У творчостіКанта виділяються два періоди: докритичний ікритичний. У докритичний період (до 1770 р.)Кант виступав як вчений - астроном, фізик, географ. Йому належить першість в обґрунтуванні залежності припливів і відпливів від розташування Місяця, а також обґрунтування наукової гіпотези про походження Сонячної системи з гігантської газової туманності. Цю гіпотезу, скориговану великим фізикомЛапласом, астрономи і нині розглядають, як один з можливих варіантів пояснення походження Всесвіту. В працях цього періоду, в знаменитій «Загальній природній історії і теорії неба»(1755 р.)Кантвиступає як,стихійний матеріаліст і діалектрик,який обґрунтовує ідею саморозвитку природи.
« Ічим більше я розмірковую, тим більше дві речі наповнюють душу мою все новим здивуваннямі зростаючим благоволінням: зоряне небо наді мною і моральний закон у мені».
І. Кант
Проте власне кантівська філософія, яка стала основою всієї німецької класичної філософії, сформувалась у критичний період, у його працях «Критика чистого розуму » (1781 р. ), «Критика практичного розуму» (1788 р. ), «Критика здатності судження» (1790 р. ). Усі ці праці пов'язані єдиним задумом і становлять послідовні ступені обґрунтування системи трансцендентального ідеалізму(такКант називав свою філософську систему). «Критичним» період називається і тому,що філософ поставив завдання провести критичний аналіз усієї попередньої філософі: протиставити критичний підхід догматичному, що панував раніше.
Предметом філософії Кант робитьспецифіку суб'єкта, що пізнає, який, на його думку, визначає спосіб пізнання і контролює предмет знання. Зробивши припущення, згідно з яким не думка узгоджується з предметом, а предмет з думкою,Кант робить висновок,що пізнання є не спогляданням, а конструюванням предмети, тобто предмет виявляється не вихідним, а кінцевим продуктом пізнання. Пізніше це стали називати«коперниканським переворотомуфілософії»(колиКопернік з'ясував, що гіпотеза про обертання небесних тіл навколо Землі не до кінця пояснює рух цих тіл, він спробував досягнути успіху, припустивши, що Земля з планетами рухається навколо Сонця, а зорі залишаються нерухомими).
У філософії Нового часу (доКанта ) суб'єктивне начало розглядалось, як перешкода на шляху до істинного знання, як те, що спотворює дійсний стан речей (наприклад, вчення про «ідоли»Ф. Бекона). Кант ставить завдання:встановити різницю між суб'єктивними і об'єктивними елементами знання в самому суб'єкті, в різних його рівнях і структурах.Переосмисливши саме поняття суб'єкта, він уперше в філософії стверджує всезагальність суб'єкта. В самому суб'єктіКант розрізняє два рівні:емпіричний (дослідний) і трансцендентальний(той, що знаходиться по той бік досліду). До емпіричного рівня належать індивідуально-психологічні особливості людини, до трансцендентального — надіндивідуальне начало в людині, тобто всезагальні визначення людини, як такої, людини, як представника людства.
Одна з основних проблем «Критики чистого розуму» полягає у з'ясуванні можливості достовірного наукового знання.Кант вважає, що достовірне знання - це об'єктивне знання. Об'єктивність ототожнюється з всезагальністю і необхідністю. Отже, для того, щоб знання мало достовірний характер, воно повинно володіти рисами всезагальності та необхідності. Об'єктивність знання обумовлюється структурою трансцендентального суб'єкта, його надіндивідуальними якостями і властивостями.
Суб'єкту, що пізнає, від природи властиві деякі вроджені (додосвідні, апріорні) форми підходу до дійсності, які з самої дійсності вивести неможливо: простір, час, форми розсудку. Кант детально обґрунтовує відмінність філософських категорій розсудку і розуму, як двох рівнів діяльності мислення. «Кожне наше знання, - вважає він, - починається з почуттів, переходить згодом до розсудку і закінчується в розумі, вищого за який не існує нічого для оброблення матеріалу споглядань і зведення його до вищої єдності мислення».Розсудок завжди має скінченний, обмежений характер, аРозуму притаманне прагнення до виходу за межі цієї скінченності, пошуку основ, не обмежених рамками остаточного досвіду. Простір і час - це не форми буття речей, що існують незалежно від нашої свідомості, а суб'єктивні форми чуттєвості людини, з самого початку притаманні людині, як представникові людства.Простір - це апріорна, вроджена форма внутрішнього почуття (або зовнішнього споглядання).Час — це апріорна форма внутрішнього почуття (внутрішнього споглядання). Математика, як наука можлива на основі функціонування простору (геометрія) і часу (арифметика).
