Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «дашанах». Існували дашани астиків і дашани нестиків. Ці дашани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. «Веда» (в перекладі з санскриту означає «знання») — це збірник текстів на честь богів. До складу дашан астиків входили такі школи, які визнавали авторитет Вед. Це ортодоксальні вчення: веданта, санкх'я, йога, ньяя, вайшешика, шиманса. До складу дашани нестиків (неортодоксальні школи) входили вчення: чарваків, буддизму, джайнізму. Одним з найдавніших ідеалістичних вчень був брахманізм. Його прихильники вважали, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу «брахмана», що не має ні початку, ні кінця. З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло.
Тіло — це зовнішня оболонка душі (атман). Душа вічна, безсмертна, але оскільки людина занадто прив'язана до свого тіла, до земного існування, то душа людини, хоч і є втіленням духу брахмана, все ж відрізняється від нього, а тому підкоряється закону необхідності (кармі). Закон необхідності (карма) змушує душу щоразу після смерті тіла переселятися до іншого тіла, і душа людини завжди входить в оболонку, котра залежить від діянь її у минулому житті. Потік цих перевтілень (самсара) триває нескінченно довго. Якщо ж людина може звільнитися від повсякденних життєвих турбот, її душа перестає бути зв'язаною з цим тлінним світом, тоді і реалізується її тотожність з Брахманом.
Буддизм — це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI - V ст. до н.е. і в ході історичного розвитку стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом. Згідно з легендою, засновником буддизму був Сіддхартха із роду Гаутами. Сіддхартха, він же Шак'я-Муні, майбутній Будда, народився у сім'ї вельможного князя Шуддходані. Він навчався у брахманських вчителів і у віці 29 років покинув палац, щоб жити аскетом. Шляхом внутрішнього споглядання прозрів і пізнав вічні істини:
1) Життя — це страждання.
2) Страждання має свою причину.
3) Корінь страждання — жадоба до життя.
4) Шляхів виходу із страждання — 8.
З точки зору буддизму, світ — це єдиний потік матеріальних і духовних елементів — «дхарм». На основі староіндійських уявлень про переселення душ буддизм висунув догму про переродження живих істот, стверджуючи, що смерть живої істоти є не що інше, як вияв розпаду певної комбінації дхарм, після чого утворюється нова комбінація дхарм.
Нові комбінації дхарм визначаються кармою — сумою всіх гріхів і добрих справ у попередньому переродженні. Ідеалом, за вченням буддизму, є досягнення нірвани — повного завершення процесу перероджень і позбавлення таким чином страждань, які становлять сенс життя. У цьому вченні вперше чітко виражено ідею про розвиток людини, її безперервне вдосконалення.
Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її пізнання.
Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми — «носії своєї ознаки — частинки, або елементи». За вченням буддистів, дхарми — це частинки, що являють собою ніби тканину світової речовини. Вони проникають в усі явища психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. Кожний рух означає породження нового спалаху і нового затухання. В буддійській філософії прийнято порівнювати світло з потоком, який тече з самого початку, вічно змінюючись і перероджуючись. Було розроблено кілька класифікацій дхарм-елементів. Ранній буддизм вже знав про поділ буття на виявлене — сансара, і буття невиявлене — нірвану. Перебуваючи у вічній круговерті, виявлене буття пов'язане з стражданням. До звільнення з цього стану веде шлях пізнання — восьмичленний шлях морального поділу. Буддизм утверджував єдність матеріального і психічного світів.
Вчення про пізнання. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці. Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього світу. Проблема людини. Буддизм заперечував існування душі, тобто окремої духовної істоти всередині людини. Буддисти заперечували існування і окремого атмана поза п'ятьма групами елементів, які становлять людську особистість, її психічні і матеріальні якості. Ці п'ять елементів такі: свідомість; уява; почуття; кармічні сили; матеріальна оболонка людської особистості.
