Самопізнання стосується пізнання найкращої частини людини – пізнання невидимої натури, яка очищена і на відміну від видимої натури не може бути сприйнята органами чуттів. З цим пов’язане вчення філософа про третій світ – Біблію.
Г.Сковорода акцентує увагу на внутрішньому житті людини. Пізнати себе, як і зовнішній світ, людина, на думку Г.Сковороди, може тільки через самопізнання. Невидима людська натура не сприймається органами чуттів, для її пізнання необхідні інтелектуальна інтуїція, осяяння, самозаглиблення.
Зміст людського життя, існування мислитель вбачає у самопізнанні, якого він прагнув досягти в процесі діалогу з іншими людьми та розмови зі своїм Я. Вислів Сократа "Пізнай самого себе" став поштовхом до його філософствування та визначив напрям до пошуків істини. Філософ сприйняв його як поклик до пізнання взагалі, до вияснення змісту, ролі та меж людського пізнання у відповідності з божественною мудрістю.
Сковорода вважав, що за допомогою самопізнання можна дійти до найвищого досягнення людського духу – Богопізнання. Саме такий шлях людини до Бога показує Сковорода у своїх творах. Цей шлях, тобто шлях від самопізнання до Богопізнання, можна назвати висхідною лінією пізнання.
Антропоцентризм Г. Сковороди виступає як синтез філософсько-світоглядних традицій, що розвивалися протягом багатьох століть. Його філософські погляди не тільки формувалися під безпосереднім впливом тогочасних історичних і суспільних відносин, але й визначалися філософськими традиціями європейської духовної культури XVII – XVIII ст., а також філософськими концепціями широко згадуваних у його творах Платона, Епікура, стоїків, особливо Сенеки й Марка Аврелія. Величезний вплив, як свідчать твори українського мислителя, справила на концепцію людини в ученні Г. Сковороди священна книга християнства – Біблія [Див.: 16, с. 201].
Безперечною заслугою Г. Сковороди є індивідуалізація людини порівняно з попередниками, що багато в чому виступає провіщенням того трактування смисложиттєвих законів історичного буття людини, що стане визначальним для антисцієнтистської, гуманістичної, орієнтованої на людину філософії ХХ століття.
Розділ ІІІ.
Вчення про "сродну" працю як основу концепції самопізнання в філософії Г.С. Сковороди
Щоб з’ясувати поняття "сродності" у філософії Г.Сковороди, потрібно, на нашу думку, зрозуміти перш за все, що таке філософія в його сприйнятті. Г. Сковорода дотримувався загально визначеного поняття, філософія тлумачиться ним як любов до мудрості. Любомудріє за Г. Сковородою це спосіб життя, що ґрунтується на шуканні істини і буття в істині згідно з нею. Людина повинна розкопати стіну, тобто розкопати істину, прийти до неї. У кожного вона своя та визначається невидимою натурою, яка є рушієм усіх речей, основним чинником існування та розвитку всього сущого, джерелом життя особистості і зумовлює її духовну сутність. Бо прагнення до творчої діяльності лежить у самій природі людини. Тут все його (Бога) "видьніе, пророчество й премудрость". Саме цей найчистіший та всесвітній розум (Бог) є джерелом людської мудрості та творчого, "сродного" діяння.
Григорій Сковорода вчив, що справжнє щастя полягає в єдності самопізнання, істини і праці. Він підкреслював, що прагнення до творчої праці лежить у самій природі людини [36, с. 79]. Вона повинна добре пізнати саму себе, свої здібності та нахили, своє місце в світі, знайти працю, яка бприносила радість. "Разумей то, к чему ты рожден,- писав Сковорода,- да будеш для себя и для братии твоей полезным, нежели чужие советы и собственные стремления..." [44, c. 418]. Така праця якраз і є для людини "сродною", даною їй самою природою.
Саме масштабність його художнього мислення стала наскрізною у концепції "сродної" праці, акцентованою такою мірою, що змальована місцевість, природа постає як один з найважливіших центрів світобудови, без пізнання якого годі й сказати щось.
Г.Сковорода виходив із передумови, згідно з якою людина не може виробити об'єктивного погляду на світ, якщо вона не визначить своє місце в природі та суспільстві. Філософ бачив у пізнанні самої людини ключ до пізнання природи і суспільного розвитку. Людину він розглядав не просто як частину природи, а як особливий маленький світик – мікросвіт, який за складністю своєї організації перевершує всі явища природи, і який складається з тих же двох натур (зовнішньої та внутрішньої), що й макрокосм. Ідея перетворення людини із зовнішньої у внутрішню, духовну, що є в основі вчення Сковороди, спрямована на внутрішнє життя людини. Шлях до внутрішнього духовного розвитку пролягає через моральне вдосконалення людини, цінність якої визначається її якостями, такими як розум, знання, працьовитість, віра, милосердя, справедливість і проявляється в її справах. Діяльність всіх у суспільстві повинна визначатись природним покликанням, природними нахилами людини до праці, а праця має бути направлена, перш за все, на благо суспільства. Мета людини – не переробити себе і природу відповідно до надуманих ідей, а розвивати те, що вже закладено в ній, очистити душу, досягти гармонії згідно "сродності".
