Мiж нижнiм i вищим рiвнями пiзнання iснує ряд змiшаних суджень, якi складають промiжний рiвень. Пiзнання, засноване на судженнях змiшаного рiвня, Платон називав геометричним пiзнанням. Саме те, що сьоднi (у перiод життєдiяльностi Дюгема) називають природознаством, "сучасною наукою" i розвинулося iз цього змiшаного, гiбридного рiвня суджень, якi характеризують специфiчнi властивостi самого предмету свого дослiдження (математично даний теоретичний об'єкт), а не приписують йому певнi властивостi та перетворюються в систему догматiв, iстинних незалежно вiд змiн, якi мають мiсце в iсторичному процесi розвитку науки.
Розглядаючи конкретнi проблеми, що були усвiдомленi у наслiдок осмислення кризи фiзики кiнця ХIХ ст., на вiдмiну вiд А.Пуанкаре (який також займався iсторiєю фiзики), Дюгем використовує iсторiю фiзики як методологiю вирiшення ряду проблем теоретичної фiзики. При цьому вiн пiдкреслював, що саме iсторiя спроможна не дати впасти вченому в "амбiцiозну догматику або вiдчай пiрронiзму". Iсторiя науки сповiщає людинi про "предвiщення, якi проголошувалися сформульованими теорiями та реально були реалiзованi у дiйсностi, вона створює переконання про те, що фiзичну теорiю не можна розглядати як абсолютно штучну систему, яку вважають сьогоднi придатною для пояснення процесiв у дiйсностi, а завтра непридатною, що вона є класифiкацiя все бiльш наближена до природьої, все бiльш вiрне вiдображення реальностi..."[1. -с.56]. Фiзична теорiя це система математичних положень, що виведенi з обмеженого кола принципiв, якi сформульованi з метою повного i однозначного (точного) охоплення в єдину систему експериментально встановлених законiв.
Тому єдиним критерiєм iстини фiзичної теорiї залищається обгрунтована iндуктивно узгодженiсть iз емпiричними даними. Однак ця узгодженiсть реалiзується лише вiдповiднiстю мiж уявними теоретично визначеними взаємодiями i фактами, що були передбаченi цiєю теорiєю, якi були вiдкритi для фiзики саме при допомозi фiзичної теорiї. Теорiї не повиннi бути "паразитуючими" на тiлi вже створеної емпiричними дослiдженнями науки, вони самi є "мотор", рух фiзики до нового знання.
Причину iсторичних змiн формулювань загальних положень фiзики, законiв науки, Дюгем вбачає у тому, що досвiд констатує безперервне виникнення нових суперечностей мiж законами та фактами дiйсностi, а фiзики безперевно покращують формулювання законiв природи, щоб вони адекватнiше описували факти. Визнаючи, що таке протистояння мiж дiйснiстю i теоретичними знаннями продовжується безперервно, Дюгем дотримується положення про безперевне спростування досягнутих здобуткiв науки новими узагальненими описами законiв природи. Положення про те, що новi теорiї охоплюють собою i попереднi теорiї як вiдносну iстину, яка має обмежену новими даними сферу використання в науцi, дозволяє Дюгему дати вiдповiдь на виявлену конвенцiалiстами проблему наступництва мiж класичною i новою фiзикою.
Iсторичний аналiз становлення фiзичної теорiї переконує Дюгема у тому, що "накопичення" вiдносних iстин у нескiнченому процесi пiзнання складає остаточну iстину, яка адекватно моделює властивостi дiйсностi, її сутнiсть.
Доповнення iсторичним аналiзом "арсеналу" вирiшення проблем розвитку фiзичної теорiї дозволив створити уявлення про формування поняття фiзичної теорiї як цiлiсного образу дiйсностi, фрагменти якого за межами цiєї цiлiсностi втрачають рацiональний сенс. Саме це поняття дає можливiсть вести розмову про науку (фiзику, математику, хiмiю тощо), як про певну цiлiснiсть. Поняття "наука" тепер стає змiстовно, а не лише формально, визначеним. Утворюється пiдстава для змiстовного визначення специфiчних, iстотних для її власного розвитку властивостей.
Пiд впливом поширення iсторичного аналiзу науки в фiлософiї науки аналiтична орiєнтацiя починає змiнюватись синтетичною. Пом'якшується дихотомiзм понять "емпiричне-теоретичне", протиставлення теорiй та фактiв, контексту вiдкриття i контексту обгрунтування. Замiсть рiзкого протиставлення емпiричного знання як надiйного, обгрунтованого, незмiнного, теоретичному знанню як самосуперечливому в основоположеннях та мiнливому, виникають концепцiї про взаємопроникнення емпiричного i теоретичного. Загальним стає переконання про "теоретичну навантаженiсть" факту, що фiксацiя наукового факту можлива тiльки за умови наявностi вiдповiдної теорiї, котра детермiнує факти. Тому факти, вiдкритi за допомогою однiєї теорiї, можуть за своїм значенням вiдрiзнятися вiд фактiв, встановлених при допомозi iнших теорiй. Обгрунтовується, що змiни теорiй можуть спричинюють змiни у фактуальному фундаментi наукових знань.
Iсторизм заперечує переконання послiдовникiв позитивiзму, що процес появи нового знання є абсолютною протилежнiстю процесу обгрунтування знань. Iсторичнi реконструкцiї процесу вiдкриття спираються на концепцiю єдностi процесу виникнення i обгрунтування нової теорiї.
