можливостi звести одну парадигму до iншої, а в змiнi поглядiв на простiр i час: iдеї Ейнштейна не лише не включають в себе уявлення Ньютона, але й заперечують їх. Тим самим, наукова революцiя це змiна саме фiлософських переконань науковцiв.
Кун пiдкреслює, що вирiшальний критерiй вибору парадигми кiлькiсть i важливiсть проблем, якi можна розв'язати на її основi. Але цей критерiй лежить вже поза наукою. Наука революцiонiзує свiт, що лежить за її межами.
Зi змiною парадигми змiнюється i весь свiт вченого. Абсолютна об'єктивна мова наукового спостереження, про яку мрiяв Декарт, неможлива. Сприйняття вченого завжди буде зазнавати впливу парадигми, загальних метафiзичних настанов окремого кола науковцiв..
Кун вважає, що iснуюча педагогiчна традицiя i характер змiсту пiдручникiв приховують факт наукових революцiй. Якщо дивитись на пiдручники, то можна прийти до висновку, що рух науки - це лише поступове наближення до нинiшнього її стану. Великим вченим минулого приписуються думки, яких вони не мали, їх висловлювання тлумачаться з позицiй сучасностi на пiдставi новiтньої реконструкцiї iсторично наявних надбань науки.
Процес затвердження нової парадигми має складну структуру. Критерiєм надання переваги виступають фальсифiкацiї, новi можливостi розв'язання наукових завдань, простота, яснiсть, науковий престиж автора. Але в бiльшостi випадкiв докази на користь нової i старої парадигми зрiвноважуються. Однак, оскiльки вибiр парадигми вiдбувається в перiод кризи, себто тодi, коли вченi розчарованi старою парадигмою, вони приймають нову парадигму на пiдставi нерацiональних мотивiв.
Кун вважає, що вчений - член наукового спiвтовариства - є звичайно добре пiдготовленим i до наукової роботи, i до кризи науки. Не пiдготовлений вiн лише до виходу з кризи. Тому нову парадигму, як правило, висуває або дуже молода людина, або вчений, який нещодавно прийшов до даної наукової царини.
Вихiд з кризи, тобто виникнення нової парадигми, становить органiчний компонент наукового прогресу. Структура науки, подiленої на конкуруючi школи, завжди така, що прогрес її неминучий.
Таким чином, перiод нормальної науки визначено парадигмою, така наука спрямована на дослiдження визначеної базовою теорiєю сферу явищ. Обмеження такого роду створює умови для поглиблення дослiджень, задає критерiї професiоналiзму, бо в його межах немає потреби апелювати до вихiдних принципiв i виправдовувати використання певних понять. Усе це створює певну мовну традицiю нормальної науки, в якiй наявнi свої конвенцiї щодо сенсу i змiсту термiнiв, понять тощо. Отже, конвенцiональне визначення термiнiв, понять, мови має своє iсторичне обмеження, котре слiд завжди враховувати. Поглиблення та поширення наукового усвiдомлення буття, визначене парадигмою пiд час перiоду нормальної науки, призводить до появи побiчних результатiв, що сприймається як отримання критерiїв для вiдсiву ненаукових проблем.
Парадигма спрямовує дослiдження не тiльки закладеною у нiй моделлю визнаних науковим спiвтовариством способiв пiзнавальної дiяльностi, вона певною мовною структурою може спрямовувати i шляхом абстрагування вiдповiдних правил iз визнаних способiв дiї. Вченi погоджуються у своїй iдентифiкацiї парадигми, попередньо не узгоджуючи її повну iнтерпретацiю. Тому за перiоду нормальної науки парадигма дiє, функцiонуючи у напiвсвiдомiй формi. Перший симптом кризи нормальної науки - набуття парадигмою форми обмежуючих принципових правил. Нормативна форма парадигми є свiдченям її найвищої досконалостi, i водночас початком її занепаду. Коли парадигма набуває зрiлого самовизначення, що здiйснюється через її усвiдомлення у формi системи норм науковостi, наука починає вступати на шлях свого революцiйного розвитку, починається руйнування цiєї системи, оскiльки вона набула форми догмату (св’ятого писання).
Вченi нiколи не сприймають невiдповiднiсть ряду фактiв теорiї, якою вони керуються, у якостi контрприкладу, бо нове виникає внаслiдок взаємодiй, котрi якiсно невiдповiднi парадигмальному самоусвiдомленню, парадигмальному поглядовi на дiйснiсть. Тому вважається, що для обгрунтування фактiв, неосяжних для вiдповiдної парадигми, потрiбен iнший теоретичний рiвень дослiджень зi своїми новими способами наукової дiяльностi. Такi факти Кун називає "аномалiями". Кун засвiдчує, що аномалiї можуть виникнути i бути усвiдомленими тiльки на фонi парадигми; у цьому полягає її головна епiстемологiчна функцiя. Чим бiльше розвинута парадигма, тим вiдчутнiший для наукового товариства вплив аномалiй. Однак, аномальнiсть все рiвно залишається за межами парадигми i не визнається фактом. Фiксацiя аномалiй вiдбувається у формi визнання наявностi "головоломки", додаткової мороки.
Поступово настає перiод професiйної невдоволеностi неспроможнiстю наукового товариства вирiшувати головоломки, виникненням мороки з постiйного дискутування ряду питань. Це настає перiод кризи науки. Вiдкриття нового як наукове досягнення вiдбувається у формi осмислення аномалiй, через визнання їх фактом. Як правило, проблеми, по вiдношенню до котрих фiксується поняття кризи, бувають такого типу, якi вже були предметом усвiдомлення, а практика нормальної науки визнала їх вирiшеними (наприклад: що ми розумiємо пiд термiном "простiр"). Такi проблеми вирiшуються тепер з урахуванням аномалiй, якi сприймаються як контрфакти по вiдношенню до попереднього теоретичного рiшення. Таким чином, вiдкриття, поява нової теорiї, замiна парадигми стає реальнiстю через перегляд основоположень, якими користувалися попереднi поколiння вчених. Тим самим, цi основоположення стають предметом окремого аналiзу: експлiкуються, рефлексуються, спiвставляються.
Остаточним моментом становлення нової парадигми є спiвставлення двох парадигм мiж собою i природою. Таке спiвставлення можливе лише за умови наявностi нової парадигми, яка має здатнiсть вирiшувати головоломки, вiднесенi попередньою парадигмою до аномалiй. Результатом спiвставлення, як правило, буде органiзацiя нового наукового спiвтовариства, об'єднаного новою парадигмою. Тому парадигми спiвставляються не як варiанти лiнгвiстичних вправ, а як рiзнi свiтогляднi системи.
Представник американського постпозитивiзму Стiвен Тулмiн у серединi 60-х рокiв запропонував iншу iсторичну модель науки, центральна iдея якої полягає в iсторичному формуваннi та функцiонуваннi "стандартiв рацiональностi та розумiння, якi складають основу наукових теорiй".