Г. Сковорода значну частину свого життя провів серед безмежних степів та ланів, надаючи перевагу самотності, яка "відкрила мені небо. Від думок про видиме небо я перейшов до питань духовних. Перше небо прекрасне, але більш гідне божественного споглядання друге" [44c. 261]; "Уединеніе руководствует з размьішленіям" [44, c. 443]; "смиренное самоотверженіе человеческое может созерцать то, что есть в вечности и во времени, ибо все близ его, все окрест его, все в нем есть. [44, 446].
Григорій наполняясь живыми чувствіями истинн, изображал то пером в сочиненіях простых, но сильных..." [44, 446]; у самотності "Сковорода, поселясь тамо, паче всего прилежал к познанію себя и упражнялся в сочиненіях, относительных к сему" [44, 448]; "Нигде столько не обозревает себя человек, как в уединеніи, и не напрасно сказано древним мудрецом: уединенный должен быть или царь, или зверь. Преобороть скуку, проклятое изчадіе недовольства, занять ум и сердце упражненіями достаточными, ублажить их есть дЄло не инако, как мудраго, обладающаго собою..." [44, с. 448].
Він любив синівською любов'ю земну природу, відчував її душею і знав її. Вона була джерелом його творчого натхнення, його духовної наснаги. Відчуття природи було для нього конечною потребою. Слід погодитись із думкою однієї з дослідниць Сковороди, що "картини природи, які зустрічаються у віршованих творах, найчастіше стверджують аналогії між небесним і земним життям, між божественним творінням світу і довготривалим його відлунням. "Заданість" пейзажу, як втілення божественної ідеї, могла стати відкриттям окремого світу природи, яка проходила через своєрідність художнього мислення" [25, с. 43].
У своїй збірці "Сад... " поет розкриває душевне багатство людини, її зміст життя в гармонійній єдності з природою. Уже сама назва збірки свідчить про зв'язок поезій із народними уявленнями про будову навколишнього світу, джерелом якого є фольклор та мистецтво. Він як ніхто інший в українській літературі зумів оцінити красу звичайної природи і простого сільського життя, красу полів, лісів, степів.
Неабиякого значення автор надавав тезі про непорушність законів природи. В основі філософії є вчення про три світи: макрокосм, мікрокосм та світ символів, або інакше Всесвіт, світ людини та створений нею символічний світ книг. Усі три світи мають тлінну та вічну натуру. Однак Всесвіт, природа як джерело великого буття визначається безкінечністю, вічністю.
Особливого значення він надає описам природи, у якій усе влаштовано розумно. Людина повинна зріднитися з нею, жити в гармонії з нею. Природа для нього була джерелом радості, спокою, щастя, давала поштовх людині для творчості. Творець вважав, що свободу, духовне задоволення, можна знайти у єдності з природою, тихим сільським життям.
Поет шукає свої ідеали не в матеріальних благах, а в простому оточенні на лоні природи, яка надихає його на роздуми та самопізнання. Він утікає від того, що могло б полонити його духовну сутність. Найголовнішим для нього є "милый покой, сладостная дума", гармонійна єдність із природою. Він обрав собі життя з голяками, але був щасливий, відчуваючи мудрість, вияв іскри Божої.
Особливу увагу на зв'язок природи і виховання у творах Сковороди звертає Д. Чижевський, який наголошує, що дітям змалечку треба давати духовну їжу, яка відповідає їх природі: "Природу" ж треба дитині пізнати, вичитати з її душі. Автор вірить, що таке пізнання можливе, хоч, може й нелегке,- "кожна таємниця має свою тінь", у якій її можна розглядати, як геометри міряють височину будов тінями" [Див.: 71, с. 50].
"Сродна" праця як спосіб самореалізації особистості розкриває “схрещення” найболючіших проблем у вченні філософа. Масштабність його мислення найповніше виявляється у концепції "сродної" праці, акцентованої таким чином, що природа постає одним з найважливіших центрів світобудови. У природі все влаштовано розумно і людина повинна зріднитися з нею і жити в гармонії. Природа для Г.Сковороди була джерелом радості, спокою, щастя, давала поштовх людині для творчості. Мислитель вважав, що свободу, духовне задоволення можна знайти лише у єдності з природою. Свій життєвий ідеал він порівнює з образом зеленої верби над чистою водою. Автор шукає свої ідеали в простому оточенні на лоні природи, яка надихає його на роздуми та самопізнання.