За Бердяєвим, історичний процес розвитку суспільства – це боротьба добра і ірраціональної свободи, це драма любові і свободи, що розгортається між Богом і Його іншим Я, яке він любить і для якого Він прагне взаємної любові .²В истории действуют три силы –Бог ,рок и свобода человека .И потому так сложна история …Рок превращает личность человека в игралище иррациональных сил истории …Роковыми оказываются и силы иррациональные ,и силы рационализирующие ² [45, 52].
Бердяєв не проти соціалізму ,але він за такий соціалізм ,при якому будуть визнані вищі цінності людської особистості і її право на досягнення повноти життя .Але це всього лиш соціалістичний ідеал ,що відрізняється від реальних проектів побудови соціалізму ,які при їх здійсненні породжують нові протиріччя в суспільному житті .Той реальний соціалізм ,який прагне перетворитись в життя, на думку Бердяєва, ніколи не приведе до встановлення проголошеної ним рівності, навпаки, породить нову ворожнечу між людьми і нові форми гніту. При соціалізмі ,якщо він навіть подолає голод і бідність, ніколи не буде вирішена духовна проблема. Людина все рівно буде лицем до лиця ,як і раніше ,з таємницею смерті, вічності , любові , пізнання і творчості .
Багато уваги в своїх працях Бердяєв приділяє Росії .Він писав , що самим Богом призначено, щоб Росія стала великою цілісною єдністю Сходу і Заходу, але по своєму дійсному емпіричному положенню вона являє собою невдалу суміш Сходу і Заходу.В праці ² Русская идея ² Бердяєв описує ті риси національної російської думки, які спрямовані на есхатологічну проблему кінця ,на апокаліпсичне відчуття насуваючої катастрофи [45, 53].
Загалом, розглядаючи Росію, він дивився на неї не як на ²емпіричну² Росію ,а на її ²умопостигаемый образ²,не історія російської думки ,а її ²ідея². Бердяєв взагалі відкидав історію в якості верифікованої даності ; для нього історія –це швидше доля ,але не просто доля , а розгортаючи доля людини .
Отже , будучи, по суті, романтиком і мало цікавлячись реальністю, Бердяєв, думка якого працювала досить цікаво, знаходився постійно під владою своїх спонукань. Саме глибоке в ньому було пов’язане з його етичними шуканнями, з його публіцистичними темами; вся велич його метафізичного дару проявилась з великою силою.
Філософська творчість Бердяєва належить двом філософським традиціям: до кола екзистенціалістів і персоналістів .
На формування його світогляду мали вплив як російські ,так і західні мислителі, серед яких Достоєвський, Толстой, Мережковский, Герцен, Тургенєв , Лермонтов, В.Іванов, А.Шестов, Ібсен, Ніцше, Шопенгауер, Кант.
Його творчість поділяють на чотири етапи :
- етичний період
- релігійно –містичний період
- історіософська проблематика
- персоналі стичні ідеї
Як філософ Бердяєв без системи ,але в його філософії є три провідні ідеї:
1) людина;
2) свобода;
3) проблема людської творчості.
Розділ ІІ. Проблема людини у філософії М.Бердяєва.
2.1. Людина, особистість, індивідуум у розумінні мислителя.
Серед багатьох проблем ,піднятих М.Бердяєвим ,політичний його основний інтерес до антропологічної проблеми .Характеризуючи стан філософської розробки цієї теми ,Бердяєв вказує : ²Философы и ученые очень мало дали для учении о человеке .Антропологии мы должны учиться у великих художников ,у мистиков ,и у очень немногих одиноких и мало признанных мыслителей. Шекспир, Достоевский, Л. Толстой, Стендаль, Пруст гораздо больше дают для понимания человеческой природы, чем академические философы и ученые – психологи и социологи. А на ряду с ними нужно поставить немногих мыслителей – в прошлом Бл. Августина, Я. Беме и Паскаля, в ХІХ веке Бахофена, Е.Фейербаха, Киркегарда, в наше время Шелера. В науке ж первое место принадлежит Фрейду, Адлеру, Юнгу²[8, 57].
Тим самим М. Бердяєв підкреслює як необхідність філософської розробки антропологічних проблем, так і недостатню увагу до них. Разом з тим він відмічає і той великий вклад, який внесли в дослідження людини діячі літератури, мистецтва, релігії.
Розробляючи антропологічну тематику, М.О. Бердяєв використовує достатньо широкий діапазон матеріалу, починаючи з літературно-критичного і закінчуючи політично-ідеологічним. Саме такій підхід дає можливість виділити основні тенденції розвитку антропологічної проблематики не тільки в процесі її становлення, але і на наступнихних етапах [46, 251].
Бердяєв скептично відноситься до можливостей конкретних наук, проникнути в суть особистості. Чим об’єктивніше, загальнообов’язкове пізнання, тим далі воно від осягнення смислу і цінності людського існування. Антропологічні науки – біологія, психологія, соціологія – визначають людину як об’єкт в ряді інших об’єктів, як частину світу. Особистість не можна розуміти і як субстанцію; її треба осягати як суб’єкт. ²Особистість є не людина як феномен, а людина як ноумен², – говорить Бердяєв в книзі ²Опыт эсхатологической метафизики² (1947), користуючись мовою гносеології.
Які філософські передпосилки вчення про особистість?
Бердяєв переконаний, що істинне вчення про людину – особистість може побудувати тільки екзистенціальна філософія. В ²Самопознании²він називає ²екзистенціальним філософом того, у кого думка означає тотожність особистої долі і світової долі²[18, 105].
