Завданням суперечки може бути не тільки перевірка істинності якогось положення, а й переконання іншої людини. У цьому випадку говорять про суперечку заради переконання. Тут важливо зазначити два моменти. Людина може переконувати іншу людину або тому, що сама щиро вірить у те, що є предметом переконання, або ж тому, що «так треба» з огляду на певні обставини, хоча вона сама насправді не поділяє думку, яку відстоює.
Метою суперечки також може бути не дослідження чи переконання, а перемога. У цьому випадку говорять про суперечку заради перемоги. Мотиви проведення такого спору можуть бути різними. Один вважає, що відстоює справедливість, інший — захищає суспільні інтереси, третій нав'язує свою думку, тому що у нього великий життєвий досвід і він знає, як має бути, четвертому потрібно самоутвердження тощо. Головне завдання, що стоїть перед сперечальниками в цьому випадку, полягає у тому, щоб «узяти гору» над «супротивником» за будь-яку ціну, використовуючи будь-які методи. Таку суперечку іноді називають ще єристичною суперечкою.
Досить часто зустрічається такий вид спору, як суперечка заради суперечки. Це своєрідне «мистецтво для мистецтва», своєрідний «спорт». Для людей, які ведуть подібний спір, все одно про що, з ким і з якою метою сперечатися. Головне для них — перебувати в стані сперечання. «Такий «спортсмен», — пише СІ. Поварнін, — часто не розбирає, заради чого потрібно сперечатися, а заради чого не потрібно. Радий сперечатися про все і з будь-ким, і чим парадоксальніша, чим важча думка, яку обстоюють, тим вона іноді для нього стає ще привабливішою».2
За кількістю осіб, що беруть участь в обговоренні проблемних питань, виділяють три види спорів:
♦ суперечку-монолог (людина сперечається сама з собою, це так званий внутрішній спір);
♦ суперечку-діалог (сперечаються дві особи);
♦ суперечку-полілог (спір ведеться кількома особами).
У свою чергу суперечка-полілог може бути:
♦ масовою (усі присутні беруть участь в спорі);
♦ груповою (спірне питання вирішує окрема група осіб у присутності всіх учасників).
І, нарешті, за способом ведення боротьби думок суперечки поділяють на:
♦ усні;
♦ письмові.
Усна форма спору передбачає безпосереднє спілкування конкретних осіб. Такі суперечки, як правило, обмежені за часом і замкнені в просторі: проводяться на конференціях, засіданнях, заняттях тощо.
Письмова форма суперечки передбачає опосередковане спілкування учасників спору. Такі суперечки більш тривалі за часом, ніж усні.
Доказова аргументація — це не що інше, як доведення. Доведення можна визначити як встановлення істинності тези з використанням логічних засобів за допомогою аргументів, істинність яких уже встановлена. Формою такої аргументації повинно бути дедуктивне міркування. Теза в цьому випадку — достовірне твердження.
Слід зазначити, що термін «доведення» у логіці й у праві має зовсім різні значення.
Якщо в логіці «доведення» — це процес встановлення істинності тези логічними засобами, то в процесуальному праві цей термін застосовується, принаймні, у двох основних значеннях:
♦ для позначення фактичних обставин, які фіксують суттєві характеристики кримінальної або цивільної справи (наприклад, погроза обвинуваченого на адресу потерпілого; сліди, які були залишені на місці вчинення злочину тощо);
♦ для позначення витоків інформації про фактичні обставини, що стосуються справи (наприклад, заяви свідків, письмові документи тощо).
Однак вимога обґрунтованості, доказовості висувається також і до судочинства: судове рішення з кримінальної або цивільної справи вважатиметься правочинним, якщо воно отримало всебічне і об'єктивне обґрунтування в ході судового розгляду. Застосування з цією метою логічних доведень є в деяких випадках дуже ефективним засобом.
Іншим видом аргументації є недоказова аргументація.
Виділяють три види недоказової аргументації:
♦ Перший вид: істинність аргументів, зокрема, деяких з них, не встановлена, тобто всі аргументи або деякі з них не є достовірними твердженнями, форма аргументації — дедуктивне міркування; теза — правдоподібне твердження.
♦ Другий вид: аргументи є достовірними твердженнями, тобто їх істинність уже встановлена; форма аргументації — недедуктивне (правдоподібне) міркування; теза — правдоподібне твердження.
♦ Третій вид: аргументи не є достовірними твердженнями; форма аргументації — недедуктивне (правдоподібне) міркування; теза — правдоподібне твердження.
З'ясуємо вид аргументації щодо перевиховування злочинців давньогрецького філософа Платона, який міркував приблизно так:
Накресліть на піску коло. Воно не є досконалим і, звичайно, відрізняється від ідеального кола. Але ж так легко, дивлячись на нього, уявити собі ідеальне коло і побудувати щодо нього точну науку. Чому ж цей метод, який є досить простим, не застосувати також і до людського суспільства. Злочинцеві треба сказати, що він злочинець, і показати, що це дуже погано. Він одразу ж перестане бути злочинцем і на перший план вийде його ідеальна людська поведінка.
