Отже, Еродій - це втілення народних поглядів на виховання і формування людини, в основі яких були демократичність, гуманізм, любов до своїх звичаїв, традицій, мови, любов до праці, адже самовіддана, наполеглива праця удосконалює людину. І надзвичайно великого значення автор надає ролі батьків, які реалізуючи свої інтереси і цілі у вихованні з допомогою різних засобів впливу на неї діють на її свідомість, почуття, формуючи тим самим світогляд, знання, моральні, психічні та інші якості.
Виховний вплив на людину, дитину здійснюють усі процеси, що відбуваються у житті, а найбільше - навчання. Унаслідок чого ставляться завдання: сформувати в дитини певний світогляд, знання, уміння та навички, які є певним спрямуванням на життєвий досвід, ґрунтом, на якому виробляються переконання, наявність яких свідчить, що вона свідомо обрала свій шлях, розуміє зміст та наслідки своєї діяльності. А це сприяє виконанню вимог, зміцнює віру в дієвість принципів, розвиває рішучість, наполегливість у досягненні мети тому, що кожна людина має властиву їй неповторну індивідуальність, яка проявляється тільки в "сродній" праці.
Події, які описуються, проектуються на особистий досвід читача, бо притча багатомисленна і її сприйняття залежить від його досвіду та знань. А дидактизм та віковічна мудрість притч, універсальність притчевих ситуацій та загальнолюдська природа її героїв багатьма своїми рисами поєднується з сковородинівською концепцією зображення людини, яка все своє життя працює над собою, тобто "пізнає саму себе...", допомагає людям черпати свої знання з природи, викликаючи любов, зацікавленість до праці, яка стає для неї "сродною". Сковорода викладає свої ідеї у творах, застосовує на практиці. Закликає усвідомити своє покликання і прямувати ним все життя, бо кожна людина є творець свого щастя.
У дослідженні ролі й значення праці Сковорода виступив як мислитель, який першим сказав своє оригінальне слово про "сродну" працю як сутнісний вияв людського буття й розглянув деякі механізми процесу перетворення праці із засобу життя в умову досягнення людиною щастя. З огляду на це, можна виділити основні аспекти сковородинської концепції "сродної" праці: самопізнання, самопошук (співставлення роду діяльності та здібностей), самовдосконалення, самоутвердження (побудова та використання моделі діяльності), усвідомлення самоцінності людського "Я" (залежить від внутрішнього світу людини, спрямованості думки, що визначається природною вдачею, внутрішніми духовними можливостями), визначення антропологічного характеру духовності, гармонійність визначальних начал (розуму та почуття), гармонійність світовідчуття.
"Сродна" праця - це як духовні, так і тілесні потреби, що звеселяють дух, приносять задоволення та насолоду процесом виконуваної діяльності. Діяльність, яка є для людини "сродною", визначається тим, що є однаково корисною для носіїв мікрокосму та макрокосму і включає в себе усвідомлення процесу творчої діяльності як насолоди вищої від нагороди за кінцевий результат.
Необхідним середовищем існування й діяльності людини є те культурне середовище, вплив якого на людину з часу її народження і на людство в цілому має універсальний характер. У ньому людина представлена як істота, що саморозвивається, самореалізується як суб' єкт, як результат власної діяльності. Дійсний зв' язок культури з людською діяльністю стає зрозумілим лише тоді, коли сама діяльність розвивається як джерело, причина формування, розкриття "сродності", розвитку та становлення людини. У ній об'єктивуються всі без винятку творчі сили людини, всебічність та багатогранність її діяльності з освоєння світу, уся сукупність прагнень та устремлінь особистості.
В цілий художній контекст твори об'єднує структурність світосприйняття автора, обумовлена увагою до проблем "Бог - світ - людина", де особливо наголошується на безмежному удосконаленні людини, самопізнанні, критерієм якого є діяльність людини, що сприяє виконанню нею свого призначення.
В самопізнанні та творчій активності людини виявляється її прагнення до самореалізації. Сутність перетворення праці в першу життєву потребу полягає у перевтіленні її (праці) у творчий процес, у формуванні потреби в праці, як в творчості. Звідси, етичною стороною творчості виступає активна життєва позиція людини, її зацікавлене відношення до праці, коли вирішальним стимулом до праці є сама діяльність, як необхідна, внутрішня потреба людини у виявленні та реалізації своїх сутнісних сил. Смисл людського життя – в дії, в активності, у творчості; усі досягнення світової цивілізації і сам поступ історії виступає результатом творчої дії, творчої активності людей, їхньої енергії, наполегливої праці, в якій виявляється їхня "сродність". З огляду на це, можна виділити основні аспекти сковородинської концепції: самопізнання, самопошук (співставлення роду діяльності та здібностей), самовдосконалення, самоутвердження (побудова та використання моделі діяльності), усвідомлення самоцінності людського “Я” (залежить від внутрішнього світу людини, спрямованості думки, що визначається природною вдачею, внутрішніми духовними можливостями), визначення антропологічного характеру духовності, гармонійність визначальних начал (розуму та почуття), гармонійність світовідчуття.
