Ця перша перемога над половцями дала доказ, що українська кіннота вже була зорганізована й могла мірятися навіть зі степовиками, які давали їй перші зразки організації.
Збірної назви на кінноту у княжих часах не стрічаємо. Може вживали тоді назви »комонник« (від давньогокомон ь = кінь),, але у княжих пам’ятках її не бачимо, — вона появляється що-но в XVI—XVIII. в. Звичайно їздці звалися конники, деколи ще й с н у з н и к и — від старого слова »сън — узникъ«, себто зв’язаний із кимось докупи, тут — із конем.
Кіннота за своїм озброєнням і тактичним завданням поділялася (так само як піхота) на тяжку та легку. Тяжко озбройна кіннота, це оружники в тяжких бронях, у шоломах, зі щитами й копями або мечами. До легкої належали стрільці, без тяжкої зброї, з луками.
Коні
Наша кіннота мала коні місцевої годівлі і з добичі на половцях. Коні в більшій кількості згадуються найчастіше у наддніпрянських землях. В 1107. р. половецький ватажок Боняк у поході зайняв коні біля Переяслава. Так само в Переяславщині князі Ольговичі 1141. р. позабирали коні. В Чернігівщині в Рахнах у лісі 1146. р. було 3000 кобил стадних і 1000 коней. В 1168. р. половці пограбували коні й худобу біля Полонного в Київщині, 1176. р_ за Києвом.
Але ще частіше українці добували коні в походах на половців.. Так 1095. р. »Святополк і Володимир пішли на вежі (половецькі обози), і взяли вежі, і полонили худобу й коні, верблюди і невільників, і провели до своєї землі«. Так само в походах 1103., 1135., 1185. і інших років.
Більші стадними були власністю князів. Підчас нападу, половців на Київщину 1067. р. схвильований народ зажадав від князя коней до походу на степовиків — видко, князь мав більші стада. Так само княже було велике стадо в Рахнах на Чернігівщині. В Галичині з княжих часів походила велика стаднина в Перемищині, в селах Негрибка, Гійсько, Буців, Торки, Витошинці, Даровичі, Батичі, Малковичі, Мацьковичі. Мешканці тих осель здавна тільки й тим займалися, що доглядали княжі коні. Це в XVI ст. вони покликувалися на свої права з княжих часів і навіть подали польському урядові грамоти князя Льва, що, мовляв, князь взяв їх »на службу нашу воєнну й для догляду наших коней господарських (княжих) при дворі нашому перемиському« Ця грамота була підроблена, але канцелярія польського короля цього не пізнала, і селяни залишилися вільні від панщини. Між цими конюшими селами звертає на себе увагу село Торки. Це, очевидячки, оселя кочовиків-торків, що служили в українському війську. Вони, як усі степовики, мали добрі коні, і князі уживали їх до своїх стаднин як конюхів.
Догляд над конюхами мав старійшина конюхом« або конюший. Цей уряд згадується вже в часах Олега, а потім у XII. в. Володимир Мономах у своїй Повчанні дітям зазначає, що сам особисто доглядав конюхів — стаднини мали велике значіння для війська, і князь мусів про них пильно дбати.
Але й селяни мали свої коні, про це виразно читаємо в літописі під 1103. р. Тоді князі мали раду, коли їм іти на половців. Дружина князя Святополка противилася походові на весну, бо це завадить селянам у роботах на полі. На це відповів Володимир Мономах: »Дивно мені, дружино, що вам шкода коня, котрим селянин оре, а про нього самого чогось не подумаєте; почне мужик орати, а тут приїде половчин, ударить його стрілою й коня йому забере, поїде в село, забере йому жінку, й діти, і все майно, то коня вам шкода, а його самого вам не жаль!«. Нераз потім бачимо, що народні воїни виряджалися в похід на конях.
Для годівлі коней сіяли багато вівса. У пізніших часах, уі XVI—XVII. ст. продукція вівса в наших землях була така висока, що серед усіх родів збіжжя, на першому місці стояв овес. Те саме було вже, мабуть, за княжих часів. Принайменше, в західній Україні, на Волині вже в XIII ст. селяни платили данину вівсом.
Лицарські вправи
Військо за княжих часів не відбувало ніяких систематичних вправ, не було тоді ні муштри, ні маневрів. Але кожний воївник підлаштовувався до свого фаху сам. Його виховували до війська вже замолоду, а потім уже сам дбав про те, щоб не втратити вправності, і при різних нагодах старався скріпити себе й вдосконалити.
