Вихід виробничої діяльності в космос – закономірний етап розвитку суспільного виробництва. Вже зараз цілком реальним уявляється створення матеріально-виробничих комплексів і енергетичних систем на Місяці і навколоземній орбіті. Розгортання космічного виробництва стане якісно новим етапом в оптимізації взаємодії суспільства та природи. Освоєння космічного простору має і важливі екологічні наслідки. Воно дає можливість поставити на службу людині нові природні космічні джерела речовини та енергії, які в обмеженій кількості знаходяться на Землі і в необмеженій в космосі. Збільшення енергетичної потужності людини за рахунок винесення енергоємних виробництв у космос має велике значення. Це дасть змогу в принципі вирішити проблему росту теплового нагріву планети, бо, як відомо, виробництво енергії на Землі жорстко обмежене.
В космос, крім енергетичних виробництв, можуть бути винесені найбільш „брудні”, в екологічному відношенні види виробництва, а також ті, функціонування яких у земних умовах невигідне економічно або неможливе за принциповими екологічними міркуваннями. Таким чином, відходи космічного виробництва не забруднять навколоземного простору, наскільки природно впишуться в радіаційні, магнітні та інші фізичні процеси, що відбувається в космосі [16].
Модель обмеження узагальнює підходи, засновані на необхідності обмеження людських потреб або масштабів технічних проектів. Вона досліджує критичні межі, за якими вдосконалення техніки заподіює більш шкоди, ніж приносить користі. Моделі обмеження людських потреб пропонуються країнам, що розвиваються, з огляду на обмеженість їхнього достатку та високі темпи зростання населення.
Сучасні „зелені” максимізували цю модель розвитку техніки. Взявши за основу економічні міркування, вони стверджують, що людство має відмовитися від своїх переваг у взаємодії з природою і жити простим життям пращурів. Ця модель є не досить привабливою і для самих захисників довкілля [31].
Модель обмеження пов’язана з песимістичним поглядом на перспективи розвитку техніки. Найбільш песимістичний погляд переростає в апокаліптичний: він пророкує поступову загибель людства у другій половині XXI ст., частково від негативних екологічних наслідків технічного поступу, частково – від неспроможності опанувати сили, пробуджені ним. Полегшені варіанти песимізму передбачають поступове втягування людства в безвихідь і суттєве обмеження технічного розвитку. Хворе людство на хворій планеті починатиме своє пристосування до життя спочатку [47]. Далі більш докладно розглянемо песимістичні перспективи розвитку техніки.
Серйозну небезпеку для біосфери становитимуть відходи промислового виробництва. Промисловість використовує лише близько 2% вихідної природної сировини, решта 98% перетворившись у відходи, повертаються у природу. Більшу частину відходів становлять викиди виробництва, що не вписуються в природній кругообіг речовин. Розповсюджуючись в оточуючому середовищі, вони серйозно порушують нормальне функціонування біосфери [16].
Неминучі прогресуючі антропогенні зміни природного середовища під дією господарської діяльності людини, яку за потужністю можна порівняти з природними силами геологічного масштабу, що в ряді випадків зумовлює виникнення незворотних екологічних процесів в оточуючому середовищі, біосфері.
Слід підкреслити, що розвивається не тільки суспільство, але й середовище його перебування. Тому досягнення „взаємовигідного” оптимуму у взаємовідносинах суспільства та природи передбачає становлення такого типу їх співіснування, при якому розвиток суспільства пов’язується з еволюцією біосфери. При подібній узгодженій взаємодії досягається динамічна рівновага між двома елементами однієї системи – ноосфери, відбувається становлення балансу біосфери на рівні, то сприяє прогресу людства [16].
У ХХ столітті техніка, як процес, заволоділа власною логікою і може захоплювати людину, підпорядковувати її. Відчужені процеси здатні диктувати її свою „волю” [47]. Вплив техніки розширюватиметься в самих різних областях соціального життя. Техніка починає все активніше застосовуватися в різних сферах управління. Вона реально починає впливати на вибір тих або інших шляхів соціального розвитку. Цю нову функцію техніки іноді характеризують як перетворення її в соціальну силу [47].
Тенденція автоматизації технічної реальності проективної діяльності людини, ескалація техногенного поля у все нові сфери буття, глобалізація негативних наслідків технічній діяльності, конфлікти у виборі цілей і засобів розвитку соціуму гостро ставлять питання про гуманітарну корекцію інженерної діяльності.