"Сродна" праця важлива для становлення творчої особистості в суспільстві. Вона є основою самореалізації, смисложиттєвого самовизначення та творчої діяльності людини у процесі соціально-культурного, духовного розвитку сучасного суспільства.
В основі освіти має бути осягнення мистецтва жити, предметом якого є життєдіяльність, процес розвитку того, що закладено природою. Педагогіка школи – це педагогіка життєтворчості, виховання людини як творця, будівничого власного життя, суб’єкта соціальної творчості. Важливою формою взаємозв’язку дитини та суспільства є виховання. В соціально-філософському аналізі виховання розглядають з точки зору його обумовленості сукупністю об’єктивних та суб’єктивних факторів. В період духовного відродження особистості, укріплення її моральних позицій, така направленість на фактори, що формують її, має свої перспективи. Внаслідок чого школа створює молоді сприятливі умови для розвитку її здібностей, допомагає адаптуватися, розвиває інтерес і викликає готовність вирішувати проблеми, тобто відкриває можливість для самореалізації через виховання установок особистості на самопізнання, самоосвіту, творче ставлення до діяльності. Набуті особистісні якості, знання, уміння й навички, що формуються в процесі навчання і виховання, визначають якість практичної, професійної діяльності людини. Отже, на наш погляд, в основі організації процесу виховання та освіти можуть лежати такі принципи: антропоцентризм, ідея праці (як основне джерело щастя та задоволення), осмислення власної самоорганізації (самопізнання), осягнення та розвиток духовної природи людини (вдосконалення), неповторність світовідчуття, народність виховання.
Вчення Г.Сковороди, зокрема концепція “сродної” праці як його осьовий стрижень, заклало основу і справило визначальний вплив на розвиток вітчизняної “філософії серця” – філософсько-антропологічної системи поглядів на проблеми людини та її буття.
Григорій Сковорода на основі Святого письма висуває ідею “серця” як центру внутрішнього світу людини, що визначає її індивідуальність. Ідейним спадкоємцем Г.Сковороди в розробці теми “серця” став П.Д.Юркевич, у вченні якого ця тема отримує всестороннє обґрунтування та аргументацію, оформляється в розгорнуту концепцію. П.Д.Юркевич показує, що “серце” є центром людини і всього людського буття – осереддям її тілесних сил, духовного і душевного життя. “Філософія серця” Юркевича продовжує одну з найсуттєвіших традицій українського філософствування, що виявляється в спробі осмислити буття людини через співвіднесення з головними проблемами вселюдського буття та світу, зв’язок людини з Богом та універсумом.
Ідеї "філософії серця" знайшли продовження і розвиток у філософії В.С. Соловйова (через категорію любові, перенесення центру з самого себе на іншого), В.В.Зеньковського (роздвоєність сердечної духовної сфери на глибинне "Я" людини та "серце"), Б.П. Вишеславцева (серце – абсолютний центр особистості, істинне "Я", найглибша сутність, справжня потаємна самість людини), С.Л. Франка (серце – схрещення двох світів – Бога і світу), І.О. Ільїна (в любовному спогляданні серця "духовними очима" осягаються людиною смисложиттєві предмети, цінності і реальності) та інших. Усі ці вчення мають антропоцентричний характер, спрямовані на осмислення духовної сутності людини.
Питання "філософії серця", підняті Г.Сковородою, справили значний вплив на розвиток суспільно-політичної та філософської думки України, виражають духовну сутність народу та співзвучні національному духові.
Висновки до ІІІ розділу
Гуманістична та морально-етична проблематика, що займала центральне місце у філософських вченнях мислителів українського просвітництва, знайшла продовження, розвиток і найповніше вираження у філософії Г.Сковороди, вчення якого стало концентрованим відображенням суспільного буття ХVІІІ ст. і увібрало в себе найважливіші положення філософії того часу.
Вчення Г.Сковороди охоплює широке коло світоглядно-філософських проблем – метафізику, гносеологію, антропологію, етику, практичну філософію (педагогічні погляди, педагогіка життєтворчості). В основі вчення лежить концепція “сродної” праці, що зводить воєдино різні його аспекти. Принцип “сродності” в діяльності є принципом відповідності вищому, розумному і справедливому началу (Богу), що визначає сенс людського існування.