31. Виникнення свідомості і її суспільна природа. Свідомість – одне з основних понять філософії, психології та соціології, що позначає найвищий рівень духовної активності людини як соціальної істоти, вираженої у відчуттях, сприйняттях, уявленнях, мисленні, емоціях, волі і пам'яті. Сучасна філософія вважає, що центральним філософським питанням є відношення свідомості до буття. Питання про включеність людини, що посідає свідомість, у світ і питання, що надає людині свідомість, про ту відповідальність, що її накладає на людину свідомість. Людина – особлива істота та спосіб буття. Життєдіяльність людини у світі передбачає свідомість. Питанність про первинність буття та вторинність свідомості слід розуміти таким чином, що свідомість включена у ширшу сферу – буття. Ідеалістична та дуалістична філософії відповідають на питання про виникнення свідомості просто: свідомість була у світі первинною та творила весь світ, що існує. Для матеріалістів ця проблема є головнішою: як природа, що існувала задовго до виникнення людини, прийшла до створення людини та формування свідомості. Сучасний матеріалізм заснований на філософії Б. Спінози, що критикувала дуалізм Декарта і стверджувала природу як “причину самої себе”. При тому Спіноза вважав, що природа – матерія, має два атрибути: протягненість та мислення. Засновуючись на цих положеннях, матеріалізм прийшов до висновку, що вся матерія посідає властивість, по суті споріднену з відчуттям – відображення. Часто висуваються аргументи, що людина наділена ворожою свідомістю, мисленням. У 1754 році французький філософ Кондильяк описав випадок із литовським хлопчиком, що виріс серед ведмедів. Він не мислить. У 1825 році у Нюрнберзі стало відомо про К. Гаузера, що майже від народження до 16 років знаходився в повній ізоляції від людей та тварин. Їжу йому приносили, коли він спав. Фізично слабкий, він був схожий на тварину. Мозок – фізіологічна основа, матеріальний субстрат матеріальної свідомості. Свідомість походить від трудової діяльності. Особистість має бути включена у суспільне буття інакше в неї не буде розвинена свідомість. Немає грані між людиною та твариною, що її можна перетнути. Люди і тварини мають спільне елементарне мислення (аналіз, синтез, експеримент). Мислення абстрактне, з допомогою понять притаманне лише людині. Мислення формується, розвивається в результаті суспільних відносин, в яких людина бере участь.
32. Проблема ідеального. Свідомість і мова. Самосвідомість. Свідомість неможлива без засобів спілкування. Мова – така сама давня, як і свідомість. Свідомість може бути виражена і в матеріальних явищах,в тому разі вони, як і в розмовній мові, набувають знакової функції, виступаючи як знак, що несе певний мисленнєвий зміст. Матеріальний предмет виконує функції знаку, якщо виконані деякі функції свідомості. Ступінь зв'язку матеріальної природи знаку з вираженим ним смисловим навантаженням може бути різний. Існують знаки, що близько виражають смислове значення. Звукові символи і знаки в різних ситуаціях виражають різне. Свідомість завжди виникає передусім як самосвідомість – виділення себе, ставлення до себе, оцінка своїх можливостей, що є елементом усякої свідомості. Самосвідомість має структуру.
33. Структура свідомості: знання, норми, цінності. Структура свідомості у найзагальнішому підході ділиться на компоненти: 1)Знання – відображення об'єктивних характеристик у свідомості людини. Знання ідеальне,тому воно потребує об'єктивізму.
34. Духовна діяльність та її специфіка. Інтегруючим особливим елементом системи духовної діяльності виступають духовні організації та інститути, заклади, їх кафедри, відділи, факультети, друковані органи – журнали, газети, видавництва найрізноманітнішого напряму: телестудії, радіостанції, школи, театри, релігійні організації найрізноманітніших конфесій. Саме ці організації займаються духовни м виробництвом, тиражують його результати, організують і спрямовують форми, спрямованість, темпи духовного спілкування, відбір того, що буде споживатися і самоутримання і темпи духовного споживання. Тому цей елемент визначає духовну діяльність як єдину систему.
