Духовність і моральність виникли як результат реалізації потреби розвитку людства. Їх значення як норм і критеріїв оцінки та регулятора людей дедалі більше зростали у подальшому розвитку людини. Моральність та духовність не випливають з праці, не є її наслідком. В цьому відношенні ці якості надприродні, бо їх немає ні в якій природній системі. Мораль виникає там, тоді i настільки, де, людство включає механізми самообмеження для регуляції стосунків на новій основі, які потрібні для подальшого розвитку. Перші моральні норми в діяльності кожного окремого індивіда підтримуються зовнішнім соціальним примусом. Але поступово нові норми стосунків стають традицією, стереотипом поведінки. Новосформований стереотип, нова традиція стають законом функціонування, i з власної ініціативи окремий індивід добровільно цей закон не порушить. Моральні заборони стали базою подальшого розвитку духовності людини.
Кожне суспільство в своєму розвитку ґрунтується на певній системі цінностей, норм, ідеалів Принципи і норми моралі не вічні, а, будучи зумовленими певним суспільним буттям людей, постійно змінюються з розвитком суспільства, в першу чергу виробничих відносин.
У сучасних умовах духовного розвитку все більше актуалізується роль і значення формування в суспільній свідомості моральних цінностей, які суттєвим чином активізують процеси моральної регуляції суспільних відносин, культурно-морального розвитку людини, прогресу суспільства в цілому.
У соціальному відношенні праця призвела до формування нових, соціальних якостей людини: мови, мислення, спілкування, переконання, цінності орієнтації, світогляду. Єдність біологічного і соціального буття людини стає можливою лише внаслідок наявності духовної складової в бутті людини. Ці три форми буття лише в єдності можуть розкрити її сутність. Розуміння людини як біосоціальної істоти з неминучістю потребує визнання певного рівня цінності людини, але підставою такої цінності не є наявність біологічних ознак і не є можливість групового існування (що притаманно і тваринам), а саме духовність, яка є специфічною ознакою людини і властивою лише людині формою буття.
3. Визначення людини в сучасній філософії
За сучасними науковими поглядами, людина — це високоорганізована істота, яка має природну основу, але набуває і реалізує свою сутність тільки в суспільстві. Людина здійснює активну, цілеспрямовану, осмислену трудову, предметно-практичну діяльність, застосовуючи при цьому створювані нею ж знаряддя праці, техніку. Вона має свідомість і самосвідомість, мову, розум, волю, певною (історично зростаючою) мірою свободу, яка проявляється в здатності вибору й самовизначенні.
Сучасна наука при визначенні природи, сутності людини вимагає виходити з наступних посилок: по-перше, визнати, що стійка природа людини як даність існує, по-друге, вона характеризується як мінливістю, так і сталістю, по-третє, вона проявляє себе через поведінку, дії людини в соціокультурних феноменах, створених людиною, по-четверте, вона виявляється у певних стійких, типових характеристиках, по-п'яте, вона являє собою єдність біологічного і соціального, фізіологічного і духовного.
Розвиток зазначених ідей в даний час здійснюється за допомогою подолання двох основних крайнощів у трактуванні сутності людини: перша полягає в тому, що сутність людини бачиться в індивідуальності, неповторності, специфічності кожної конкретної людини, друга - в тому, що людина розуміється або як частина природи, або як частина суспільства, чи як і частина природи, й частина суспільства (у першому випадку сутнісне в людині витягується з внутрішньої її природи, у другому - з зовнішнього, навколишнього її світу).
Зараз виникає системна теорія людини, яка синтезує всі переваги попередніх теорій і розвиває їх далі. У ній людина розуміється як складноорганізована істота, в якій є всі провідні якості. Вона вважає, що основними, сутнісними якостями людини є:
- природність (вона показує зв'язок людини з навколишнім світом, наявність у нього цілісної системи біологічних якостей, зближують його з будь-яким живою істотою);
- соціальність (вона означає зв'язок людини з навколишнім суспільним середовищем, наявність у нього цілісної системи соціальних якостей, що відрізняють його від будь-якого іншого живої істоти),
- духовність (вона означає зв'язок людини з духовною культурою суспільства, наявність у нього цілісної системи духовних якостей, що додають йому неповторності, індивідуальність, унікальність).