Жорсткий демаркацiонiзм, який грунтувався, у першу чергу, на теорiї верифiкацiї, критицi традицiйної фiлософiї як ненаукової метафiзики, замiнюється тезою про єднiсть наукового i ненаукового знання. I.Лакатосом, Т.Куном починає визнаватися прийнятнiсть фiлософських означень, що були використанi у наукових теорiях. Так, парадигмальна концепцiя Т.Куна стверджує, що парадигма опирається на ряд фундаментальних положень, котрi неможливо спростувати за визначенням, окiльки вони носять метафiзичний характер. Згiдно з I.Лакатосом - "старi" науковi теорiї не вiдкидаються, а поступово витискуються "новими". "Незмiнне ядро" науково-дослiдницької програми у концепцiї I.Лакатоса наповнюється рефлексивними (фiлософськими) обгрунтуваннями. А Пол Фейєрабенд, виявляючи iррацiональнi складовi наукової дiяльностi, взагалi вiдмовляється вiд твердження про iстотну вiдмiннiсть науки, мiфу, фiлософiї.
Опора на факти з iсторiї науки, дослiдження процесiв змiн у науковому пiзнаннi дозволили встановити, що процеси виникнення, становлення, замiни наукових iдей та теорiй мають загальнi форми, якi усталено повторюються. Вiдкидається уявлення про зразки наукових теорiй, якими, наслiдуючи аналiтичну фiлософiю науки, традицiйно вважали теорiї математичної фiзики. Хоча слiд визнати, що найчастiше iсторичнi данi, що використовуються у якостi iлюструючого наукового матерiалу стосуються, як правило, математики та фiзики. Однак, постiйно пiдкреслюється, що в iсторiї науки можна вiднайти рiзноманiтнi данi для iлюстрацiї рiзних iдей (навiть протилежних), тому евристичне значення таких iлюстрацiй є вiдносне.
Дослiдження iсторiї науки, результати порiвнянь iсторичних етапiв еволюцiї науки привели до поширення антикумулятивiзму у розумiннi росту знання. Загальновизнаним стало переконання, що в iсторiї науки неминуче iснують катаклiзми, революцiйнi перетворення, коли вiдбувається перегляд попереднiх теорiй, якi були визнаними, обгрунтованими, доведеними. Разом iз теорiями постiйно переглядаються факти i методи, методологiї, фундаментальнi свiтогляднi положення та переконання.
Приблизно у серединi 70-х рокiв (значною мiрою - завдяки зусиллям П.Фейєрабенда) серед фiлософiв науки поширилося переконання, що створення загальновизнаної теорiї, iдеальної моделi науки, яка iстинно реконструює iсторiю науки, - справа безнадiйна. Програма створення унiверсального наукового методу, яка була проголошена ще позитивiзмом, опиралася на надiю, що фiлософiя науки, сама являючи собою науку про науку, вже завдячуючи своєму iснуванню приведе до створення загальновизнаної методологiчної концепцiї. Однак, дискусiї у межах фiлософiї науки довели, що вона не спроможна створювати загальновизнанi концепцiї. Виявилося, що вона несе у собi характерну рису iсторiї фiлософiї - розмаїття думок i позицiй. У свою чергу, саме Фейєрабенд визнаючи проблему демаркацiї антиномiєю виявив її принципову важливiсть, оскiльки якщо наука та мiф можуть невирiзнятися, тодi будь-який послiдовний розум завжди буде мучитися питання про необхiднiсть науки взагалi.
Центральна проблематика iсторичних дослiджень у фiлософiї науки, за свiдченням Ст.Тулмiна (з яким можна погодитись), була змальована ще Р.Дж.Коллiнгвудом у працi "Нарис метафiзики" (1940). Коллiнгвуд звернув увагу на наявнiсть iєрархiї питань i тверджень у природознавствi. Ця iєрархiя свiдчила, що загальнi принципи у науцi не являють собою унiверсальнi твердження, з яких дедуктивно виводяться особливi та одиничнi твердження. Найбiльш явно, ця iєрархiчнiсть притаманна математичним наукам, базовi положення котрих є чiтко фiксованими. У природознавствi специфiчнi положення отримують своє значення лише при спiввiднесеннi з певними метафiзичними доктринами. Загальнi принципи (визначення простору, часу, субстанцiї, закону та iн.) вiдносяться до специфiчних положень не як аксiоми до виведених наслiдкiв, а як фундаментальнi проблеми, через розгляд яких просуваються дослiдження у певнiй сферi пiзнання.
Теза Коллiнгвуда, що "iнтелектуальнi змiни в науцi пов'язанi iз змiнами базових припущень", опирається на переконання про вiдсутнiсть доведених i обгрунтованих абсолютних унiверсальних наукових положень. Тому для фiлософа типу "коллiнгвудiвського метафiзика" [2. -с.171] проблема дослiдження науки складається з "пояснення, за яких умов i в наслiдок яких процесiв певна сукупнiсть абсоютних посилань змiнюється iншою" [2.-с.172]. Каузальне визначення iсторичностi науки було зафiксоване Тулмiном у такому визначеннi Коллiнгвуда: "Абсолютнi передумови кожного суспiльства на кожному етапi його iсторiї створюють вiдповiдну структуру, котра переживає напруження, i цi напруження зростають з рiзних причин. Якщо напруження стають дуже значними, структура руйнується та змiнюється iншою, що являє собою модифiкацiю старої структури, але без цих руйнiвних напружень" [2.-с.173].