35. Структура суспільної свідомості. Поняття суспільної свідомості характеризує нереальну свідомість конкретного суспільства і ідеальну модель суспільної свідомості. Суспільна свідомість – це єдність почуттів, переживань, емоцій, ідей, думок, поглядів, теорій, що являє собою відображення суспільного буття. Тому суспільну свідомість дуже важко утворити. Включає у себе взаємодію багатьох різних компонентів. До них відносяться, якщо взяти вертикальний переріз суспільної свідомості і йти від простого: І підхід: 1)повсякденна свідомість – це безпосереднє відображення повсякденного життя людей, повсякденні емпірічні знання про світ, часто примітивні. До повсякденної свідомості включається суспільна психологія – соціальні почуття, емоції, що знов-таки безпосередньо відображають повсякденне життя людей. 2)Теоретичний рівень, включає в себе і теологію. Це свідомість, коли створюється теорія. Не всяка теорія є науковою. Поняття ідеології є запроваджене у книзі французького філософа Де Трасі “Елементи ідеології” (1801-1815). Ідеологія – це вчення про ідеї, теорія ідей, що відображає особливий зріз у життєдіяльності суспільної людини. Дві найскладніші задачі, що їх мусить розв'язувати суспільство:1)ставлення людини до природи (виникнення природної, прикладної науки); 2)Відносини людей всередині самого суспільства. Результатом є виникнення ідеології – теорії або системи ідей та ідеалів, що виражають соціальні задачі розвитку суспільства та визначається рівнем розвитку виробництва, виробничих відносин. У суспільстві, що розділене на різні великі соціальні групи, класи, ідеологія виражає інтереси цих груп і класів. ІІІ підхід виділяє ща обсягом відображення індивідуальну та суспільну свідомість.
36. Рівні суспільної свідомості.
37. Поняття ідеології та суспільної психології.
38. Основні форми суспільної свідомості. Критерії та розмежування. Виділяються такі форми суспільної свідомості: 1)Політична. 2)Правосвідомість. 3)Естетична; 4)Моральна; Релігійна; 6)Філософська. І кожна з форм має відповідну науку.
39. Політична свідомість та правосвідомість.
40. Мораль та форма духовного життя.
41. Естетичне освоєння дійсності.
42. Релігійна форма духовного життя.
43. Суб'єкт та об'єкт пізнання. Проблема пізнаваності світу в філософії. Наукове пізнання, знання – гносеологія – це особливий розділ філософії, теорії про знання (епістемології). Практика як чуттєво-предметна діяльність людини виступає основою процесу пізнання. А процес пізнання – це специфічна взаємодія суб'єкта та об'єкта пізнання, що має своєю кінцевою метою досягнення істини, розробку програм, алгоритмів, моделей, освоєння об'єкта відповідно до потреб суб'єкта. Виникають пізнавальні відносини, що включають у себе суб'єкт пізнання, об'єкт і знання. У зв'язку з цим виникають відносини між суб'єктом, що набуває знань, та джерелом знання – об'єктом. Суб'єкт – це завжди суспільно-історична особа, що посідає свідомість, здатна до доцільної, предметної, творчої діяльності. Тому у найповнішому вираженні суб'єкт пізнання – не лише окрема людина, а й соціальна група, клас, суспільство у окрему історичну епоху. Об'єкт пізнання – це те, на що спрямована пізнавальна діяльність суспільства, людини. Людство завжди прагнуло до набуття нових знань. Процес оволодіння таємницями буття є вираженням найвищих прагнень творчої активності розуму, що становить велику гордість людства. За тисячоліття свого розвитку воно пройшло тривалий і тернистий шлях пізнання від примітивного і обмеженого до все більш глибокого і всебічного проникнення у сутність буття. На цьому шляху було відкрито безліч фактів, властивостей та законів природи, суспільного життя та самої людини, одна іншу заступали картини світу. Наш розум осягає закони світу не через просту цікавість (хоч вона і є однією з рушійних сил людської життєдіяльності), але заради практичного перетворення і природи, і людини з метою максимальної гармонізації життєвлаштування людини у світі. Пізнання має соціально детермінований характер. Перш ніж продовжувати діло попередніх поколінь, необхідно засвоїти знання, вже накопичене людством, постійно співвідносячи з ним свою пізнавальну діяльність – це категоричний імператив знання, що розвивається. Задумуватися над тим, що таке пізнання, якими є шляхи отримання знань, людина почала ще у сиву давнину, коли усвідомила себе як дещо, що протистоїть природі, як діяча в природі. З часом свідома постановка того питання та спроба його вирішити набули відносно стрункої форми, тоді і склалося знання про саме знання. Теорія пізнання, або гносеологія, сформувалася разом із виникненням філософії у якості одного з її фундаментальних розділів. Вона досліджує теорію людського пізнання, форми й закономірності переходу від поверхового уявлення про речі (думки) до осягнення їхньої сутності (справжнього знання), а у зв'язку з цим розглядає питання про шляхи досягнення істини, про її критерії. Найважливішим питанням всієї гносеології було і лишається питання про те, який практичний життєвий сенс має достовірне знання про світ, саму людину та людське суспільство. Знання сутності речей дозволяє людині використовувати їх відповідно до своїх потреб та інтересів, переробляти наявні та створювати нові. Знання є нить зв'язку між природою, людиною, духом та практичною діяльністю.