Всі ці якості дозволяють характеризувати людину як істоту:
- високорозвинуту (вона є вищою стадією розвитку живих організмів (матерії) на землі);
- діяльну (вона здійснює доцільну життєдіяльність по перетворенню навколишнього світу);
- громадську (вона формує відносини з іншими людьми, будучи їх продуктом);
- свідому (вона володіє мисленням, понятійною промовою, самосвідомістю);
- колективну (вона може з'явиться тільки в колективі і реалізує зв'язок через нього);
- складноорганізовану (вона є складною самоорганізованою і самоврядною системою різних якостей, здібностей і потреб, обумовлених як природою, так і соціальним середовищем);
- духовну (вона має здатність цілеспрямовано усвідомлювати сутність світу, своє місце і роль в цьому світі, здатна до самопізнання і самореалізації).
Сьогодні людина розуміється як тотальна цілісність, в якій біологічне і соціальне, тілесне і духовне, типове й неповторне, взаємопов'язані і взаємообумовлені.
Висновок
У дослідженні ми підійшли до суті людини за трьома різними вимірами: біологічним, соціальним, духовним. Проаналізувавши характер взаємозв'язку і взаємодії природного, соціального і духовного в людському існуванні, можна зробити висновок, що людина являє собою цілісну єдність біологічного, психічного й соціального рівня, включає в себе усю множину взаємопов’язаних характеристик і елементів.
Вона є поєднанням природного і соціального, спадкового і прижиттєвого придбаного, фізичного і духовного, але і володіє особливою свідомою, активно-діяльною, нормативно-програмованою поведінкою, тобто культурою.
Як живий організм вона включена у природний зв'язок явищ і підпорядковується біологічним закономірностям, як особистість вона звернена до соціального світу (суспільства) і підпорядковується суспільним закономірностям.
Включеність людини в два світи обумовлює формування у нього комплексу як біологічних (природних), так і соціальних (громадських) якостей, потреб і здібностей. У процесі становлення і розвитку людина набула психологічних (характер, темперамент, психічні властивості) і соціально-психологічних (колективізм, індивідуалізм, егоїзм, альтруїзм, конформізм) якостей. Вони забезпечують оптимальність взаємовідносин людини з природою, навколишнім світом, а також з іншими людьми (групами людей).
Людина є цілісністю, якій внутрішньо притаманні діяльність і варіативність (унікальність) як наслідок поєднання взаємодії її соціальності та природності. Життя людини обумовлюється єдиною системою природних та соціальних умов, де природні фактори становлять природну, необхідну основу його життєдіяльності, а соціальні чинники виступають активною, рушійною силою у розвитку людини.
Саме освоєння соціальних, історично сформованих форм діяльності є головною умовою особистісного, індивідуального розвитку людини.
Список використаної літератури
1. Філософія: Підручник / Бичко І. В., Бойченко І. В., Табачковський В. Г. та ін. — 2-ге вид., стереотип. — К.: Либідь, 2002. - 408 с ...
2. Філософія. Підручник / За загальною редакцією Горлача М. І., Кременя В.Г., Рибалка В. К. — Харків: Консум, 2000. — 672 с Причепій Є.М. та інші. Філософія. - К., 2001.
3. Філософія // За ред. Петрушенка В.Л. - К.-Львів.,-2001.
4. Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. - К. Генеза, 1996,-368с.
5. Філософія: Навчальний посібник / І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко, І.В.Бойченко, В.П. Розумний та ін. За ред. І.Ф. надольного - К.: Вікар. 1997 - 584с.
6. Філософія: короткий виклад. Щерба СП., Тофтул М.Г. та ін. Філософія: короткий виклад. — Навч. посібник. — К.: «Кондор». -2003.-352 с.