- підвищення ролі політичного діалогу на найвищому рівні під час вирішення питань військово-технічного співробітництва;
- трансформація військово-технічного співробітництва від пріоритетної торгівлі завершеними зразками військової техніки до інтернаціоналізації їх виробництва і передач технологій з широким використанням офсетних та лізингових схем;
- централізація державного управління у сфері міжнародних передач товарів військового призначення;
- трансформація поведінки імпортерів зброї, спрямована на отримання від її закупівлі максимуму власних вигод у політичній, економічній та соціальній сферах;
- розширення форм взаєморозрахунків за поставлене озброєння, намагання перевести військово-технічне співробітництво з конкретним споживачем на довгострокову і комплексну основу.
- Істотними внутрішніми факторами, що мають безпосередній вплив на розвиток військово-технічного співробітництва, є:
- вичерпання конструкторських, технологічних та технічних напрацювань, створених в ОПК за попередні роки;
- відсутність цілісної системи досліджень тенденцій розвитку ринку озброєнь та ОПК іноземних держав;
- невизначеність механізмів та недосконалість нормативно-правової бази кредитування розвитку високих технологій, забезпечення використання прав інтелектуальної власності;
- відсутність замкнених циклів виробництва більшості видів військової техніки;
- недостатня координація зусиль спецекспортерів, що беруть участь у міжнародних передачах товарів військового призначення, яка проявляється, зокрема, у конкуренції між ними та демпінгу цін;
- незадовільне забезпечення цільового спрямування та використання коштів, отримуваних від військово-технічного співробітництва;
- недосконалість механізмів визначення ринкової (в тому числі остаточної) ціни реалізації товарів військового призначення незадовільне використання механізму реалізації на безоплатній основі військової техніки, яка не користується попитом.[34, с. 13]
Військово-технічне співробітництво має здійснюватися з урахуванням необхідності пріоритетного розвитку тих галузей виробництва, що мають вирішальне значення для забезпечення належного рівня обороноздатності держави та підтримки лідерських позицій на ринку озброєння існуючих вітчизняних технологій.
Метою військово-технічного співробітництва є сприяння реалізації завдань України у зовнішньополітичній сфері, підвищенню науково-технічного, оборонно-промислового потенціалу України, її військових формувань та правоохоронних органів.
Державна політика у сфері військово-технічного співробітництва з іноземними державами формується на таких основних принципах:
- пріоритетність національних інтересів України;
- монополія держави на регулювання діяльності у сфері військово-технічного співробітництва;
- дотримання міжнародних зобов’язань України щодо нерозповсюдження зброї масового знищення, засобів її доставки та встановлення державного контролю за здійсненням міжнародних передач товарів військового призначення;
- відповідність пріоритетам і цілям зовнішньої політики України;
- чітке розмежування повноважень та взаємодія органів державної влади;
- державна підтримка суб’єктів військово-технічного співробітництва, захист їх прав і законних інтересів;
- відкритість і прозорість у межах законодавства України з одночасним збереженням державної таємниці;
- зосередження зусиль на пріоритетних напрямах;
- повага до партнерів та сумлінне виконання зобов’язань.[39, c. 18]
Реалізація цих заходів сприятиме закріпленню позитивних тенденцій військово-технічного співробітництва, його трансформації в оптимальну, гнучку систему міждержавних відносин, здатну самостійно розвиватися та пристосовуватися до потреб національної безпеки і світового ринку озброєння. З урахуванням сучасного стану військово-технічного співробітництва, існуючих механізмів державного регулювання у цій сфері, структури виробничих потужностей ОПК та інституту спецекспортерів пріоритетними напрямами державної політики у сфері військово-технічного співробітництва є:
- дотримання курсу на підвищення ефективності державного регулювання військово-технічного співробітництва, недопущення перенесення акцентів з державного на місцевий рівень;
- створення дієвої системи інформаційної підтримки військово-технічного співробітництва та ефективної протидії деструктивному впливу з боку іноземних держав;
- формування цілісної системи досліджень тенденцій розвитку світового ринку озброєнь та ОПК іноземних держав;
- закріплення позицій України на традиційних регіональних ринках озброєнь, перехід від разових контрактів до реалізації перспективних регіональних програм розвитку військово-технічного співробітництва;