Екзистенціальний центр знаходиться в особистості ,в суб’єктивності; він знаходиться в ²Я² і в його відношенні до ²ти² і до ²ми². Особистість як абсолютний екзистенціальний центр, як центр свідомості і сумління, припускає ²відчування² до страждань і радості. Особистості глибоко присущий стан жаху і смутку, вона пов’язана з трагічними протиріччями. Саме здійснення, утвердження особистості хворобливе; воно припускає супротив, боротьбу за свій образ.
В своїх зрілих працях Бердяєв прийшов до висновку, що філософія не може ґрунтуватись на понятті буття. Система, що визнає примат буття, веде до ²онтологічного тоталітаризму².
Буття –це абстракція, результат категоріального мислення. Воно є царство незмінного порядку, ²застигша, затвердша частина життя². Танцююча ідея буття ув’язнює творчий дух.
Буття як суб’єкт Бердяєв пропонує виражати іншим поняттям -²існування². Матеріальність є не що інше, як оречевленеіснування. Світ істинного існування – світ суб’єктивності, свобода, дух. В первинній суб’єктивності буття не дане, в нас немає досвіду даності буття [9, 8].
Особистість, ²Я² первинніша ²буття², вона протистоїть буттю. Особистість укорінена у внутрішньому плані існування, тобто в світі духовному, в світі свободи. Смерть не є припинення внутрішнього існування особистості, а припинення існування світу, до якого вона виходила на своєму шляху.
Особистість реалізує себе через трансцендитування. Вихід із замкнутої суб’єктивності може відбуватися у двох протилежних напрямах. В першому випадку відбувається відчуження людської природи, викидання її в об’єктивний світ. Другий шлях пролягає в глибині існування, на цьому шляху відбувається екзистенціональні зустрічі. Він приводить до транс-суб’єктивного.
Загалом вчення про людину, до уявлення Бердяєва, є перш за все вчення про особистість. Істинна антропологія персоналістична [9, 9].
Кожна людська особистість, згідно Бердяєву, є дещо унікальне, єдине, неповторне, вона не може бути пояснена ні з будь-якої іншої реальності, хай то реальність природна чи соціальна, і не може бути звернена до неї.
Поняття особистості відрізняється від поняття людської істини, яка зіставляє, з однієї сторони, частину природи, а з іншої –елемент суспільного цілого. Емпірично існуюча людина, взята з природної своєї сторони, яка наділена певною тілесно-душевною організацією, є за Бердяєвим, не особистість, а індивідум. В якості останнього, він має і свої соціально-культурні особливості, що відрізняють його від інших індивідів, що належать до інших суспільних організацій. Індивідуум, таким чином, детермінований як суспільством, так і природного, і зіставляє за словами Бердяєва частину універсуму. Оскільки таким чином, індивідуум підкорений природним і соціальним законам, є предметом вивчення спеціальних наук –біології, психології, соціології. Що ж стосується особистості, то вона згідно з Бердяєвим, є реальність духовна, а тому ²ніякий закон до неї застосувати не можна². Її не можна тому перетворити на об’єкт наукового дослідження – це тезис, що ріднить екзистенціальну філософію Бердяєва з вченням про людину Кьєркегора, Ясперса, Хайдеггера, Сартра. Головною характеристикою особистості є її свобода: особистість, за Бердяєвим, не просто володіє свободою, вона і є сама свобода [8, 7].
Бердяєв тому відкидає ті визначення людини, які йому давались традиційною філософією. Він не приймає в якості характеристики людського буття поняття субстанції, хоча в більш ранній період, він і схильний був бачити в людині духовну субстанцію – монаду. Починаючи з 30-х років, однак, він відмовляється від мислення таких традиційних категоріях, як субстанція і навіть буття. Особистість, за Бердяєва, є не субстанція, а творчий акт, вона є супротив, бунт, боротьба, ²перемога над тяжкістю світу, перемога свободи над рабством².
Не згідний Бердяєв і з античною філософією, яка визначала людину як істоту, наділено розумом і цим відрізняється від інших істот. Звичайно, людина – істота розумна, але за Бердяєвим, не в цьому полягає її головна відмінність. Звести людину до розуму – означало б позбавити її унікальності, неповторності, а отже, особистісті [8, 7].
Тут нам розкривається саме ядро персоналізму, чи екзистенціалізму, Бердяєва: більше всього філософа лякає розчинення особистості в без особистісній стихії, втрата нею самостійності, самодіяльності, одним словом – свободи. Не важливо, чи мислиться ця безособистісна стихія як природно-космічна, як соціальна, навіть як морально-розумна, в будь-якому випадку вона, за глибоким переконанням Бердяєва, небезпечна для особистості, загрожує їй рабством. В такому розумінні особистості фіксується основний пафос парадоксальної етики російського філософа. В зрілі роки, так само як і в перший період, Бердяєв не приймає моральний розум кантівського ідеалізму в якості вищого закону для людини, тому що будь-який закон є детермінація, а особистість, вважає він, повинна бути вільною. Морально-розумна природа людини у Канта, словами Бердяєва, ²є безособова, загальна природа². Таким чином, не тільки закон необхідності відкидається філософом, але і закон добра, закон цілеобразності, що підчиняє індивідуальну схильність моральному обов’язку, що не дозволяє перетворювати іншу людину тільки в засіб для егоїстичних цілей.