РЕФЕРАТ
на тему: ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ
Зміст
1. Загальна характеристика
2. Онтологія
3. Гносеологія
4. Проблема людини, суспільства, держави
Література
1. Загальна характеристика
Новий час характеризується подальшим розвитком капіталістичних відносин. На відміну від Середньовіччя державна влада тепер не залежала від церковної, безпосередньо не підпорядковувалась їй. Ця ситуація певною мірою пояснює основний напрям зусиль передових філософів і соціологів названої епохи, зокрема їх боротьбу проти церковників, релігії, схоластики. Основні зусилля мислителів були спрямовані на захист віротерпимості, свободи совісті, звільнення філософії від впливу теології. В цій боротьбі використовувалися й надбання попередньої філософської думки, зокрема вчення Демокрита і Епікура, "теорія двох істин" та ін. Основною особливістю філософії Нового часу була її орієнтація на науку як найвищу цінність.
Вивчаючи філософію Нового часу, треба врахувати, що на її зміст впливали як специфіка суспільного життя і наука цієї епохи, так і філософські традиції, оскільки, будучи викликаною дожиття об'єктивними чинниками, вона (філософія) набуває відносної самостійності й розвивається за своїми внутрішніми законами.
Важко переоцінити вплив на передову тогочасну філософію науки, зокрема, досвідно-експериментальних досліджень природи і математичного осмислення їх результатів. Видатні філософи цієї епохи нерідко були великими природодослідниками й математиками (Р. Декарт, Г.В. Лейбніц), а деякі природодослідники були авторами важливих філософських ідей. Особливий вплив на філософію здійснювала механіка, яка була на той час зразком експериментально-математичної науки, що прагнула повністю пояснити рух тіл, включаючи й небесні тіла.
У новий час філософія за традицією ототожнювалася з метафізикою в аристотелівському її розумінні, тобто визнавалася "першою філософією", умоглядною наукою про найзагальніші принципи буття і знання. Метафізика Нового часу почала доповнюватися природничо-науковим змістом. Завдяки цьому вона досягла значних успіхів у сфері математики, фізики, інших спеціальних наук. У передових мислителів розглядуваної епохи метафізика виражала гармонійну єдність умоглядно-раціонального мислення і експериментальної практики, а також і ту ініціативу, котра, як правило, належала тоді саме умоглядно-теоретичному компоненту, а не досвідному елементові науково-філософського знання1. І до аналогічних гіпотез змушені були звертатися і ті мислителі, які абсолютизувавши раціоналістично-дедуктивний метод пізнання, відривали мислення від чуттєвого досвіду, матеріального світу, існуючого способу виробництва, державного устрою, політичної ідеології, права і судочинства, релігії, мистецтва, моралі.
Виникнувши в Англії (Дж. Локк), просвітницька ідеологія набула широкого поширення у XVIII ст. у Франції (Ш.Л. Монтеск'є, К.-А. Гельвецій, Вольтер, П.А. Гольбах). У другій половині XVIIIі на початку XIXст. ідеологія Просвітництва поширилась і розвивалася в багатьох країнах Європи і США.
2. Онтологія
Онтологічні концепції Нового часу істотно різняться між собою. Поряд з матеріалістичною онтологією Ф. Бекона, Т. Гоббса, П. Гассенді, Д. Локка, Б. Спінози і французьких матеріалістів XVIII ст. (Ж. Ламерті, Д. Дідро, П. Гольбах) мала місце і дуалістична онтологія Р. Декарта, об'єктивно-ідеалістична Г.В. Лейбніца та суб'єктивно-ідеалістична Д. Берклі і Д. Юма. Та всі ці концепції мали й деякі спільні риси, зокрема механістичне тлумачення переважної частини природи і навіть суспільства. До того ж більшість із цих концепцій мала матеріалістичний характер, хоча це й не позбавляло їх суперечностей.
Декарт визнавав дві субстанції – духовну, яку він наділяв атрибутом мислення, і матеріальну, необхідною властивістю якої вважав протяжність. Причому, матерія в нього є самодостатньою, такою, яка ні в чому не має потреби, крім Бога, і то лише для акту її виникнення. Гоббс також вважав протяжність атрибутом матерії, твердив, що існують лише конкретні тіла (тобто поділяв номіналістичні погляди), виходячи з властивостей яких можна пояснити і природу свідомості людей. Рух він ототожнював з механічним переміщенням, визнавав існування атомів.
Декарт, Спіноза й Лейбніц у своїх онтологічних концепціях виходили із визнання надчуттєвих принципів буття і пізнання. Та перебуваючи в органічному зв'язку з даними тогочасної науки, ці концепції сприяли розвитку математики, фізики та інших природничих наук.
На думку Спінози, матеріальна субстанція поєднує в собі два атрибути – протяжність і мислення. Ця субстанція є причиною самої себе. Концепція Спінози містила в собі догадку про матеріальну єдність світу. До того ж вона не потребувала доповнень у вигляді ідеї Бога. Правда, з певних міркувань Спіноза вдається до слова "Бог", називаючи цим терміном матеріальну субстанцію, природу.
В основі онтології Лейбніца лежало об'єктивно-ідеалістичне вчення про монади – найрізноманітніші неподільні духовні субстанції, які становлять собою ідеальний світ (первинний щодо матеріального), доступний лише розуму. Монади, на думку Лейбніца, координовані і субординовані. Найнижчими в системі їх упорядкування є ті з монад, які утворюють в основному неорганічну природу. Вищий клас монад уже має відчуття і споглядання. До найвищих з відомих нам класів монад Лейбніц відносив душі людей, здатні до мислення і самосвідомості. Заслугою онтології Лейбніца було те, що він наблизився до розв'язання матерії і руху.
