Найвиразніше ці погляди сформулював і обґрунтував Іван Вишенський. Призначення людини в земному житті він виводить із специфічного розуміння самої сутності людини. В його уявленні людина — це "єство немічне, підвладне пристрастям, грішне і зв’язане всіма узами повітряних духів зла" 16. Правда, він визнає можливим вдосконалення людини, але не актуально, а потенційно. Перш ніж довершити своє вдосконалення, людина повинна подолати цілу низку ступенів "самоочищення". Повна досконалість людини можлива тільки в духовному плані: лише душа може досягти найвищого ступеня досконалості в момент найвищого блаженства — повного злиття з духовним Абсолютом. Ступені самоочищення людини на шляху до повної досконалості полеміст подає за Псевдо-Діонісієм Ареопагітом, покликаючись також на авторитет інших візантійських богословів-містиків, зокрема Симеона Нового Богослова, Григорія Синаїта і, особливо, Іоанна Ліствичника, основний твір якого "Ліствиця" і був присвячений зазначеній проблемі.
Філософською платформою у прагненні І.Вишенського до чистого споглядання є неоплатонізм в його ареопагістсько-ісихастському варіанті. Найвищий життєвий ідеал він вбачає в повному самозреченні, відчуженні від світу, а найвище благо ототожнює з Богом, який сам є абсолютна досконалість і найвища істина. "Істина же, — твердить за неоплатоніками І.Вишенський, — суща і незмінна, незрушно пробуває і творить усім себе явною, що вона нетимчасова, а пробуває вічно, що вона створена і збудована не від низинних, які повзають по землі, швидкоминучих смислів, а від вишньої присутньої сили Троїчного Божества". Отже, істина не просто вічна, вона — співвічна Богові; найвища істина — Бог, а Бог — найвища істина. Тому істина, наголошує він, піддається осягненню лише тому, хто "любить Бога і бажає вічного життя". Але полюбити Бога і добитися вічного життя не можна в мирській суєті, бо істина розкривається не в дії, а в пізнанні. А пізнання, на думку неоплатоніка І. Вишенського, є не що інше, як "чисте споглядання", стан особливого "містичного екстазу".
У дусі цієї філософії розглядає І.Вишенський і проблему праці та достатку. Він наголошує, що матеріальне багатство створюється "потом і трудом" бідних "підданих", які "день і ніч трудяться і мучаться". Проте І. Вишенський переконаний, що праця — це прокляття, яке несе людство ще від часів гріхопадіння Адама. Матеріальне багатство як продукт праці — наслідок "проклятого" заняття — полеміст відкидає геть. "Він знає, — наголошує І. Франко, — тільки один рід праці — подвиг аскетичний; праця продуктивна є для нього суєтою. Для того-то найважливішою верствою суспільною є у нього монашество, котре добровільно бере на себе труд "подвигу" терпіння і униження; його заслугами держиться вся проча грішна суспільність" 20. Світобачення І. Вишенського глибоко індивідуалістське: життєвим ідеалом для нього є насамперед особисте спасіння, яке передбачає постійне духовне самовдосконалення через сувору аскезу. Елітаризм подібної філософії очевидний, бо далеко не кожному, за словами того ж І. Вишенського, дано "дотиснутися до Христа", тобто наблизитися до Бога.
У річищі аскетично-споглядальної філософії жив і творив Йов Княгиницький (1550 — 1621) — особистий приятель І. Вишенського, засновник відомого Скиту Манявського. Як пише його біограф Ігнатій з Любарова, Й. Княгиницький, подібно до І. Вишенського, віддавав перевагу аскетичному способу життя. Згаданий Ігнатій свідчить, що під час зустрічі І. Вишенського з Й. Княгиницьким в Угорницькому монастирі вони обидва вели розмови на тему "жесточайшего безмолвнаго жития", після чого Йов покинув "общежительную обитель" в Угорниках і подався в гори біля Маняви, прирікши себе на затворництво. Вплив І. Вишенського на Й. Княгиницького, мав, очевидно, вирішальне значення, бо колишній випускник Острозької академії відрікся від громадського життя, волів піти на "самоочищення в пустелю", ніж зайнятися реальними земними ділами.
Отже, освітня діяльність в Україні, помножена на ентузіазм її фундаторів, врешті підводили українську культуру до Просвітництва. Першою когортою просвітників в Україні вважають членів науково-освітнього гуртка, що утворився в місті Острозі у останній третині XVI ст. на базі Острозької братської школи, у подальшому – академії і який очолив ректор Острозької академії Г.Смотрицький. До складу цього гуртка належали відомі письменники-полемісти Х.Філалет, С. Зизаній, В. Суразький, Клірик Острозький, З.Копистенський, М. Смотрицький, першодрукар І. Федоров та інші особи. До цього ж гуртка духовно належав І. Вишенський – вихованець Острозької академії та центральна постать української культури кінця XVI – початку XVII ст. В Острозькій академії викладали достатньо грунтовні філософські курси, автором яких був Ян Лятос.
У працях Острозьких полемістів, спрямованих на протистояння католицькій експансії, була чітко окреслена ідейна доктрина, зміст якої полягав у захисті українського народу як етнічної спільноти. Світоглядним орієнтиром для Острозьких просвітників були західноєвропейські реформаційні ідеї, трансформовані в традиціях східного християнства. Острозьким полемістам властива орієнтація на внутрішнє, духовне життя людини, що узгоджувалося з філософсько-світоглядними впливами Візантії, котрі були дуже потужними у тогочасній Україні. Особливе місце в полемічній літературі належить Івану Вишенському (1550-1620), вихованцеві Острозької академії. Мислителеві належить близько 20 полемічних творів.
У центрі уваги автора перебувала людина, її світогляд, соціальне буття, внутрішній світ та система моральних орієнтирів. Із гуманістами І.Вишенського споріднював пристрасний інтерес до народної мови. Він досить рішуче та емоційно поставав проти західних впливів на культуру та світогляд словенський, тобто український, вважаючи, що православна віра більше орієнтує людину на духовне самозаглиблення та щире почуття до Бога. У зв’язку із цим полеміст закликав відвернутися від облудного земного життя, нестійкого у своїй основі, закликав не вчити латину, бо слово Божіє прийшло на Русь словенською мовою. Гуманіст закликав до людської солідарності, до братерства, сподівався до утвердження рівності людей і справедливості у їхніх стосунках.
Список використаної літератури
1. Історія філософії на Україні: У 3 т. — Київ, 1987. — Т. 1. — С. 214.
2. Зілинський О. Духовна генеза першого українського відродження // Європейське Відродження та українська література XIV — XVIII ст. — Київ, 1993. — С. 285.
3. Вишенський І. Твори. Пер. з книжної укр. мови Валерія Шевчука. — Київ, 1986. — С. 171.
4. Паславський І.В. З історії розвитку філософських ідей на Україні. — С. 32 — 33.