До військового життя підготовлювалися вже малі хлопці. Святослав Ігоревич, славний лицар,почав воювати вже малою дитиною, за традицією в бою перший кидав копя: »сунув копям Святослав на деревлян, і копя полетіло поміж вуха коневі й ударило коня в ноги, — бо був він ще малий«. Володимир Мономах ходив на лови від тринацятого року життя. Данило галицький уже кількалітнім хлопчиком володів мечем. Коли бояри хотіли було розлучити його з матір’ю та один боярин, Олександер, узяв його коня за поводи, »він вийняв меч, і рубнув його, і коня порубав під ним«. Так само Данилів син, Лев, малим хлопцем ходив у бій під опікою довірених бояр. Молодий воївник мусів пізнати всякі роди зброї, різні способи боротьби та лицарських вправ мусів навчитися кидати копям, стріляти з лука, володіти мечем і шаблею, рубати тупором, їздити верхи конем, ходити на лови, веслувати, боротися рукопаш. Це були тодішні спорт й підготовка до війни.
В ранніх часах дуже поширене було борня, що звалася 6орба Вже на перших сторінках літопису є оповідання про Кожемяку, молодого силача, що рвав руками шкіру, затримав був у бігу вола й вирвав йому з боку шкіру; з м’ясом. Літопис описує його борню з печенізьким велетнем: розміряли місце між обома військами й пустили одного на одного; вони схопилися сильно, він притиснув печеніжина в руку на смерть і кинув ним об землю. Як силач уславився був тмутороканський князь Мстислав, син Володимира Великого. В 1022. р. у дужаннях переборов він Редедю, князя касогів (черкесів), що накликував його до борні: »Не зброєю биймося, а поборімся«. Часом і бій двох військ переходив у таку загальну борню. Так у битві на альтському полі була січа зла, якої ще не було на Руси, і за руки хапалися і рубали один одного, і сходилися тричі«.
Копям орудували на двоякий спосіб. З тяжким копям, що мало залізне вістря, воївник ішов пішки на ворога або їхав конем і старався противника колоти, вдарити, пробити. Легким, коротким копям, кидали здалека.
Лук був здебільшого, зброєю легкої кінноти. Особливо молодь вправлялася, стріляючи з лука.
Меч був важкий, і щоб ним зручно орудувати, треба було мати вироблену силу в руці. Легша вже була шабля, але її вживали рідко.
Кожний воїн управлявся в їзді конем, мусів уміти наздогнати швидких степовиків і з коня боротися копям, чи мечем.
Знаємо звичай, що хлопця вперше саджали на коня тоді, коли робили йому постриги, — перший раз остригли волосся.
Підготовкою до війни були лови. На звіря йшли часто пішки з рогатиною, особливо на ведмедя й кабана. За дикими кіньми гнали верхи й ловили їх руками — такі лови описує Володимир Мономах.
У раніших часах, коли в більшому розвитку був флот, дуже поширене було знання веслярства й орудування човном. Святослав у болгарському поході сам веслував, переїжджаючи Дунай: приїхав якимось скитським човником, тримаючи весло й разом із іншими гребучи, якби й усякий інший.
В тих часах бували вже й показові ігрища, де охотники хизувалися зручністю й силою. Для таких змагань були окремі витоптані майдани, що теж звалися ігрищами«. Один письменник описує, як охоче народ ішов приглядатися таким показам: грища втолочені, й людей така велика сила, що починають пхати один одного«. Пізніше відбувалися й лицарські грища, як це було в західноєвропейського лицарства. Першу згадку про них маємо з 1150 р. з Києва. Князь Ізяслав святкував тоді свою перемогу і справив святочний бенкет: тоді й угри на фарах (конях) і на скоках грали на Ярославовому дворі, велика сила; кияни ж дивувалися числу угрів і зручності їх і коням їх.
Такі лицарські змагання знаємо із Галичини. Князь Василько, Данилів брат, раз для розваги почав борню з якимось угорським боярином: добув меча свого, играючи на слугу королевого, а той ухопив щит, граючи«. Як видко з опису, лицарі ставали один проти одного пішки, з мечами та щитами. Під мурами Ярослава 1245. р. князь стрічався з угрином Воршем на коні: і як він зустрічався з Воршем, упав під ним кінь і він розбив собі плече.
Також в щоденному житті воївник повинен був заготовлюватися до витривалості та здержаності, вміти витримувати холод і спеку, голод і невигоди. Він повинен був уставати до схід сонця, сам усе доглянути, не покладаючись на отроків та службу, ставити до себе якнайбільші вимоги. Зразками таких лицарів був Святослав Ігоревич, Володимир Мономах, Данило й інші визначні князі а полководці.