ня) .За спогадами Л.Ю.Бердяєвой , „единственный человек ,с которым он сохранял дружеские отношения еще с киевского периода жизни,был Лев Шестов. С остальными же–знакомство или полная отчужденность” [26,444].
В Парижі Бердяєв відновив діяльність заснованої ще в Берліні релігійно-філософської академії, яка відкрилась в листопаді 1924р. при сприянні Американського християнського союзу молодих людей. З 1925р. він викладав „орган російської релігійної думки” –журнал „Путь”, який видавався до самої війни. Це не журнал, а скарб думки ! Шістдесят номерів
його дійсно зіставляють багатство, спадок, який ми сьогодні отримали. Він зібрав навколо себе кращих представників християнської думки. Там брали участь і С.Франк, і Булгаков, і Н.Лосскій, і прекрасний мислитель Борис Вишеславцев [45,171].
Постійний учасник міжнародних конгресів, конференцій, симпозирсів, Бердяєв і сам організовує зустрічі представників католицької, протестантської і православної релігійно –філософської думки .
1940-ві роки виявились для сім`ї Бердяєвих дуже тяжкими: війна, німецька окупація, невистачання топлива і продуктів, хвороби, серйозна операція, перенесена Бердяєвим в 1942р. Під час Другої світової війни загострилось і його патріотичне почуття по відношенню до Росії, що заставило його визнати: „Я не националист, но русский патриот”. Така позиція загрожувала арештом, але, як вияснилося після війни, хтось з вищого німецького командування вважав себе знавцем і покровителем філософії, і це спасло Бердяєва від переслідувань гестапо.
Через декілька місяців після перемоги Бердяєв пережив велике горе – у вересні 1945р. поховав свою дружину, яка на протязі майже сорока років була для нього єдиною коханою жінкою. Її пам`яті присвячена одна з останніх книг філософа –„Экзистенциональная диалектика божественного и человеческого” .
Першою післявоєнною книгою Бердяєва стала „Русская идея .Основные проблемы русской мысли ХІХ и начала ХХ веков”, написана в 1946р. і присвячена на концептуальному осмисленню російської думки і культури. Він продовжував працювати і над книгою „Самопознание. Опыт философской биографии”, початої ще в 1940р. і опублікованої вже посмертно в 1949р. завдяки Євгенії Рапп.
В кінці життя Бердяєв отримав вчену ступінь доктора Кембріджського університету ,був навіть представлений до Нобелівської премії ,але отримати її не встиг . 23 березня 1948р. Микола Олександрович помер [26,444].
Філософська і літературна творчість Бердяєва обширна. Його перу належить більш як 450 робіт. Більшість з них були переведені на іноземні мови .Я назву тільки деякі ,найбільш важливі з його робіт : „Суб`ективизм и индывидуализм в общественной философии. Критический этюд о Н.К.Михайловском”, 1900; „Subspecieaeternitatis” („С точки зрения вечности”, сборник) ,1907; „Новое религиозное сознание и общественность” , СПБ, 1907; „Философия свободы”, М. ,1911; „Смысл творчества.Опыт оправдания человека”, М .,1916; „Мировоззрение Достоевского”, 1923; „Философия неравенства”, 1923; „Смысл истории”, 1923; „Возрождение средневековья”, 1924; „Философия свободного духа ,христианская проблематика и апологетика”,в двох томах, 1929; „Судьба человека” (опыт парадоксальной этики ),1931; „Я и мир об`ектов”, 1934; „Дух и реальность, основания божественно –человеческой реальности”, 1937; „Рабство и свобода человека” (опыт философии персонализма ), 1939; „Русская идея : Основные проблемы русской мысли в девятнадцатом и начале двадцатого столетий”, 1946; „Опыт эсхатологической метафизики”, 1947 [37,299].
Але про що б не писав філософ, він завжди був вірний головному спрямуванню, яке визначив для себе ще в юності: „Меня называют философом свободы … Свобода для меня первичное бытие .Своеобразие
моего философского типа прежде всего в том,что я положил в основание философии не бытие,а свободу.В такой радикальной форме этого,кажется, не делал ни один философ.В сущности,я всю жизнь пишу философию свободы,стараясь ее усовершенствовать и дополнить” [18,56].
1.2. Духовні витоки та еволюція філософських поглядів російського філософа.
У філософії М. Бердяєва ми знаходимо гіркий досвід ХХ століття, пережитий і представлений ним дуже особистісно.
Бердяєв як міф про філософію свободи і вільного філософа безумовно є загальнозначущим, онтологічним, імперсоналістичним, сповнений фактами власного морально-духовного буття.
Стиль філософії Бердяєва народжується в століття катастрофічного досвіду людини, кардинальних, соціальних зсувів, у той час, коли ″ від людини вимагають, щоб вона все без залишку відала суспільству, державі, класу, расі, нації ″ [46, 100].
Революційно-історичні перетворення буквально викинули людину назовні, в об’єктивований світ, не залишаючи їй автономності внутрішнього існування.