У цій схемі немає місця жодному низькому началу. Людська особистість, як і все у світі, підкоряється закону причини і наслідку, вираженому в 12-членній формулі причинного зародження. Окремішнє людське життя — це результат попередніх існувань. Свідомість, протікаючи через індивідуальний потік — земне життя, через проміжний етап і наступний за цим стан нового переродження, кожної секунди змінює свій зміст.
Це вічне становлення в староіндійській філософії прирівнюється до полум'я свічки, коли перебіг спалахування і згасання є безперервним і створює враження сталості. Наближення до буття не виявленого, до нірвани порівнюються із затуханням вогню, але цей вогонь ніколи не зникає, він переходить у інший стан. Буддистам, як і стародавнім грекам, властиве стихійно-діалектичне мислення.
Поряд з ідеалістичним напрямом розвитку філософії в Індії розвивалось і стихійно-матеріалістичне вчення — чарвака, однією з форм цього вчення є локаята, яку іноді ототожнюють з чарвакою.
Чарвака утверджує єдиною реальністю, що існує в світі, матерію. За основу світу вона визнає наявність чотирьох елементів: земля, вода, вогонь, повітря. Звідси походить назва школи («чар» — чотири, «вак» — слово). В теорії пізнання істинним чарвака вважає тільки те, що дається людині у відчутті. Особливістю учення чарваків є розробка етичної концепції, згідно з якою поняття добра і зла — ілюзорні, створені людською уявого". За вченням чарваків, реальними є тільки страждання і насолода чуттєвого буття. Спростовуючи необхідність аскетичного способу життя, яке запроваджували інші індійські релігійні системи, чарваки утверджують єдину мету людського буття — одержання насолоди. Чарваки виступали з критикою релігії, зокрема буддизму.
4. Філософія стародавнього Китаю
Аналогічним шляхом відбувався розвиток філософських ідей у Стародавньому Китаї. Так, сама зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, суб'єктивної реальності, розвиток наукових знань, насамперед в галузі астрономії, математики, медицини створили умови для розвитку філософії.
Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI—Vст. до н.е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551 — 479 рр. до н. є.), яке дістало назву конфуціанства. Першим етапом у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім'ї та управління державою. Проблеми космогонії, онтології, гносеології, логіки були в стадії започаткування. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» — гуманність.
«Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Згідно з принципом «жень» правителі держав повинні бути мудрими, подавати підлеглим приклад особистої високоморальної поведінки, по-батьківськи піклуватися про них. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. Велику увагу він приділяв «юе» — музиці, найкращому засобу вдосконалення людини, а найголовнішу роль відводив «лі» — етикету — правилам благопристойності, які покликані регулювати поведінку людини в різних життєвих ситуаціях. Важливе місце у конфуціанстві займає концепція «чжен мін» — «виправлення» імен, тобто приведення речей у відповідність до їх назв.
З точки зору Конфуція життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. «Небо» — це прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людини.
Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм.
Засновником даосизму вважається Лао-цзи (VI—Vст. до н.е.). Але, бажаючи звеличити престиж даосизму в боротьбі з конфуціанством, послідовники даосизму оголосили своїм засновником легендарного героя Хуанді (697—598 рр. до н.е.). Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао — це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, невичерпне і безкінечне у русі; воно — основа всього сущого.
Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було прийнято вважати в конфуціанстві, а всезагальному закону «дао». Згідно з цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність.
Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону «дао», неможливості (моральної і фізичної") діяти всупереч «дао». Виходячи з космоцентричної концепції взаємозв'язку людини з природою, китайська філософія (як і індійська) сповідувала захист природи, висувала принцип «ву вей» — невтручання у її розвиток, наслідування її законів.
Огляд розвитку філософських уявлень стародавніх цивілізацій дає змогу зробити висновок про тривалість цього процесу. Філософська думка поволі звільнялась від міфологічних уявлень. З самого початку процесу виникнення філософії матеріалізм та ідеалізм з'являються одночасно. Пізнавальне ставлення до світу підпорядковується життєвій практиці звільнення душі від потоку перевтілень в Індії та завданню вдосконалення людської поведінки в Китаї.