Будучи сам усе життя вчителем, він особливого значення надавав вчителю, який повинен допомагати природі утримувати "порядок серця", розкрити внутрішню природу дитини: "Природа є загальна, правдива і єдина вчителька. Коли премудра та блаженна природа все будує, то хто ж як не вона лікує та навчає?... Лише не перешкоджай їй, а коли можеш, усувай перешкоди та ніби прочищуй їй шлях... " [44, с. 104]. Отже, важливого значення Сковорода надає природним здібностям людини, "сродності", на основі чого ґрунтується вибір життєвого шляху. І якщо вибір людина зробила правильний, то вона буде щасливою. Бо щастя, на думку Сковороди, не в багатстві, не в чинах, а в поєднанні свого життя, своїх уподобань і здібностей згідно з природою, тобто з волею Божою. "Природа є мати охоти. Охота є горіння, нахил та рух... Вона змагає до праці й радіє за неї. Праця є живий та невсипущий хід машини до того часу, поки не зродить досконале діло, що сплітає для Творця вінець радости" [44, с. 418]. У його ліриці природа живе, діє разом з людиною, співзвучна її почуттям та настроям. Він шукає спасіння своєї душі, місце на землі, і знаходить його в природі, адже не може орел гуляти в темній яскині, так і людина повинна "жити по природі..." Це і є "ідеал людини, яка пов' язує своє земне існування з мудрістю. Тільки в діброві і на свободі починає мудріти мудрець... " [24, с. 19]. Природа була поетові й матір'ю, і щастям, і самим Богом, якого він бачить у "блаженній матері-натурі".
З процесом самопізнання пов'язує Г.С. Сковорода й поняття свободи. Через свободу людина зможе досягнути вищої досконалості, тому Сковорода утверджує принцип свободи як основи буття, поза якою не можливе щасливе існування особистості: свобода -"се - моя мера в житті главна" [44, с. 66]. Наштовхнути людину на моральне самовдосконалення і тим допомогти їй торувати шлях до свободи - це один з фундаментальних принципів філософії Просвітництва, що повною мірою виявився у філософській системі мислителя. Він і в житті, і в творчості дотримувався злагоди душі й розуму, що формує думку, допомагає знайти істину.
Умовою досягнення її виступає пізнання в собі Бога, "істинної", "невидимої" природи. Істотним моментом тут виступає те, що в такій людині діє сам Бог, Дух Божий, саме він гарантує свободу й рятує від сваволі, спрямовує дії вільної людини в потрібному, в відповідності з інтересами цілого, напрямку, робить їх зміст моральним.
Розуміння українським мислителем свободи як особливого душевного стану, пов'язаного з усвідомленням у собі Духа Божого, може нагадати подібне розуміння, що має місце в Посланнях апостола Павла, але ототожнювати точку зору Г.С. Сковороди з названою точкою зору було б помилковим. Апостол Павло розуміє свободу в чисто духовному плані. Вільним, згідно з його вченням, може бути й раб, якщо він покликаний у Христі Ісусі. Павло навіть не радить рабові міняти своє соціальне становище, бо, будучи покликаним, він і так вільний.
Погляди Г.С. Сковороди в деякій мірі відмінні від поглядів апостола Павла тим, що він не пов`язує покликання з тією соціальною роллю, яку мусить виконувати людина в силу свого соціального становища. Її соціальна роль виступає як функція, якщо користуватися математичними термінами, по відношенню до "сродності". Соціальна роль задається "сродністю", а "сродність" людина повинна ще в собі розпізнати. Г.С. Сковорода навіть розвиває педагогічну теорію, спрямовану на виявлення в дитині сродностей і виховання її в дусі цих сродностей. Отже, свобода розуміється як право міняти життєві обставини, що є зайвим з точки зору апостола Павла.
Викладаючи свою теорію "сродностей", Г.С.Сковорода оговорює й випадок, коли поневолена людина не може, в силу своєї поневоленості, жити за сродностями, тобто бути вільною [Див.: 25, с. 429]. Щасливою, на думку українського філософа, людина може бути лише тоді, коли вона живе й працює згідно зі своєю "сродністю", а щастя - одна з центральних категорій його етики. Той, хто не дає можливості людині так жити, робить її нещасною і, згідно з філософськими поглядами Г.С.Сковороди, морально засуджується.
Відстоюючи право на свободу, Г.С. Сковорода захищає фактично право на самобутність і свободу її прояву. На це спрямована його теорія "сродностей". Проблему самобутності він розв`язує кардинально й однозначно. Самобутність особистості, а, отже, як випливає з його вчення, і народу, нації визнається й цінується, оскільки вона не тільки має статус божественності, а й корисна людству, бо її самореалізація збагачує людство досягненнями такої ж самобутньої "сродної" праці.
Той, хто посягає на самобутність людини, або хоча б просто її ігнорує, той позбавляє її права на дане, заплановане Богом щастя. Така людина діє, в контексті вчення Г.С. Сковороди, проти божественної природи в угоду світу видимому (це слово філософ розуміє в дусі Нового Завіту), "світу", який, як відомо, ловив Г.С. Сковороду, але не впіймав. Іншими словами, таким діям, згідно з ученням Г.С.Сковороди, дається в вищій мірі негативна оцінка.
Людина, яка пізнала свою божественну натуру, перетворюється, оновлюється. І, якщо її не стримують зовнішні обставини, її діяльність стає також божественною. Саме таку діяльність і називає Г.С. Сковорода "сродною працею".
