Згодом професори Києво-Могилянської Академії, які читали свої філософські курси у XVIII ст., заперечували концепцію образів (species) і спростували пояснення механізму відчуттів за допомогою імпресивних та експресивних образів. Так, Г.Кониський вважав, що відчуття виникають в органах завдяки модифікації анімальних духів, яка настає або внаслідок безпосередньої дії об'єктів (дотик, смак), або за допомогою модифікованого об'єктом середовища (зір — через світло, слух — через рухоме повітря). Ця концепція мала на меті усунення зайвих проміжних ланок між об'єктом і суб'єктом сприйняття і насамперед імпресивних образів. Негативно ставився Георгій Кониський і до поділу інтелекту на активний і пасивний. Визнаючи інтелект як духовну пізнавальну здатність, властивість раціональної душі, що є дотичною до інтелігібельного, він стверджував: «Інтелект, оскільки він є духовною здатністю, а фантастичні уявлення — матеріальні, і до інтелекту, здається, вони не стосуються, перипатетики ділять на агента й пацієнта. За Арістотелем вчать, що інтелект-агент — це та властивість, якою душа виводить духовний інтелігібельний образ тієї речі, що схоплена відчуттям. А інтелектом-пацієнтом називається та властивість, яка приймає в себе образи, виведені інтелектом-агентом, і збуджує розуміння. [Див.: 69, c. 98]
Чуттєвому пізнанню професори Києво-Могилянської академії надавали важливого значення, оскільки, на їх погляд, даючи інформацію про зовнішній світ, воно створює засади для діяльності мислення. Мислення в процесі оброблення даних чуттєвого сприймання виокремлює як індивідуальні форми речей «оцейності» (haecceitates), що фіксують унікальність, неповторність речі, і завдяки абстрагуванню загального, що міститься у чуттєвих образах, створює передумови для вичленування форм, які містять смислову, видову визначеність речей, «щойностей» (quidditates), різного рівня ідей — універсалій, прообразів речей, запрограмованих у Божому розумі. Розв'язання проблеми пізнання Інокентій Гізель пов'язував із чуттєвим пізнанням і тому, що виверження активним інтелектом умоосяжних інтелігібельних образів узалежнював від накопичення фантазією уявних образів (phantasmata). Попри це, він застерігав, що фантазія дотична до утворення інтелігібельних образів лише як організувальне начало, як спонукання, а пасивний інтелект, отримавши від активного інтелігібельні образи, за допомогою дискурсу добуває із себе власні абстрактні образи.
Пізнати істинне буття, що Інокентій Гізель і його колеги вважали вищою метою філософії, а також сутності речей навколишнього світу інтелект повинен насамперед із себе самого, оскільки вони були його вмістом, знаходились у ньому, а онтологічні аналоги цих понять містились у речах навколишнього світу. На цій підставі Інокентій Гізель стверджував, що інтелект лише в тому сенсі і доти є чистою дошкою, на якій нічого не написано, доки він не визначився щодо об'єкта свого пізнання за допомогою інтелігібельних образів. У процесі пізнання пріоритетного значення він надавав не дії зовнішніх об'єктів, а самовизначеності інтелекту щодо цих об'єктів.
У філософських курсах професорів Києво-Могилянської Академії об'єкт постає як перешкода, що зупиняє спрямовану назовні пізнавальну здатність і зосереджує на собі її дію. Однак для вибору цього об'єкта необхідні активність, дієвість інтелекту. На думку Стефана Яворського, інтелект повинен заволодіти об'єктом, наприклад як рука бере якусь річ. Теофан Прокопович стверджував, що лише ту річ можна вважати об'єктом пізнання, на яку спрямовані пізнавальні зусилля інтелекту. Тому самовизначеність інтелекту відіграє провідну роль у процесі пізнання світу. [Див.: 67, c. 147]
Загалом київські вчені розрізняли розум, який мислить поняттями, пов'язаними із сприйняттями, і розум споглядальний (спекулятивний). Перевагу вони надавали споглядальному розуму, оскільки були переконані у перевазі світу умоосяжного над чуттєвим. Цей розум оперує такими поняттями, що є поняттями про поняття, тобто такими, які утворюються внаслідок спрямованості думки не на предмет, а на саму думку, що осягає цей предмет. Отже, спекулятивний розум вони розуміли як саморефлектуюче мислення.
