Говорячи про людину, Г.Сковорода дуже часто має на увазі людину внутрішню, істинну, бо стрижнем антропоцентризму Сковороди є не суспільна істота, а духовна сутність людини. Крім того, Сковорода вперше в українській філософії підносить людину до розуміння її як духовної особистості. Навіть професори Києво-Могилянської академії були представниками ренесансного гуманізму та довели правомірність звернення до людини з її тілесними якостями, потребами, почуттями, пристрастями. Проте Г.Сковорода робить саме душу людини об’єктом філософського аналізу, бо наполягає у своїх творах на принциповому дуалізмі матеріального й духовного, плотської та внутрішньої людини. У всьому, що існує в людині та навколо людини, Г.Сковорода бачить перш за все істинну, невидиму натуру, що перебуває поруч з її матеріальним вираженням. Ідея внутрішньої людини була одною з фундаментальних ідей Г. Сковороди, що пронизують усі його твори. Так, у творі «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе» український філософ пише: «Кинувши земного Адама з його хлібом, хвороби, перелітаємо серцем до Павлової людини... в самій центр серця нашого й душі нашої, минувши всі тлінні й потопні думки з усією крайньою зовнішністю плоті нашої... підіймаємося до істинної людини… якої наша земна хоромина є слабкою тінню та видом у роздумі істиннім, з’єднаного в єдину іпостась без злиття Божого і тлінного єства» [43, c.186]. Григорій Сковорода ставив самопізнання не тільки над якимись містичними пошуками людини, а навіть вважав, що без цього процесу неможливо взагалі дійти до Богопізнання.
Проблема самопізнання у Сковороди є ключем до розуміння його антропоцентризму, бо мислитель вважав, що всі питання й таємниці світу містяться саме в людині, яка, не пізнавши себе, нічого не може зрозуміти у світі, а пізнавши себе, людина спроможна збагнути найглибші таємниці Всесвіту. Один з найкращих дореволюційних дослідників життя та творчості Г. Сковороди В. Ерн вважав, що проблема людини та пізнання її самої себе розглядається у творах українського мислителя в потрійному смислі, а саме: онтологічному, гносеологічному та морально-практичному [Див.: 73, с. 493]. В онтологічному смислі людина є мікрокосмом. Увесь Всесвіт присутній у неї, метафізично в неї реальний. Людина – це центр, у якому поєднуються й набувають свого значення всі символи макрокосму й Біблії. Учення про малий світ, або людину, є стрижнем усієї філософської системи Г. Сковороди, бо концепція великого світу у Біблії складається в мислителя на основі розуміння ним сутності людини. У цьому його філософська система принципово відрізняється від тогочасного західноєвропейського натуралізму, бо Сковорода намагається з’ясувати насамперед сутність внутрішньої людини.
Теорія трьох світів, тобто малого, великого та Біблії, знайшла своє відображення в багатьох творах Г. Сковороди. Зокрема, у творі «Діалог. Назва його – потоп зміїний» Сковорода пише: «Є ж три світи. Перший є всезагальний і світ населений, де живе все народжене. Цей, складений із незліченних світ-світів, і є великий світ. Інші два часткові й малі світи. Перший – мікрокосм, тобто світик, малий світ або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія» [49, с. 142]. У гносеологічному смислі сковородинівська теорія самопізнання означає, що людина, яка є мікрокосмом, нічого пізнавати не може інакше як через себе. Пізнавати світ поза собою й абстрактно людина не може, бо будь-яке пізнання в сутності своїй є самопізнанням. Григорій Сковорода ставив самопізнання навіть над якимись містичними пошуками людини та вважав, що без цього процесу неможливо взагалі дійти до Богопізнання. Так, у творі «Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе» Г.Сковорода зазначає: «…Таке потрібне це слово пізнати себе, що без нього ні Господа, ні нічого пізнати не можна, то думаю, що не на одному місці в божественних книгах позначене» [44, с. 207]. Але самопізнання має не тільки теоретико-пізнавальний ухил, але й морально-практичний. У самопізнанні розкривається та істина про людину і її життя, що сутність її не обмежується розумом, сутність людини – в її серці та в її волі. Філософії Г.Сковороди взагалі притаманна велика увага до ролі серця як осереддя душевного життя людини, як рушійної сили, що визначає шлях перетворення людини. На думку Г. Сковороди, серце є осереддям людського в людині, є органом самопізнання й тією силою, що веде людину шляхом самовдосконалення. Так, у творі «Нарцис. Розмова про те: пізнай себе» Григорій Савич проголошує: «…Бог від нас ні молитов, ні жертв прийняти не може, коли ми його не пізнали. Люби його та наближайся до нього завжди, серцем і пізнанням наближайся… Серце твоє є голова зовнішностей твоїх. А коли голова, то сам ти є серце твоє… Якщо є тіло над тілом, тоді є і голова над головою та вище старого нове серце» [44, с. 164]. Дослідник Д. Козій розглядає проблему самопізнання у Г.Сковороди в трьох аспектах: психологічно-етичному, містичному й метафізичному, бо такі аспекти є в самого мислителя [Див.: 23, с. 475]. Висуваючи суворі вимоги щодо себе самого й відчуваючи в собі покликання перевиховати суспільство, філософ був вимогливим і у відношенні до тих, хто намагався займати високі посади в суспільстві й, суворо засуджував усіх, хто діяв усупереч своєму життєвому покликанню. На думку Сковороди, для того, щоб збагнути своє покликання й вибрати відповідне поле діяльності, треба насамперед пізнати свої природжені нахили та здібності. У творі «Розмова, названа Алфавіт, або буквар миру» Г.