Труднощі розуму зв'язані з тим, що він має справу не з науковими поняттями (сфера розуму), а з ідеями. Ідеї – це таке поняття, для якого в спогляданні не може бути даний адекватний предмет. Розум безпосередньо спрямований не на досвід, а на розум, підготовляючи йому поле для діяльності. Розум виробляє основоположення, загальні принципи, що розум і здатність суджень застосовують до окремих випадків. Розум виконує направляючу функцію в пізнанні, він направляє розум до визначеної мети, ставить задачі перед ним. Розум очищає і систематизує знання.
Можливість сполучення емпіричного і трансцендентного, необхідності і волі, цікава для осмислення філософії Канта. Ця можливість виявляється в кантівському розумінні розуму. Кант, як відомо, розрізняє емпіричний і чистий розум. Свою другу “Критику...” Кант, на відміну від “Критики чистого розуму”, назвав “Критикою практичного розуму”, оскільки однією з її головних задач було дослідження можливості і дійсності поряд з емпіричним розумом, існування якого не підлягає сумніву, чистого практичного розуму, що здатний самовизначатися безвідносно до чуттєвих обставин.
Але не слід думати, що відповідно до Канта, людина володіє двома розумами, емпіричним і чистим. Той самий людський розум виступає в двох іпостасях: емпіричній й розумоосяжній. І в цій останній формі, тобто як чистий розум, він є “річ у собі”, що існує й у повсякденному житті людини, оскільки вона діє розумно. Тому зрозуміло чому Кант вважає, що зрештою ми маємо справу з тим самим розумом, що повинний мати розходження лише в застосуванні.
Як же конкретно відбувається вільна дія, що ініціюється чистим розумом, що хоча і характерний для живого індивіду, існує поза часом і простором, з чого випливає, що тут немає місця причинно-наслідковому відношенню, що припускає відношення в часі між “колись” і “після”. Чистий розум ініціює вільні дії не як безпосередня, найближча причина (таке має місце лише в емпіричному казуальному ряді), а як визначений “напрям думок”, духовний склад особистості, її моральна орієнтація. Чистий розум, тобто розум, вільний від почуттєвих спонукань, егоїстичних пристрастей, упереджень, виявляється суспільною свідомістю, суспільним розумом. У понятті чистого розуму переборюється протиставлення особистого суспільному, тобто особисте, природа якого соціальна, піднімається до рівня, обумовленого власною природою. Таке узвишшя не є, звичайно, усуненням особистого в прагненні до щастя, мова йде лише про підпорядкування особистих прагнень моральному закону.
Невірно вважати, що Кант дискримінує розум. При правильній дисципліні цей орган мислення може послужити велику службу. Саме завдяки розуму теорія переходить у практику, ідеї регулюють не тільки наше пізнання, але і нашу поведінку. З того, що людина ніколи не буде діяти адекватно чистій ідеї чесноти, зовсім не випливає, начебто вона химера. Усяке судження про моральне достоїнство можливо тільки за допомогою такої ідеї.
Багато уваги Кант приділив терміну "віра". По Канту існують три види віри. Прагматичною він називає віру людини у свою правоту в тому чи іншому одиничному випадку.
Віру в загальні положення Кант називає доктриальною. Він готовий тримати парі на усе своє майно, що хоча б на одній з видимих нами планет є мешканці. Це приклад доктриальної віри. Сюди ж Кант відносить і вчення про бога і його буття. Доктриальна віра містить у собі все-таки щось не тверде: нерідко утруднення, що зустрічаються при міркуваннях, відокремлюють нас від неї, хоча ми постійно до неї повертаємося.
Зовсім інший характер носить моральна віра, де питання про істинність суджень навіть не встає. Цю віру нічого не може похитнути, тому що були б відкинуті моральні принципи, від яких не можна відмовитися, не ставши у власних очах гідним презирства. Вірити в бога тут означає не міркувати про його буття, а просто бути добрим.
Отже, висунувши тезу - знання вище віри, Кант постачає її антитезою-застереженням - яку не можна зіставляти зі знанням і яке реалізується в поведінці.
"Критика чистого розуму" завершується програмою на майбутнє. Ні про які нові "критики" Кант не помислює. Критична робота закінчена. Наступна робота з викладу позитивних початків метафізики.
Термін "метафізика" згодом сформулює Гегель, він позначить ним зашкарубле мислення, що робить помилкові світоглядні висновки з принципів формальної логіки; живе філософствування Гегель називає діалектикою. Для Канта справа обстоїть зовсім інакше: діалектика - це ілюзорна логіка, метафізика - світова мудрість. Про метафізику Кант відзивається дуже високо. Це для нього "завершення всієї культури розуму людини", ті, хто розчарувався в метафізиці, рано чи пізно повернутися до неї.