Тому філософія Бердяєва екзистенціальна, бо саме в індивідуальному існуванні розкривається смисл ″ всезагального″ буття: ″ Моя мысль прынадлежала к типу философии екзистенциальной. Противоречия, которые можна найти моей мысли – противоречия дух. Борьбы, противоречия в самом существовании, которые не могут бать прикриты кажущимся логическим единством. Подленное единство мысли, связанное с единством личности, есть единство экзистенциональное, а не логическое ″ [46, 92].
А в ″Самопознании″він писав і про своє розуміння екзистенціональної філософії: ″ Для меня сейчас ясно, что я всегда принадлежал к тому типу философии, которой сейчас называют ″экзистенциональной″: (Экзистенциальными философами я считаю не Гейдеггера и Ясперса, а блаженного Августина и Паскаля, Кирхегардта и Нецше). Мне близок тип именно экзистенциональной философии, но не философии жизни, и не философии прагматической. Философия связана была для меня с моей судьбой, с моим целостным ссуществованием, в ней присутствовал познающий как сущесвующий. Я всегда хотел, чтобы философия была не о чем-то, а чем-то, обнаружением первореальности самого субекта″ [18, 97].
Філософія Бердяєва персоналістична і антроподентрична, бо не через об’єктивний світ відкривається буття, а через людину в конкретних ситуаціях. ″Весь мир ничто, – пише мислитель, – по сравнению с человеческой личностью, единственным лицом человека, единственной его судьбой″.
″ Нет универсального вне человеческой личности и над ней″.
Персоналістична спрямованість філософських шукань Бердяєва визначається ″переломністю″ сучасної йому епохи, коли всі зовнішні обставини буття невільно стають внутрішніми переживаннями. У багатьох текстах філософа підкреслюється думка, що світова історія здійснюється в досвіді особистісного буття, ″в глибині людини… утворюються і руйнуються суспільства [46, 91].
Філософія Бердяєва образна. Афористичність, художність його думки підкреслює цю безпосередню погруженість людини ″ неперехідної епохи ″ історичні колізії буття: ″человек, отпущенный на свободу проявил большое безкорыстия,″ – пише філософ, согласившись на историю, но ″ так печально и уныло сложилась русская история и сдавила душу русского человека ″ [22,51].
Афористична образність для Бердяєва – це спосіб переживання історії в собі, спосіб оціночних суджень пор неї з середини свого ″я″ , крізь призму індивідуально – особистісного досвіду.
Антропоцентризмбердяєвської позиції демонструє по суті, говорячи сучасною мовою, анти-нарративність його філософії. Персоналізм в його текстах стаєзнаряддям″ боротьби проти ув’язнюючих, особистість епохальних ідеологій, проти історією утворюючих ідеалів: ″ тоталитарность, целость, примат целого над частями – это относительным к личности. Природный мир, общество, государство, нация и т.п. – частичны, и их претензии на тоталитарность есть парабощающая ложь, порожденная идолопоклонством человека″ [46, 91].
М.О. Бердяєв пов’язує основу філософського пізнання з особистим досвідом людського існування. ″ Мое философское мышление, – підкреслює він, – не наукообразное, не рационально – логическое, а интуитивно – жизненное, в основании его лежит духовный опыт, оно движется страстью к свободе ″ , ″ в основании философского познания лежит конкретный опыт, оно не может определяться отвлеченным сцеклением понятий, дискурсивной мыслю, которая есть лишь инструмент ″ [46, 95].
Таким чином в основі мислення Бердяєва лежить духовний досвід. Він вважав зверхприроднім ″ розуміння класу і мас, оскільки воно має справу з чистою абстракцією, а не реальністю, якою є кожна окрема людина ″.
Треба відмітити і той факт, що при всій відвертості, відкриття свого ″я″ в ″Самопознании″ та інших працях, при всій прозорості, ессеїстичності і ніби понятійності текстів, Микола Бердяєв залишається закритим філософом, мислителем з таємницею. Він заявляє себе персоналістом і екзистенціалістом, але це екзистенціалізм особливого роду, що виходить за межі установленого в цій традиції сартрівського розуміння приреченості людини на свободу чи хайдеггерської інтерпретації ″ тут-буття ″. На відмінну від цих позицій бердяєвська екзистенціальна філософія не орієнтувалась ні на об’єктивний світ, ні на положення людини в ньому, а була, за власним призначенням філософа вираженням особистої її ″ людяності, що отримала метафізичне значення ″. Його думка таким чином піднімалась з глибини людського самопізнання до буття як універсалу, відтворюючи у світа місце для людини. Можливо тому Бердяєв приймав зовнішні обставини свого буття майже безпристрасно, бо не вони були визначними. Він з гідністю йшов за трагічними колізіями своєї долі, знаючи, що ″ страждання проходять, але те що страждання було пережите , не проходить ніколи ″, що з втрат, болі, самотності, свободи творчості, з екзистенціональних ситуацій народжується нова філософія, що намічає людині шляхи бути сама собою в будь-яких обставинах об’єктивного світу [46, 96].