- здійснення узгоджених і цілеспрямованих заходів для закріплення на ринках країн, які не входять до числа постійних споживачів продукції вітчизняного ОПК, ефективне використання з цією метою міжурядових двосторонніх комісій з питань військово-технічного співробітництва;
- створення сприятливих умов для залучення до просування та фінансування проектів у сфері військово-технічного співробітництва вітчизняних та зарубіжних фінансово-промислових груп, розроблення інвестиційних механізмів реалізації міжнародних проектів розвитку та модернізації військової техніки;
- розвиток взаємовигідного двостороннього співробітництва з Російською Федерацією,іншими країнами СНД шляхом поглиблення коопераційних зв’язків; розширення зв’язків з країнами НАТО і Європейським Союзом;
- розширення та вдосконалення нормативно-правової бази військово-технічного співробітництва з високотехнологічно розвинутими країнами, а також з державами, збройні сили яких оснащені військовою технікою виробництва колишнього Союзу РСР і які можуть розглядатися як перспективні ринки;
- розвиток військово-технічного співробітництва з країнами Азії, Африки та Латинської Америки.[50, c. 66]
Здійснення всього комплексу заходів надасть можливість забезпечити докорінні зрушення в розвитку військово-технічного співробітництва та оздоровлення реального сектору вітчизняної економіки і сприятиме:
створенню необхідних умов для залучення до співробітництва вітчизняних та іноземних фінансово-промислових груп;
ефективному проведенню внутрішнього і зовнішнього маркетингу та раціональному регулюванню експортно-імпортної діяльності;
протидії та запобіганню деструктивному інформаційному впливу;
науково-технічній та технологічній інтеграції вітчизняного ОПК у міжнародні об’єднання з розроблення й виробництва новітніх систем військової техніки, підготовки спільних проектів їх розвитку та модернізації;
підвищенню рівня обороноздатності держави за рахунок оснащення Збройних Сил України сучасною високоефективною військовою технікою;
збільшенню кількості робочих місць на підприємствах ОПК;
набуттю та правовій охороні прав на об’єкти інтелектуальної власності
Стратегія реалізації співробітництва з іншими країнами має спрямовуватись на зменшення бюджетних витрат на розробку та модернізацію продукції військового призначення; розвиток науково-технічної, технологічної та експериментальної бази ОПК, розширення експортного потенціалу, отримання валютних коштів для державних потреб, залучення іноземних інвестицій, забезпечення соціального захисту робітників і службовців та організацій ОПК.
Після проголошення незалежності України перед нею постала низка життєво важливих проблем зовнішньополітичного та зовнішньоекономічного характеру, які потребують розгляду і комплексного вирішення. Вони стосуються багатьох сфер життєдіяльності України, в тому числі - військово-технічної. Для України вирішення цього нетрадиційного завдання ускладнюється, крім усього іншого, ще й тим, що спектр національних інтересів тільки-но формується, постійно розширюються і водночас збільшуються внутрішні та зовнішні чинники, які ставлять під загрозу становлення національної системи військово-технічного співробітництва України із зарубіжними країнами.[22, с. 6]
Посилення коопераційних зв’язків з виробниками зброї з інших країн, які повинні забезпечити присутність на ринку та збільшення фінансування виробничої сфери, не можливо без вирішення проблеми власності у військовому виробництві. Головною метою приватизації є пошук “ефективного власника”. Особливістю приватизації державних оборонних підприємств є збереження профілю замовлень у післяприватизаційний період, забезпечення на визначений термін державних ринків збуту. Держава - гарант майбутніх замовлень і закупівель. Такий підхід економічно себе виправдовує, оскільки він стимулює підприємця здійснювати довгострокові інвестиції в підприємство, а державу - сприяти пом’якшенню жорстких економічних обставин, у які підприємство потрапило після приватизації. Так, якщо підприємство, що приватизується, не зберігає свій профіль і переорієнтовується на випуск радикально іншої продукції, то це сприяє притягненню приватного капіталу, оскільки статус підприємства, що знаходиться в перехідному періоді, занижує його вартість, і неефективні підприємства можуть бути передані у власність приватним власникам за порівняно низьку ціну. Держава ж змушена гарантувати закупівлю на початковому етапі, оскільки в іншому випадку інвестиційна привабливість приватизованої компанії знизиться, що негативно позначиться на вартості компанії, а отже, на прибутках від приватизації. Така політика на перших етапах може призвести до створення приватних монополій замість державних підприємств.