До числа загальних помилок відноситься «економізм» — вірування в те, що задоволення матеріальних потреб автоматично приводить до задоволення всіх інших потреб, дає людям щастя і моральне задоволення. Друга помилка полягає в ототожнюванні власника капіталізму і підприємця. В середині минулого століття підприємець дійсно здебільшого і був власником капіталу. Цей вид підприємництва є характерним і для колишніх країн СРСР, які зараз пребувають на перехідному етапі. Що ж до розвинених капіталістичних країн, то там відбувся розподіл праці між підприємцем і власником капіталу: підприємець об'єднує воєдино різні фактори, які власне і створюють підприємство (капітал, винахідництво, науку, споживачів, ресурси, державу і т. п.), закладає підприємство, керує ним і т. д., тоді як капіталіст — це той, хто надає підприємцю засоби виробництва.
Ще одна помилка полягає в тому, що нібито все розмаїття підприємств зводиться лише до двох видів — капіталістичних, якими управляють капіталісти, та соціалістичних, якими управляють робітники, а в дійсності державні бюрократи.
Насправді ж підприємства можуть керуватися:
1. Капіталістами. 2. Робітниками. 3. Винахідниками. 4. Споживачами. 5. Громадою. 6. Державою.
Більш того, бувають підприємства, якими одночасно можуть керувати представники двох, а то й кількох суспільних укладів. У загальному випадку, допускаючи лише 6 суб'єктів підприємництва, які діють в парі, ми можемо мати не два, як вважалося, а 64 типи економічного устрою підприємства.
До числа помилок належить і думка про те, що тільки капіталісти (акціонери і т. п.) мають право керувати підприємствами. На цій помилці виникають і дві інші хибні точки зору: перша полягає в тому, що все можна купити, і друга — що володар власності може розпоряджатись нею без будь-яких обмежень. Цей погляд та його передумови відносяться і до області етики, а тому не підлягають науковій оцінці.
Але тут існує певна проблема, яка полягає в тому, що капіталізм за своєю природою, самою логікою відносин купівлі-продажу, веде до визнання людини річчю, яку можна купити, розпоряджатися нею як завгодно, а це вже суперечить загальноприйнятим нормам моралі. Існує ряд помилок, які виникають на ґрунті вульгарного розуміння марксизму, а саме:
— капіталіст не бере безпосередньої участі у виробництві, а тому його прибуток (проценти і т. п.) є крадіжкою.
— єдиними експлуататорами робітників є капіталісти. Там, де при владі не перебувають комуністи, там влада належить капіталістам.
В дійсності ж, коли навіть капіталіст і не брав участі у виробництві, то частину прибутку (проценти і т. п.) він отримує як компенсацію за вкладений капітал (адже ніхто не може бути противником того, щоб на вкладені в банк гроші нараховувались проценти).
Головними експлуататорами трудящих можуть бути не тільки капіталісти, а й держава, чиновники, командно-адміністративна система. Досить згадати, що ряд країн, де при владі знаходяться партії ліберального типу (Швеція, Данія, Іспанія, Швейцарія та ін.), проводять соціальну політику по відношенню до своїх громадян, яка не вкладається в стереотипи капіталістичної експлуатації.
Епоха генези капіталізму — це не тільки час формування механізму експлуатації найманої праці, персоніфікованого у великому мануфактуристі або фабриканті. Це був ще й час, коли народжувався новий, невідомий для традиційного суспільства тип працівника, масового виробника: вольового, наполегливого, здатного до самодисципліни і наділеного високою чутливістю до суто економічного стимулювання. Вперше з'явився на світ розвинутий, цивілізований реальний інтерес, без якого неможливе високоефективне виробництво. Утверджується нова господарська етика: працювати потрібно так, щоб витрати праці і засобів виробництва неодмінно окупились. Прибутковість задуманої справи — це і є категорична «надмета», яка підпорядковує собі будь-які життєві (споживчі) цілі. Працювати нерентабельно, безприбутково, заради простого забезпечення наявних потреб заняття можливе для працівників примусової праці, але вже ніяк не для вільного господаря. М. Вебер таким чином атестував цих перших на нашій планеті представників госпрозрахункового напряму думок: «Вони були людьми з яскраво вираженими якостями моралі, які пройшли сувору життєву школу, обачливими і рішучими одночасно, людьми стриманими і сміливими, помірними і впертими, людьми з принципами» .
Поступово почала зміцнюватись нова цінність — орієнтаційна система — система правосвідомості, основними компонентами якої стали:
а) посилена увага до проблематики розподільчої і моральної справедливості (виконання принципу «кожному своє» в практиці владних третейських рішень);
б) розвиток конкретної етики, тобто культури виконання договорів, угод, взаємних зобов'язань («вексельної чесності»);
в) дотримання ідеалу невідчужених прав — свобод, які є дарованими кожному людському індивідові.
У природно-правовій концепції Дж. Локка право на власність займає перше місце і включає в себе право на життя і на свободу. Одну з основних максим нової (тобто ранньої буржуазії) правосвідомості можна вбачати в традиціях армії Кромвеля: «Генерал, який може засудити солдата до страти за самостійне залишення поста або за непокору безрозсудним наказам, не може при всій своїй абсолютній владі розпорядитися хоч би одним фартингом з власності цього солдата або привласнити навіть найменшу частину з його майна». Власність стає більш священною, ніж саме існування її емпіричного носія. Пояснення цієї парадоксальної максими Дж. Локк бачить у тому, що власність включає в себе працю.
