Концепція самопізнання Г. Сковороди бере свій початок з філософсько-психологічної традиції західноєвропейської духовної культури (в тому числі з Сократа) і греко-візантійської (у тому числі гностицизм). Саме з античної, духовна культура і була сприйнята нашою вітчизняною культурою в її позитивно-еволюційному змісті, у високих цілях і цінностях. У Г. Сковороди ідея самопізнання є центром усіх його світоглядних інтересів, практичною метою усього його життєвого шляху.
Ідеї самопізнання Г. Сковорода відводив особливе місце у своїх філософських роздумах, духовних бесідах і педагогічній практиці. Перша виступає у філософа як неодмінна умова істинного шляху пізнання. Проблема самопізнання знаходить своє відображення в його трактатах "Нарцис", "Асхань", в багатьох листах, байках і духовних співах.
Сенс життя у філософії українського філософа виявляється в самопізнанні і самовдосконаленні, в розкритті людиною самої себе. Звичайно, ця самореалізація людини припускає повернення до глибоких основ її існування. У поверненні людини до самої себе і розкривається стратегія людського життя, її внутрішній світ. Саме тут і виникають "сердечна веселість", "сердечна радість і "душевна потужність". Це і є основа для глибоко вивіреної внутрішньої рівноваги і спокою, одухотворення душі, спрямованої думки, розвитку люблячого серця.
Щоб розкрити основні положення ідеї самопізнання у Г.Сковороди, необхідно спертися на його "глибокий і безстрашний антропологізм" [73с. 492]. Саме антропологізм є основна ідея усієї філософської спадщини мислителя. "Пізнання можливе тільки через людину. Людина у своєму серці повинна знайти останній критерій, основу пізнання і життя. Єдине істинне життя - людське серце - є інструмент цього пізнання" [5, с. 74]. Не розгадавши себе, людина не може нічого розуміти в оточенні; розгадавши ж себе до кінця, людина проникає в найглибші таємниці Всесвіту [Див.: 73, с. 492-493]. Людина є мікрокосм і увесь Всесвіт присутній в ній сповна.
Для українського Сократа всяке пізнання виступає, як самопізнання. Самопізнання для мислителя є центральним питанням всього філософського вчення про людину: "Одна праця пізнати себе і зрозуміти Бога. Адже істинна людина і Бог є тожде" [Цит. за:73, с. 494]. Вищою метою життя Г. Сковорода вважав пізнання людиною Бога, який через людину сам бачить себе. Це своєрідні "очі Господні", і в них заховано найвище бачення. Ці очі, які самі себе бачать, очі самопізнання світу за допомогою людини. Це око назване філософом "преблаженим", "вічно сяючим". "Господь бачить людину тим же оком, якою людина бачить Господа. Це є найбільш глибокий, справжній зворотний зв'язок, який тільки і може бути у світі" [Цит. за: 42, с. 72-75].
Слід особливо відмітити, що самопізнання в історії філософії довгий час взагалі не розкривалося "як якісний перехід людини з одного рівня свідомості на іншій, вищий, принципово новіший" [42,с. 73]. Проте в патристиці вже здійснюються філософські пошуки постановки питання про можливість висхідного розвитку свідомості. Щоб реконструювати духовне життя, була введена алегорія "шляху". Звичайно, це введення здійснювалося у рамках теології. Г. Сковорода приймає цю алегорію до процесу самопізнання. "Життя наше, чи не шлях є"; "Дізнайся раніше себе, не броди по планетах і за зірками. Вернися додому" [Цит. за: 36, с. 135]. "Шлях додому" Г. Сковорода тлумачить у вигляді алегоричного зображення душі, що перебуває у пошуках вічного і непохитного, - "Петрі", цього каменю нескороминущих цінностей. На нім людина будує потужну опору свого буття, "землю посеред води".
Повернення людини до самої себе з її зовнішнього світу до суті свого існування, передається в образі містичного кільця: буттєвий Початок Вселеної, яка сама себе розуміє, усвідомлює через людину. Кільце означає їх таємний зв'язок. Саме образ змія, згорнутого кільцем і має гострий погляд, є метафоричним уособленням самопізнання, "самобачення" світу.
