Філософське осмислення взаємодії людини з природою знайшло широке висвітлення в класичній німецькій філософії та в марксизмі.
Розкриваючи взаємовідносини людини і природи, Гегель у «Філософії природи» зазначав, що ставлення суспільства до природи обумовлене її егоїстичними мотивами. Люди прагнуть до того, щоб використати природу для своїх потреб, виснажують її сили, знищують. Природа і людина протиставлені одне одному. Але які б сили не розвивала і не задіювала природа проти людини: голод, хижаків, вогонь, воду, – вона завжди знаходить засоби проти них і при цьому здобуває ці засоби з самої ж природи.
В гегелівському і марксистському розумінні системи «людина – природа» людина є творчим началом. К. Маркс приходить до висновку, що вона зв'язана з природою генетично, але, на відміну від інших живих істот, людина – найбільш універсальна, і чим вищий її універсалізм, тим універсальніша сфера тієї неорганічної природи, в якій вона живе. Основною проміжною ланкою між людиною і природою є праця. Природа є тим матеріалом, на якому здійснюється її праця, в якій розвивається її трудова діяльність.
Марксистське розуміння взаємодії «людина – природа» в модифікованій формі знайшло своє відображення в багатьох філософсько-соціологічних школах і напрямках XX ст. Зокрема, в поглядах Е. Фромма, Г. Маркузе, Ф. Хабермаса, А. Шмідта та ін.
В сучасних філософських школах і напрямках інтерпретація проблеми «людина – природа» висвітлюється в основному або через призму філософської антропології, або різних теологічних напрямків.