Це обґрунтування можна віднести до третього виду недоказової аргументації.
Його форма — недедуктивне (правдоподібне) міркування, а саме — аналогія предметів; аргументи не є достовірними твердженнями, а отже, і теза, що висувається, може мати також тільки правдоподібний характер.
Пряма аргументація — це обґрунтування , спрямоване від аргументів до тези. Теза безпосередньо обґрунтовується аргументами.
Непряма аргументація — це обґрунтування , в якому істинність тези обґрунтовується шляхом встановлення хибності антитези.
Непряма аргументація буває двох видів:
♦ апагопчна аргументація;
♦ розділова аргументація.
Апагогічна аргументація
Апагогічна аргументація — це обґрунтування тези шляхом встановлення хибності антитези на підставі виведення із антитези і наявних аргументів протиріччя.
Хід міркування у цьому випадку такий. Треба обґрунтувати деяку тезу (Т). Висувається твердження, яке є запереченням тези (не-Т). Воно називається антитезою. З аргументів та антитези виводять протиріччя, тобто два твердження, одне з яких є запереченням іншого. На підставі цього робиться висновок про хибність антитези й істинність тези.
Розділова аргументація
Розділова аргументація — це обґрунтування тези, яка є членом певної диз'юнкції висловлювань, шляхом встановлення хибності й виключення всіх інших конкуруючих з тезою положень — членів цієї диз'юнкції.
Хід міркування у випадку розділової аргументації такий. У процесі обґрунтування доводять безпідставність усіх членів диз'юнкції, окрім одного. Тим самим опосередковано стверджують істинність тези, тобто висловлювання, що залишилось.
Слід зазначити, що у розділовій аргументації істинність тези буде гарантована лише тоді, коли диз'юнктивне висловлювання, яким є один з аргументів, буде повним, тобто якщо у ньому будуть враховані всі можливості. У випадку розгляду лише деяких варіантів рішення, метод розділової аргументації не може забезпечити достовірність тези. Вона буде мати лише правдоподібний характер і потребувати подальшої перевірки.
Поряд з прийомами обґрунтування тези існують також прийоми, спрямовані на критику аргументації.
Критика — це обґрунтування безпідставності процесу аргументації, який відбувся раніше.
Структура будь-якої критики складається з:
♦ тези;
♦ аргументів;
♦ форми.
Теза — це положення, хибність або малий ступінь правдоподібності якого необхідно довести в процесі критики.
Аргументи — це твердження, за допомогою яких критикується теза.
Форма — це спосіб, який застосовується для критики тези. Окремим випадком критики є спростування.
Спростування — це встановлення хибності якогось положення з використанням логічних засобів і положень, істинність яких доведена заздалегідь.
Критика не може бути визнана спростуванням у трьох випадках:
1) якщо аргументи не є достовірними твердженнями;
2) якщо форма критики — правдоподібне міркування;
3) якщо має місце як перше, так і друге.
Розрізняють три види критики:
♦ критику тези;
♦ критику аргументів;
♦ критику демонстрації.
Критика тези — це вид критики, спрямований на обґрунтування безпідставності (хибності або малого ступеня правдоподібності) тези, яку висуває пропонент.
Розрізняють два види критики:
♦ пряму;
♦ непряму.
Пряма критика будується у формі обґрунтування , яке отримало назву «зведення до абсурду».
Непряма критика будується за допомогою обґрунтування антитези.
Розглянемо приклад критики тези. Пропонент висунув тезу «Будь-яке вбивство вимагає засудження». Спробуємо її спростувати, використовуючи метод «зведення до абсурду».
Спочатку припустимо, що ця теза — істинна. Але тоді з неї випливає, що забій худоби та птиці також заслуговує на засудження. Отже, і поїдання їхнього м'яса треба засудити. Але це не відповідає дійсності: багато людей їдять м'ясні вироби й за це їх ніхто не засуджує. Все це свідчить про те, що теза «Будь-яке вбивство вимагає засудження» є хибною.
Критика аргументів — це вид критики, спрямований на обґрунтування безпідставності (хибності або малого ступеня правдоподібності) аргументів, які застосовує пропонент для обґрунтування тези.
Критика аргументів може полягати в тому, що пропонент недостатньо обґрунтував їх достовірність, дуже вільно узагальнив статистичні дані, результати соціологічних досліджень, опитувань населення тощо. Окрім того, опонент може висловити сумнів з приводу авторитетності експерта, на думку якого спирався пропонент у своїх аргументах. Ці та інші зауваження супротивник не може ігнорувати. Він повинен буде або підтвердити свої аргументи, ще раз їх обґрунтувавши, або відмовитися від них.