Глибоке усвідомлення єдності людини і світу, або мікро- і макрокосму, допомагає Г.Сковороді зрозуміти сенс життя у відношенні до його мети. У бесіді з М. Ковалинским він говорив: "Я вірю і знаю, що все те, що існує у великому світі, існує і в малому, і що можливо у малому світі, то можливо і у великому світі, по відповідності оних і по єдності виконуючого духу" [Цит. за: 73, с. 493]. Філософ розділяв суміш єдності природи непорочної і тлінної у малому світі - серці, щоб провести свою волю у своє життя "непідтопленою", щоб добути собі свободу мислити, визначити сенс життя і знаходити в цьому "веселіє духу". В цьому прагненні Г. Сковорода бачив справжнє щастя людини.
Основи формування сенсу життя людини отримуються і зміцнюються через самопізнання. Рано чи пізно, але людині доводиться розлучатися, як і Христу, з тим світом, в якому він виявився. Г.Сковорода, як і Платон і Гребель, розумів неістинність фізичного світу, при цьому він вказує на придумані земні цінності, що відводять людину від основ формування сенсу життя. Через духовну напругу, духовний екстаз людина повертається до своєї безсмертної батьківщини. Кожна людина в собі є Христос, і Г.Сковорода задається питанням: чи "розуміє це чоловік"? Мислитель як цілісний філософ, пройшовши сам шлях до самого себе - до свого Христа, вчить цьому шляху і нас - сучасників.
Відомо, що самоповернення до духовної батьківщини у філософа припускає проникнення в три світи - великий, малий і символічний світ Біблії. Останній, виступає у нього і світом, і інструментом цього проникнення. Всі три світи, їх зв'язок і взаємодія визначають характер життя, життєвий шлях людини.
Сенс життя і життєве призначення людини - перейти від зовнішнього, неістинного до внутрішнього - істинного. І ця справа не може належати до якоїсь частини людського пізнання, це справа усього життєвого шляху. У людини розплющуються очі, з "сліпого" він стає таким, що "бачить". Звичайно, "сліпота" людини проявляється по відношенню до вищих цінностей. Він не бачить величі храму, світу в цілому. Той, що "бачить" пропонує "сліпому": "Піди додому і вирий зіниці твої, поховані в міху твоєму. Принеси їх сюди. Тоді оновитися тобі храм цей і відчуєш блаженство, сповнишся насолодою" [43,с. 312].
Г.Сковорода багато писав про те, що треба бути самим собою, не здаватися, а саме бути, при цьому, не декларувати, "підносити" свою щирість, а жити в щирості. Очевидно, що ця щирість українського філософа, - це і чесність до самого себе, його вимогливість до себе, але чесність і вимогливість до зовнішнього світу, людей, що живуть в ньому.
Сенс буття людини, за словами самого філософа, полягає в тому, щоб бути джерелом світла і тепла, свідомості і совісті, бути перетворювачем, удосконалювачем і співучасником усього, що відбувається у світі.
Світ сучасного соціуму розколюється на наших очах: одна, велика частина суспільства, зрікається від вищих моральних і духовних цінностей, інша, мала - чинить опір загальній тенденції дегуманізації суспільства, вибираючи ціннісний пошук для подальшого отримання, спрямовуючись у велике еволюційне майбутнє Землі.
Зміст людського життя, існування мислитель вбачає у самопізнанні, якого він прагнув досягти в процесі діалогу з іншими людьми та розмови зі своїм Я. Вислів Сократа "Пізнай самого себе" став поштовхом до його філософствування та визначив напрям до пошуків істини. Філософ сприйняв його як поклик до пізнання взагалі, до вияснення змісту, ролі та меж людського пізнання у відповідності з божественною мудрістю.
Саме тому Г.Сковороді близьким виявився Сократ, і звернення до нього в усі часи було намаганням зрозуміти себе та свій час, духовно самовизначитись. Адже духовна сутність людини виявляється через осмислення основ людського буття, а це завжди напружений діалог, де відбуваються зустрічі різних точок зору на ті чи інші явища, події. Саме на перетині цих діалогічних проявів виявляється справжній зміст вчення, з'ясовується його сутність.
За вченням Г.Сковороди наближення до основ істинного знання – мета і обов'язок кожної людини, що прагне до розумного та щасливого життя. Провідником людини в цьому виступає пізнання, яке допомагає розумно вести людські справи, прийти до розуміння свого місця в суспільстві. Внаслідок цього виникає особлива атмосфера існування, що дозволяє людям реалізувати свої сутнісні сили. Отже, самопізнання у Г.Сковороди виступає як інтелектуальний процес, що веде до знання та розуміння, процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. В процесі самопізнання людина знаходить сенс свого буття, змінюється і вдосконалюється як сама, так і суспільні стосунки.