Найвищого розвитку матеріалізм досяг у Франції у XVIIIст. Ж. Ламетрі стояв на позиціях механістичного матеріалізму. Д. Дідро і П. Гольбах застосували принцип матеріалізму для узагальнення досягнень наукової думки в пізнанні природи і суспільства. Перебуваючи загалом на позиціях метафізичного методу, Дідро і Гольбах разом з тим розвивали деякі діалектичні ідеї, зокрема ідеї єдності матерії й руху, якісної різноманітності всього існуючого. Гольбаху належить визначення матерії як всього того, що діє будь-яким чином на органи чуття людини.
Авторами суб'єктивно-ідеалістичного і агностичного тлумачення буття були англійський філософ Дж. Берклі і шотландський – Д. Юм.
Деїсти, зокрема деїсти-просвітники (Вольтер), виходили з метафізичної онтології конечності світу, абсолютизації дуалізму матерії і руху, причини і наслідку, еволюції і доцільності.
3. Гносеологія
філософ онтологічний раціоналізм емпіризм знання
Особливого значення набула у філософії того часу проблема обґрунтування знання і способів його досягнення. У розв'язанні цієї проблеми розрізняють два напрями – раціоналізм і емпіризм. Раціоналізм (у вузькому розумінні цього терміна) прийняв за еталон одержання достовірного знання певні принципи організації останнього, підпорядковані суворим правилам логічного виводу й однозначності результатів. Переконливим прикладом раціоналізму може бути творчість Б. Спінози. Орієнтація ж на досвідне природознавство як еталон одержання достовірного знання породила емпіризм (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк – матеріалісти; Д. Юм, Дж. Берклі – ідеалісти).
Раціоналізм (від латинського – розумний) – філософський напрям, який визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму, так і емпіризму.
Як цілісна гносеологічна концепція раціоналізм склався в Новий час під впливом успіхів математики і природознавства. На відміну від середньовічної схоластики і релігійного догматизму, раціоналісти XVII-XVIIIстоліть (Р. Декарт, Б. Спіноза, Н. Мальбранш, Г.В. Лейбніц) спиралися на ідею природного порядку – нескінченного причинного ланцюга, який пронизує увесь світ.
Обґрунтовуючи безумовну достовірність наукових принципів і положень природознавства й математики, раціоналісти намагалися з'ясувати, як знання набуває об'єктивного, всезагального і необхідного характеру. Таке знання, на їх думку, досягається завдяки розуму, який виступає як його джерелом, так і критерієм істинності. Так, до вихідного положення сенсуалізму "немає нічого в розумінні, чого раніше не було б в чуттях" Лейбніц додав: "крім самого розуму", тобто здатності розуму осягти не лише зовнішні, поверхневі, випадкові властивості речей, а й всезагальне, необхідне. На думку раціоналістів, розум відіграє визначальну роль як у пізнанні, так і в діяльності людей.
Абсолютизація ролі розуму і недооцінка чуттєвого пізнання привела раціоналістів до ідеалістичних висновків, відливу мислення від об'єкта пізнання, визнання вроджених ідей (Декарт), властивостей мислення, незалежних відчуттів (Лейбніц).
Культ розуму характерний і для французьких матеріалістів XVIIIстоліття Емпіризм (від грецького – досвід) – напрям у теорії пізнання, згідно з яким зміст знання може бути поданим або як опис досвіду, або зведеним до нього. На противагу раціоналізмові емпірики зводять раціональну пізнавальну діяльність до різноманітних комбінацій чуттєвого матеріалу, який дається в досвіді. Раціональне пізнання, нібито нічого не додає до змісту чуттєвого пізнання.
На думку Ф. Бекона, Гоббса, Локка, Кондільяка, чуттєвий досвід відображає об'єктивно існуючі речі.
Емпіризм наштовхнувся на нерозв'язні труднощі, зокрема на проблему виділення вихідних компонентів досвіду і реконструкції на цій основі всіх видів і форм знання. Ці труднощі змусили емпіриків виходити за межі чуттєвих даних і розглядати їх поряд із певними характеристиками свідомості, логічними операціями (індуктивним узагальненням), звертатися до апарату логіки і математики для опису чуттєвих даних як засобів побудови теоретичного знання. Емпірикам так і не вдалося обґрунтувати індукцію на чисто емпіричній основі. До емпіриків належали і деякі ідеалісти нового часу, зокрема Дж. Берклі і Д. Юм.
Відношення між емпіризмом і раціоналізмом не можна розуміти спрощено. Адже деякі раціоналісти визнавали необхідність досвідчених джерел пізнання, а деякі емпірики не заперечували роль розуму. Так, раціоналіст Р.Декарт не ігнорував досвід, чуттєві дані, а емпірик Т.Гоббс визнавав першорядне значення математичних знань. Раціоналіст Г.В. Лейбніц погоджувався навіть з тим, що увесь зміст людського інтелекту береться з чуттєвої діяльності (правда, при цьому дуже слушно додав, що сама ця діяльність неможлива без спрямовуючого впливу інтелекту). До речі, відсутність однозначних визначень понять емпіризму та сенсуалізму приводить до невиправданого їх ототожнення. Очевидно, визнаючи поняття сенсуалізму, треба виходити з того положення, яке чи не найпереконливіше обґрунтував Дж. Локк: у розумі немає нічого, що попередньо не було б опосередковане діяльністю органів чуття.