Кант пророкує нове народження метафізики по зовсім невідомому дотепер плану. На останніх сторінках "Критики чистого розуму" знаходиться план відродження філософії, що оригінальністю не відрізняється. За задумом Канта, уся система метафізики повинна складатися з чотирьох частин - онтології, фізіології, космології і теології. Онтологія - навчання про загальні принципи буття; фізіологія - навчання про природу, що розпадається на фізику і психологію, космологія - наука про світ у цілому; теологія - наука про бога.
У 1783 р з метою популяризації, пояснення основних положень “Критики чистого розуму” И. Кант видає працю “Пролегомени до всякої майбутньої метафізики, що може з'явитися в якості науки”, однак більш вдало питання популяризації “Критики чистого розуму” вирішила праця пастора Шульца “Пояснюючі виклади “Критики чистого розуму””.
У 1788 р видається праця “Критика практичного розуму”, де філософ прагне показати єдність практичного і теоретичного розуму. У 1790 р видається “Критика здатності судження”, де викладається остання частина філософської системи И. Канта, яку він називає телеологія – вчення про доцільність. Для нього телеологія – принцип розгляду предмета, у першу чергу живого організму, де все доцільно, тобто кожна частина необхідним чином пов'язана з іншою.
У період з 1795 по 1798 рік Кант написав: "До вічного миру", "Про орган душі", "Метафізика вдач", "Оповіщення про швидке підписання договору про вічний мир у філософії", "Про мниме право брехати з людинолюбства", "Спор факультетів".
Завершивши "Метафізикою вдач" побудову філософської системи, Кант відчув потребу викласти своє вчення в більш концентрованому вигляді. Так з'явилася "Антропологія" (1798) - остання робота, видана самим автором. Тут підводиться підсумок міркуванням про людину і взагалі усім філософським міркуванням. Це завершення шляху, і одночасно початок. Структура цієї праці збігається з загальною системою кантівської філософії. Головна частина книги розпадається на три розділи відповідно до трьох здібностей душі: пізнання, почуття задоволення і здатність бажання. Саме ці три особливості визначили зміст трьох "Критик ...". У "Антропології" ідеї критичної філософії безпосередньо співвіднесені зі світом людини, його переживаннями, устремліннями, переконаннями. Отриманий результат схематично виглядає так:
Здатності душі
Пізнавальні здібності
Апріорні принципи
Застосування їх до:
Пізнавальна здатність
Розсудок
Закономірність
Природи
Почуття задоволення і невдоволення (оцінна здатність психіки)
Здатність судження
Доцільність Мистецтва
Здатність бажання(вольова здатність психіки)
Розум
Кінцева мета
Свободи
На схемі філософська система Канта представлена в її остаточному вигляді. Здатності судження відведене проміжне місце між розсудком і розумом, і сам мислитель недвозначно говорить про критику здатності судження як про засіб, що пов’язує обидві частини філософії в одне ціле. Кант прийшов до своєрідного подолання дуалізму науки і моральності шляхом апеляції до художніх потенцій людини.
Формула філософської системи Канта - істина, добро і краса, взяті в їхній єдності, замкнуті на людині, його культурній творчості, яку направляє художня інтуїція.
4. Висновки
Кант фактично не відповів на запитання, задане на початку "Критики чистого розуму", - як можлива метафізика в якості науки. Своєю трансцендентальною діалектикою він зруйнував усі догматичні побудови в цій сфері, але далі декларування необхідності нової наукової філософії не пішов.
Трансцендентальна позиція Канта визначає його розуміння природи людини. Традиційний філософський погляд на людську природу містив в собі уявлення про споконвічно існуючу і в принципі незмінну визначеність. Докантівскі філософи допускали можливість ушкодження, перекручення людської природи, ставили в цьому зв'язку задачу її відновлення в природній, споконвічній цілісності. Ніхто з попередників Канта не зв'язував поняття природи людини з її волею, свободою.
Природа людини в Канта - її свобода. Свобода з погляду етики не сваволя, не просто логічна конструкція, при якій з даної причини можуть на рівних правах виникати різні дії. Моральна свобода особи складається в усвідомленні і виконанні боргу перед самим собою й іншими людьми, коли вільна воля і воля, підпорядкована моральним законам, - це одне і теж. Реальністю ж свободи Кант прямо називає здатність самочинно починати ряд подій. Саме тому людина і тільки людина – мета сама по собі, і ніколи – засіб для будь-якого застосування з боку тієї чи іншої волі.
Кант рішуче переглядає погляди своїх попередників на природу людини. Для нього вона зовсім не є споконвічно дана й у принципі незмінна сутність. Кант пише, що під природою людини він має на увазі тільки суб'єктивне основання застосування її волі взагалі, яке передує всякій дії, сприйманій нашими почуттями. Цілком очевидно, що це нова концепція людської природи, радикально відмінна від природи всіх інших живих істот, органічно пов'язана з кантівським розумінням волі як практичного розуму, завдяки якому особистість сама формує себе.