«Чисте підприємництво» знаходить підтримку в максимі «категоричного імперативу» І. Канта: «Поступай з іншими так, як хотів би ти, щоб поступали з тобою!» На думку І. Канта, слідувати цьому принципові не тільки морально, а й вигідно. Не дотримуючись цього принципу, людина не спроможна не тільки на культурний прогрес, а неспроможна навіть вижити. Кант шукав таку етичну концепцію, яка приводила б до загального знаменника і цинічний практицизм, і прогресивний фанатизм, які повинні бути безумовно обов'язковими для особи і повинні в майбутньому бути особливою мірою сутності людини. Після Канта та німецької класичної філософії соціально-економічна думка пішла, з одного боку, у напрямі абсолютизації повинного, а з другого — у напрямі абсолютизації майбутнього виміру сутності.
5. Проблема гуманізації економічної освіти
Суть проблеми гуманізації економічної освіти з глобалістських позицій найбільш точно можна окреслити словами відомого філософа софіста Стародавньої Греції Протагора: «Людина є міра всім речам». У зв'язку з тим, що вища школа не встигає адаптувати свої програми до бурхливих змін в економічному, політичному та соціальному житті, вона повинна шукати такі джерела знань, які впливають на зміни в людській істоті.
Фундатор Римського клубу А. Печчеї зазначав, що саме в людині містяться джерела всіх наших проблем, у ній зосереджені всі наші прагнення і сподівання, всі початки і звершення, основа всіх наших надій. І якщо ми бажаємо відчувати глобальність усього існуючого на світі, то в центрі цього повинна стати цільна людська особистість і її потенції.
Трансформація людської істоти повинна базуватись на принципах «нового гуманізму», який складається з таких компонентів:
1) почуття глобальності, яке пов'язує в єдине ціле людину, людство та всі інші елементи і фактори світової системи;
2) любов до справедливості, яка повинна стати основою усіх соціальних перетворень і подальшого розвитку людського суспільства;
3) боротьба за свободу людини, відмова від будь-якого насильства, що сьогодні є основним злом, яке слід перемогти.
На основі принципів «нового гуманізму» А. Печчеї визначає шість стартових цілей для людства. Ці цілі пов'язані з «зовнішніми межами» планети, «внутрішніми межами» самої людини, її культурною спадщиною, навколишнім середовищем, яке вона повинна зберігати, комплексною «виробничою системою», реорганізація якої конче необхідна.
Перша ціль випливає з необхідності визнання «зовнішніх меж» розвитку людства; друга ціль пов'язана з фізичними і психологічними можливостями людини; третя ціль спрямована на захист і збереження культурної спадщини як ключового моменту людського прогресу; четверта ціль повинна сприяти формуванню світової єдності людства у рамках концепції «розумного розміщення національного суверенітету» (мабуть, і наш шлях до цієї мети пролягає через здобуття національного суверенітету України); п'ята ціль людства вимагатиме проведення значних будівельних робіт, які хіба що можна порівняти з тими, що проводили останні п'ятдесят поколінь; шоста ціль визначається як необхідність реорганізації існуючої економічної системи відповідно до потреб світового суспільства.
Величезні можливості людства, його продуктивних сил, науки і техніки пов'язані з моральною пригніченістю людини у світі машин, втратою гуманності і почуттів до природи. Свого часу відомий англійський вчений і письменник Ч. Сноу протиставив два типи культури сучасного суспільства — технічну і гуманітарну, показав безодню, яка розділяє їх. Підкреслюючи однобічність представників цих культур, він закликав до боротьби проти диктату національно-технічного начала над духовними аспектами людського життя, до об'єднання зусиль представників творчої інтелігенції в ім'я ідеалів гуманізму.
За роки, що пройшли з часу появи книги Ч. Сноу «Дві культури», з'явилось немало всіляких моралістичних закликів і проектів «перебудови мислення людства», «гуманістичної переорієнтації технічного прогресу», «духовної революції», «духовного відродження нації» і т. п. Вони стали невід'ємною складовою частиною сучасної футурології і соціології техніки, зокрема більшості останніх проектів Римського клубу.
Основною рушійною силою суспільства є людина. Техніка, раціональні сфери буття існують не самі по собі і не можуть бути «добрими» чи «злими». Такими їх робить людина, і саме вона несе моральну відповідальність за наслідки науково-технічного прогресу, за негативні результати дії комерціалізації культури, духовного життя, переходу країни до ринкової економіки. Система і структура «гуманізованої» техніки та економіки повинні виходити з потреб людини, заради якої цей прогрес і існує. Ще Кант говорив, що людину немає необхідності закликати до моральної поведінки в межах категоричного імперативу. Вона буде в нормальному суспільстві діяти морально через те, що це для неї найбільш корисно. Академік М. Мойсєєв вважає, що кантівську «максиму» («поводься з іншими так, як би ти хотів, щоб поводились з тобою») слід доповнити економічним імперативом (поводься з природою так, як би ти хотів, щоб вона поводилась з тобою).