Сковорода пише: «Природа всьому початкова причина і рушійна сила. Вона і є матір’ю бажання. Воно прагне до праці і радіє з неї, як зі свого сина. Праця – живий і невсипущий рух усієї машини, доки не довершиться справа, що сплітає творцеві своєму вінець радості. Коротко кажучи, природа наснажує до діла і зміцнює до праці, роблячи її солодкою» [44, с. 419]. Це і є психолого-етичний аспект самопізнання, бо мислитель з’ясовує психологічні й етичні моменти, завдяки яким «сродна праця» має перевагу над «несродною». Інший зміст і характер надає Г. Сковорода самопізнанню в містичному аспекті. Самопізнання з цього погляду має на меті розкрити перед людиною її глибинну духовну суть, причому людина, розкривши себе, має себе перетворити або, на думку мислителя, вдруге народитися чи знайти в собі іскру Божу. Згідно з дуалістичним світобаченням філософа, у процесі самопізнання розкривається людина, відбувається її духовне народження. Народитися вдруге, за Г.Сковородою, означає знайти в собі божественне, що ніколи бути не починало й ніколи бути не перестане: «Коли зігрилося серце твоє в тобі, повинен ти в повчанні твоєму роздувати воскресіння іскру, що вічні є, оскільки запалає ярість блаженного цього полум’я і з’їсть усю супротивну собі тлінь, оскільки наповниться вогненна ріка Божа, що потоплює нечестивих. Зігріте серце є огненний язик Духа Святого, що оспівує на небесах і на землі чудо воскресіння. Чи не бачиш, що в усіх старе серце, земляний язик? О божественна іскро!.. Христе Ісусе! Небесна й нова людино! Ти справжня людина в істинній плоті» [44, с. 185]. Самопізнання в метафізичному аспекті веде від розкриття духовних глибин людини до трансцендентних глибин буття, або від мікрокосму до макрокосму. Г. Ковалинський свідчить, що Г.Сковорода стверджував: «Я вірю і знаю, що все те, що існує у великому світі, існує і в малому, і що можливе в малому світі, те можливе й у великому, згідно їх відповідності й через єдність всенаповнюючого Духа» [45, с. 477]. Сковорода вважав, що за допомогою самопізнання можна дійти до найвищого досягнення людського духу – Богопізнання. Саме такий шлях людини до Бога показує Г.Сковорода у своїх творах. Цей шлях, тобто шлях від самопізнання до Богопізнання, можна назвати висхідною лінією пізнання. Філософ також накреслює у своїх творах низхідну лінію пізнання – шлях від пізнання Бога до пізнання людини. Вважаючи самопізнання та Богопізнання сенсом людського життя та розмірковуючи як релігійний філософ на сторінках своїх творів, Г.Сковорода, звичайно, незважаючи на свої складні взаємини з офіційною церквою, був релігійною, містично налаштованою людиною, завжди орієнтувався на Біблію та мислив у її дусі, і майже всі його філософські праці завжди підкріплялися цитатами зі Священного Писання. Саме тому, що Г.Сковорода був релігійною людиною, його протест проти оточуючої дійсності був перш за все внутрішнім, хоча його світогляд і вчення, спосіб життя вступали в суперечність зі світом. Світогляд Г.Сковороди був пов’язаний не із суспільними перетвореннями, а з духовним переродженням людської натури на засадах християнської етики, стоїцизму та платонізму. Слід зазначити, що певну співзвучність учення Сковороди мало з ідеями протестантизму, просвітництва. Його світогляд поєднував елементи і традиційного, і гуманістичного, реформованого християнства, містичного пантеїзму (панентеїзму) і навіть атеїзму. Г.Сковороді взагалі була притаманна релігійна толерантність, філософ був людиною віротерпимою, бо у своєму вченні надавав пріоритету внутрішній людині, а не зовнішнім обрядам і церемоніям, що, на його думку, могли призвести до нівелювання індивідуальності [Див.: 35, с. 49]. Сковорода цікавився творчістю давніх славетних представників богословської думки на Сході, таких, як Климент Олександрійський, Філон Олександрійський, Юстин Мученик, Оріген та ін. Як і Г.Сковорода, ці письменники поєднували релігію з філософією. Так, Климент Олександрійський стверджував, що знання має бути попереду доброчинності, і навіть ототожнював науку та доброчинність, а неосвіченість він вважав коренем гріха та будь-якого зла в людському житті, духовною смертю людини. Він також вважав, що й у світі дохристиянському ні від кого не було сховане слово Боже, воно – загальне світло, що світить для всіх людей, а філософія дана була Божим Провидінням грекам з такою ж метою, з якою закон був даний іудеям, тобто як дороговказ до Христа. Святий Юстин, філософ і мученик, стверджував, що до втілення слова Божого, яким є Христос, причетні всі люди, у тому числі язичники, які теж були спроможні пізнавати Бога, тому Юстин вважав християнами тих язичників, які жили згідно зі Словом, – Сократа, Геракліта й ін. Юстин наполягав на тому, що грецькі філософи були учнями Бога Слова, що просвітлює людей у християнстві, і тому, на його думку, все прекрасне, що було сказане філософами-язичниками, є християнським [Див.: 23, с. 171].