Спекулятивний розум пізнає метафізичні істини, дискурсивний (розмисел) — логічні істини. Під метафізичною істинністю могилянці розуміли відповідність не пізнання об'єкту, а об'єкта — пізнанню. Ішлося про істинність буття залежно від того, відповідає чи не відповідає воно божественним поняттям та ідеям. «Метафізична істинність... — це відповідність речі своєму зразкові, тобто божественній ідеї», — стверджував Георгій Кониський. Логічна істинність у їх розумінні — це відповідність логічних операцій об'єктам, світові речей, природі, тим онтологічним аналогам понять людського розуму, що утворюють сутності речей. [Цит. за: 38, c. 127]
Важливого значення професори Києво-Могилянської Академії надавали методові пізнання — способу знаходження невідомого через відоме. Таким способом дослідження, застосовуваним усіма науками, вони вважали логіку, в якій найбільша увага приділялася силогістичному дедуктивному виводу. Адже їхнє розуміння методу ґрунтувалося на арістотелівському вченні. Крім цього, як методи дослідження і як способи викладу матеріалу вони використовують аналіз і синтез. «Метод або прийом, — стверджував Стефан Калиновський, — буває подвійним... перший прийом від принципів (a principiis), а другий — до принципів (ad principia). Перший — це такий, коли ми досліджуємо якусь річ, починаючи від принципів. Цього методу дотримувався філософ Арістотель у спекулятивних науках» [Див.: 30, с. 46]. Поглиблений інтерес до математичних методів виявляв Теофан Прокопович, характеризуючи істинне пізнання як певне, очевидне і вірогідне. На його думку, ясність і очевидність випливає з природного процесу пізнання, в якому безпосереднє сприйняття предмета спонукає природне світло розуму узгоджувати з ним логічні операції. Подібний шлях здобуття істини обґрунтовував у своєму філософському курсі Георгій Кониський.
Інтуїтивне осягнення істини розумілося професорами академії як Боже осяяння, без якого неможливе метафізичне пізнання. Якщо дискурсивне пізнання повинно було забезпечити логічне обґрунтування істини, її пошуки шляхом розмірковування й доведень, то інтуїтивне — миттєве осягнення істини через осяяння, світло. Концепцію світла (lumen) було докладно розроблено в схоластиці. Призначення lumen — зробити річ видимою і доступною для пізнання. Тома Аквінський розрізняв інтелектуальне світло (lumen intellectuale), яке уможливлювало розумове пізнання і благодатне світло (lumen gratiae), що давало змогу осягнути істини віри. Важливу роль відігравала теорія світла і в містичній традиції.
Поняття «lumen intellectuale» фігурувало і у філософських курсах Києво-Могилянської Академії, де воно переважно називалося природним світлом розуму, що осяває інтелект під час дискурсу. Первинною і найважливішою у розумінні істини для них була мить інтуїтивного осяяння, зв'язку людського і надприродного Розуму, відкритості людського розуму щодо Бога, яка приходила під час наповнення або переповнення інтелекту світлом, уможливлювала осягнення людиною закладеної в ній істини.
Суттєві особливості мало розв'язання проблеми пізнання у філософському курсі Г.Щербацького, прочитаного ним у 1751 р. і орієнтованого на картезіанське вчення. Дослідницький інтерес філософії, на його переконання, спрямований на пізнання насамперед навколишнього світу і людини на основі людського розуму, керованого єдиним методом. Цей метод повинен спиратися на самосвідомість, сутність якої виражена картезіанською формулою «Я мислю, отже, я існую» (Cogito, ergo sum). Прийнятність для Георгія Щербацького цього судження як вихідного положення філософії і методу пізнання обумовлюється органічною для української філософської думки ідеєю переваги умоосяжного світу над чуттєвим, усвідомленням онтологічної значущості «внутрішньої людини», реалізованої у самосвідомості.
Продуманий шлях (метод), вважав Г.Щербацький, потрібний для того, щоб з його допомогою так організувати мислення, щоб не підтвердити нічого напівістинного, щоб все було з'ясоване нами не поспіхом, а ретельно. Проте неможливо опанувати його, якщо знову не розглянути те, що уявлялося вірогідним. Адже тільки новий і вичерпний аналіз дасть змогу відокремити істинне і певне від хибного і сумнівного.
Принцип очевидності Г.Щербацький, як і Р. Декарт, ототожнював з природним світлом розуму або зі світлом філософії (ясними і чіткими ідеями). Із виокремлення таких ідей шляхом відкидання усього сумнівного повинна починатися пізнавальна діяльність людського мислення. Не можна сумніватися в усьому, стверджув він, зокрема тоді, коли певні принципи очевидні і унеможливлюють сумнів стосовно них. Наприклад, не можна сумніватися в тому, що ціле більше за свою частину, що дух потребує мислення, а тіло — протяжності. Адже в очевидній і виразній ідеї цілого вичленовується частина, з якої воно складається; в ідеї духу вбачається мислення, в ідеї тіла — обмежена протяжність. Все, що ясно і виразно виявляється причетним до певної речі, є істинним щодо неї або може бути незаперечно утвердженим як істинне стосовно неї.