Ми живемо в технічному і раціоналістичному світі. Ми все краще розпізнаємо небезпеки цього світу. Те, що несвідомо пропонують нам футурологи – це радикально технізований світ, з якого прибрали тільки явні волаючі незручності техніки; це абсолютний тріумф технічного раціоналізму під прикриттям мрії [48].
Розглядаючи історію, як безперервний хвильовий рух, Тоффлер аналізує особливості прийдешнього світу, економічною післядією якого стане, на його думку, електроніка і ЕОМ, космічне виробництво, використання глибин океану і біоіндустрія. Це і є „третя хвиля”, яка завершить аграрну („перша хвиля”) і промислову революцію („друга хвиля”).
Тоффлер правильно указує на ознаки сучасного виробництва, яке зживає себе. Йдеться про те, що стандартизація охопила не тільки виробництво, але також ринок праці і інші сфери життя. Справедливо наголошується, що у всіх індустріальних суспільствах розвивається щось ніби „технічної хвороби”. Багато в чому вірні міркування про недоліки концентрації і централізації.
У даний час стає все більш і більш ясним, що еволюція техніки тісно зв’язана не тільки із зростанням фундаментальних досліджень в області природознавства, що виключає безпосередню орієнтацію інженерного мислення на практичний ефект, його техноцентризм, утилітаризм інструменталізм, але і повинна явно ураховувати культурні цінності, в яких створюється і функціонує техніка. Таким чином, дистанція від ідеї до її практичного втілення зростає не тільки за рахунок її теоретичної, але і завдяки ціннісній завантаженості, критичне відношення до технічного прогресу в контексті культури стає умовою виживання і розвитку людства.
У сучасному суспільстві зріє розуміння необхідності переходу від техногенної цивілізації до антропогенної, без чого неможливе виживання і розвиток людства. Майбутнє завжди проблематичне, але ясне одне – технічна і інженерна діяльність не може більше розвиватися в руслі технократичних установок [48].
Проаналізувавши вище наведені моделі розвитку техніки, легко намітити оптимальні шляхи технологічного прогресу:
– створення організацій, які б займалися вирішення проблем техніки на загальносвітовому рівні;
– розробка екологічної техніки та технології, створення принципово нового, екологічно чистого за своїм характером виробництва [16];
– створення замкнутих виробничих циклів, які дають змогу відходи одного виробництва прямо або після деякої обробки застосовувати як сировину для інших виробництв або інших компонентів первинного технологічного процесу [16];
– перенесення акценту з продукування техніки на розроблення технологій і технологічних процесів, відмінність яких останніх полягає у всебічному врахуванні соціальних, антропологічних, психологічних, екологічних, етичних та інших чинників функціонування техніки й технічних комплексів [47];
– використання діалектичного підходу підчас оцінки техніки, її можливих наслідків – прагнення не тільки користі, але і добра;
– зменшення зростаючої залежності суспільства від техніки, яка, полегшуючи життя, водночас викликає фізичну і духовну деградацію людини;
– здійснення гуманітарної корекції інженерної діяльності і відхід від технократичних установок.
Висновки
У цій роботі проведено дослідження найбільш актуальних філософських проблем техніки, зокрема: проблема співвідношення науки і техніки; проблема оцінки соціальних, екологічних та інших наслідків техніки; проблема комп’ютеризації суспільства; шляхи і перспективи розвитку техніки.
Як результат, виявлено комплексний характер проблем, які постають перед філософією техніки. Їх рішення залежить від багатьох чинників: соціальних, історичних, географічних, екологічних і ін.
Проаналізувавши можливі розв’язки поставлених проблем, помічено їх тісний взаємозв’язок: вирішення однієї проблеми певним чином залежить від вирішення інших і навпаки – або нехтування однією з них призведе загострення інших.
Більш конкретно щодо результатів дослідження маємо:
1) Розглянуто шість точок зору на співвідношення науки і техніки: техніка як прикладна наука; розвиток науки і техніки розглядається як автономний, але скоординований процес; наука розвивалася, орієнтуючись на розвиток технічних апаратів і інструментів; техніка науки у всі часи переганяла техніку повсякденного життя; відсутність до сучасних технічних наук регулярного застосування наукових знань в технічній практиці; technoscience – технонаука. П’ять з них виявилися недосконалими, і лише технонаука, як діалектична єдність науки і техніки, найбільш досконало описує динаміку їх співвідношення в залежності від багатьох чинників – в безперервному ланцюзі соціального руху наслідок в подальшій ланці може стати причиною і навпаки.