Апріорні форми чуттєвості — простір і час — створюють передумови достовірності математичного знання. Але реалізація цих передумов здійснюється на основі діяльності іншої пізнавальної здатності -розсудку.Розсудок — це мислення, яке оперує поняттями і категоріями. Він виконує функцію підведення різноманітного чуттєвого матеріалу, організованого за допомогою апріорних форм споглядання. Отже, не предмет дає джерело знань про нього у вигляді понять і категорій, а, навпаки, форми розсудку - поняття і категорії — конструюють предмет. Тому й узгоджуються з нашими знаннями про них.Кант вважає, що ми можемо пізнати тільки те, що ми створили. Поняття і категорії мають незалежний від індивідуальної свідомості необхідний і всезагальний характер. Тому знання, що ґрунтується на них, набуває об'єктивного характеру. Отже,розсудок упорядковує відчуття людини (здійснює «апріорний синтез») за допомогою дванадцяти категорій, які і є «апріорними формами розсудку». «Апріорний синтез» чуттєвих даних - це нетворча діяльність на базі формальної логіки.Лише на рівніРозуму, який «задає» цілі, що забезпечують єдність синтетичній діяльності розсудку, здійснюється «вищий синтез». Він полягає у поєднанні теоретичної сфери, представленої розсудком, з практичною, яка розуміється переважно як морально-етична сфера.
Теорію пізнання Канта можна подати так: існують речі самі по собі, які діють на органи чуттів людини і породжують різноманітні відчуття. Такі відчуття упорядковуються апріорними формами чуттєвості - простором і часом, фіксуються як протяжність. На основі цих перетворень формуютьсясприйняття, які мають суб'єктивний та індивідуальний характер. Діяльність розсудку на основі форм мислення - понять і категорій - надаєцим сприйняттям всезагальний і необхідний характер. Отже, річ сама по собі через канали органів чуттів, форми чуттєвості і розсудку стала здобутком свідомості суб'єкта, «з'явилася йому», і він може зробити про неї певні висновки. Речі, як вони існують у свідомості суб'єкта, називаютьсяфеноменами (ті, що являються). Людина може знати тільки феномени. Які ж речі самі по собі, тобто які їх якості, властивості, взаємовідношення поза свідомістю суб'єкта, людина не знає і знати не може.
Тому речі самі по собі для людини стають «речами в собі» -ноуменами (недосяжними для раціонального пізнання), непізнанними, нерозкритими. Предметний світ, незалежний від свідомості (відчуттів, мислення), впливає на органи чуттів. Але світ сутностей - це світ «речей у собі», тобто не пізнається розумом, є предметом віри (Бог, душа, безсмертя). Отже, «речі в собі» трансцендентні (від лат. transcendens - той, що виходить за межі), існують поза часом і простором. Кант підкреслює неможливість пізнання «речі в собі» і можливість пізнання тільки «явища». Така позиція дістала назвуагностицизму (від грец. аgnоstos - незнаний).
Кант вважав, що у людини немає засобів установити зв'язок, зіставити феномени і ноумени. Звідси висновок про обмеженість можливостей у пізнанні форм чуттєвості та розсудку, яким доступний тільки світ досвіду. Все, що знаходиться за межами досвіду, може бути досягнуто тільки розумом.Досвід - найвища здатність суб'єкта, яка керує діяльністю розсудку, ставить перед ним цілі. Під впливом розуму розсудок прагне до абсолютного знання і виходить за межі досвіду, завдяки чому впадає в ілюзії і суперечності. Доказом того, що ідеям розуму не може відповідати реальний предмет, що розум спирається на уявні ідеї, служить вченняКантапро антиномії розуму.Антиномії (від гр. аntinomiа - суперечність у законі) - це суперечливі взаємовиключні положення. Наприклад, можна довести, що світ безмежний у просторі та часі і те, що він має межі. Можна знайти докази буття Бога і навпаки. Антиномії мають місце там, де за допомогою обмеженого людського розсудку намагаються робити висновки не про світ досвіду, а про світ «речей у собі». АлеКант заперечує всі існуючі«теоретичні» докази буття Бога: його існування можна довести лише досвідом. Хоча в існування Бога потрібно вірити, тому що цього вимагає«практичний» розум, тобто наша моральна свідомість.
Водночас це не означає, що світ недосяжний для людини, яка є жителем двох світів:чуттєво сприйнятого і осягнутого розумом. Перший — це світ природи, другий - це світ свободи.У сфері свободи діє не теоретичний, а практичний розум, в якому ідеї свободи, безсмертя, Бога набувають значення «постулатів» моральної поведінки, оскільки «допомагають» нашим прагненням у досягненні найвищого блага.Кант, по-перше, виводить взаємну рівність усіх людей, а по-друге, обґрунтовує людську свободу автономністю людей та їхнім правом розпоряджатися собою і речами.