Г.С. Сковорода вказує на ту обставину, що найважча праця, якщо вона виконується з Богом, стає легкою. Людина, яка знайшла свою "сродність", працює натхненно й легко долає будь-які труднощі. Така людина незламна у реалізації своєї волі, бо її воля стає тотожною з божественною волею.
Сродна праця - праця цілеспрямована, обов'язкова і її ознака - це її корисність, потрібність іншим. Сродності, згідно з ученням Г.С.Сковороди, розподіляє Бог і, отже, розподіляє найкращим чином. Люди, які роблять свій внесок до вселюдської праці, співпрацюють згідно з божественним планом, діяльність кожної людини збагачує людство й ощасливлює того, хто втілює, самореалізує себе в спорідненій праці. Під Богом можна розуміти й відчужену людську сутність, яка, у свою чергу, є соціальною. Тоді "сродна" діяльність може розумітися як така, що перебуває в гармонії з потребами людини, людства.
Найбільшу насолоду і щастя людині приносить праця за покликанням, тобто праця за "сродністю": "Природа есть вечный источник охоты. Она побуждает к частому опыту. Опыт есть отец искусству, веденію и привычке. Отсюду родилися все науки, и книги, и хитрости. Сія есть главная и единственная учительница верно выучивает птицу летать, а рыбу - плавать. Премудрая ходит в Малороссіи пословица: Без бога ни до порога, а с ним хоть за море.
Бог, природа и минерва есть то же. Как обуялая соль без вкусу, как цвет без природного своего духа, а око без зеницы, так несродное делание всегда че-гото тайного есть лишенное. Но сіе тайное есть глава, а называется гречески... , сиречь благолепие, или красота, и не зависит от науки, но наука от него" [44, с. 117-118].
У байці "Собака и Кобила" [44, с. 18] протиставляються алегоричні персонажі, які несуть соціальний зміст байки. Коняка - представник панівних верств суспільства, і його слугування панам визначається як порушення закону "сродності". Собака - проста людина, яка працює за покликанням, а отже "сродность" дає "охоту, охота - знание и привичку".
У байці "Оселка и Нож" Ніж докоряє Оселці за те, що вона не хоче "в стать нашу вступить и быть ножом". На що вона відповідає, що її призначення в тому, щоб гострити, а не різати. І хоча ставши Ножем, вона б "никогда столько одна не перережу, сколько все те Ножи и Мечи, которые во всю жизнь мою переострю". У цій байці виправдовується професія вчителя. "Родятся и такіе,- пише Сковорода,- что воинской служби и женитьбы не хотят дабы других свободнее поощрять к разумной честности, без которой всяка стать недействительна" [44, с. 114]. Наголошується, що в суспільстві люди мають різні призначення, обов'язки, які вони повинні вибирати за "сродністю", кожен повинен виконувати те, до чого він народжений.
Мораль у цій байці, як у всіх, двоступенева [Див.: 24, с. 21]. Спочатку автор накладає на кожен елемент байки алегоричний ключ (ножі - це звичайні люди, бруски - це ченці), а вже на основі цієї алегоричної схеми виводить мораль байки - користь аскетизму.
Свобода самореалізації за принципами "сродності" веде до перетворення всього суспільства, робить його багатим і щасливим. У цьому суспільстві живуть самобутні й щасливі народи, які збільшують вселюдські багатства своєю самобутністю. Самобутність у такому суспільстві цінується як можливість національного й індивідуального щастя, реалізації нескінченної Божої сутності і збагачення людства.
Філософ з повагою ставився до праці, яка є сенсом життя людини, тобто є "сродною" для людини. Проте кожна людина має внутрішню "сродність" лише до певного виду діяльності. "Сродність" кожною людиною досягається внаслідок наполегливості, вдосконалення своїх умінь, знань, як це робив Олень у байці "Верблюд и Олень" [44]. Завдяки наполегливості, він переборює труднощі, добирається до джерела, щоб пити воду, на відміну від ледачого Верблюда, який пив каламутну воду і був задоволений своїм життям.
Праця людини буде приносити користь їй та суспільству, якщо вона виконується з бажанням "Гдь возьмеш охоту без природы? Природа есть первоначальная всему причина и самодвижущаяся пружина. Она есть мать охоты. Охота есть ражженіе, склонность и движеніе. Охота сильняе неволи, она стремится к труду и радуется им, как сыном своим. Труд есть живый и неусыпный всей машины ход потоль, поколь породит совершенное дело, сопльтающее творцу своему венец и радости. Кратко сказать: природа запаляет к делу и укрепляет в труде, делая труд сладким" [44, с. 418]; "...живущее в тебе блаженное естество управляет... твоею природою. Сія есть слепая натура ты ж сам, с прихотьми своими. И сіето значит: "Царствіе божіе внутрь вас есть" [44, с. 418]. Воно веде людину тим шляхом, до якого ти народжений, що буде корисним для тебе та інших Бог один знає, що тобі є сродним та корисним. Він сам поведе тебе до цього, запалить охоту, "закуражит к труду, увенчает сонцем и бла-гословеніем главу твою" [44, с. 418]; "коль сладок труждающемуся труд, если он природний" [44, с. 420]. І мертва душа людська "не отрьшенная к природному своему делу, подобна мутной и смердящей воде, в тесноте заключенной" [44, с. 420]. Григорій говорить, що він постійно наставляє молодь щоб досліджувала свою природу, і жаліє, що батьки завчасно не відбивають цього в серцях своїх дітей.