Завершення ж формування античної філософії пов'язано зі школою елеатів, які вперше поставили питання про співвідношення буття і мислення, тобто основне питання філософії. Ксенофан, Парменід, Мелісс, Зенон - основні представники цієї школи.
Філософія сицілійця Емпедокла (бл. 483-423 рр. до н.е.) - останнього представника "великогрецьких" фізиків V ст. до н.е. - синтетична, бо об'єднує в собі італійську і іонійську традиції. Щодо особливості Емпедокла, то традиція говорить про нього як про оратора, ритора, лікаря, інженера, поета і філософа; а ще як про пихату людину, що видавала себе за божество. (Він хотів, щоб люди думали, що боги взяли його живим на Олімп, і тому, відчувши приближення смерті, кинувся в кратер вулкана Етни. Та вулкан викинув одну із його мідних сандалій, і задум Емпедокла не вдався). Його вірші і трагедії загинули. Філософські ж поеми - "Про природу" дійшла до нас у досить великих уривках, а "Очищення" - зовсім небагато. Проте його погляди добре збереглися в доксографічній літературі Він приймає за першоначало всі чотири традиційні стихії, навіть, віддаючи данину міфології, ототожнює "чотири кореня" з богами (Зевс, Гера, Аїд і Нестис - сицилійське божество води). Проте ці корені пасивні, тому всі процеси у світі Емпедокл пояснює боротьбою двох протилежних начал - любові і ненависті. Ці начала психічні, а не фізичні. Любов - космічна причина єдності і добра; ненависть - причина множини і зла. Любов з'єднує розрідне і роз'єднує однорідне, ненависть навпаки - розділяє різнорідне і об'єднує однорідне. В своїй боротьбі любов і ненависть одержують верх поперемінно. Коли перемагає любов, (перша фаза) наступає гармонія. В такому стані всі чотири стихії перемішані (фактично - не існують як такі). Коли перемагає ненависть, (третя фаза) стихії повністю відокремлюються одна від одної. Ці фази акосмічні. Космічні лише друга фаза (врівноваження любові і ненависті) і четверта (врівноваження ненависті і любові). Проте ці фази врівноваження нестійкі. Зміна фаз відбувається вічно по волі долі.
Багато цікавих догадок зробив Епедокл в біології і фізиці (наприклад, дивовижна догадка про те, що світло розповсюджується з великою, але кінцевою швидкістю).
Ще одна цікава постать - Анаксагор із Клазомен (бл.500-428 рр. до н.е.), котрий заради філософії відмовився від своїх земельних угідь і опинився в Афінах в ролі безправного іногородця. Його перу належить твір "Про природу", але до нас дійшли лише фрагменти від нього.
В центрі уваги Анаксагора - проблема якісного перетворення тіл. Основний принцип Анаксагора - "все у всьому", який розповсюджується і на першоначала - гомеомерії.
Саме в розумінні першоначал позиція Анаксагора принципово відрізняється від попередніх йому філософів. Він відкидає стихії у якості першоначал. Первинні не стихії, а всі без винятку стани речовини. Причому начало - це найменші, невидимі, понадчуттєві частинки вогню, води, золота, крові і т.і.. Ці частинки Анаксагор називав "насінням всіх речей", а з легкої руки Арістотеля, який назвав їх "гомеомеріями" або "подібночасткові", вони так і увійшли в історію філософії. Гомеомерії якісні, вічні і незмінні. Вони безмежно ділимі, адже скільки не дробити буття, в небуття воно не перетвориться. Звідси теза - "все у всьому". Тобто, кожна річ утримує в собі насіння всіх речей, але має певні гомеомерії; які в ній ревалюють. Та гомеомерії пасивні. І щоб первинний хаос зміг перетворитися у космос, потребується особливе активне начало. Таким началом виступає Нус, тобто розум. Світовий розум у Анаксагора має дві функції: рухати і пізнавати світ. Нус діє за допомогою мислення, він безмежний, самодостатній і не змішаний з ніякою річчю. Пізнаючи світ, Нус володіє досконалим знанням про все і має величезну силу. Але, на жаль для ідеалістів, Анаксагор звертається до Нусу лише тоді, коли не може щось пояснити природною причиною.
Вершиною античного матеріалізму був атомістичний матеріалізм. Атомістика була заснована Левкіппом, продовжена і поглиблена Демокрітом. Про життя і твори Левкіппа відомостей мало. Деякі вчені взагалі вважали, що такої людини не існувало, що це лише літературна фікція. Але дійсна трудність полягає у розділенні вчень Левкіппа і Демокріта. В доксографічній літературі відомостей про них не багато, і імена їх згадуються разом. Вважається, що Левкіппу належить твір "Про розум". Про Демокріта відомостей значно більше. Родом із Абдер, Демокріт (бл.460-370 рр. до н.е.) знаменитий своєю відданістю науці. Він говорив, що одному причинному поясненню він віддає перевагу перед володінням персидським престолом. Після смерті батька, людини заможньої, Демокріт вибрав свою долю спадщини в грошах, і вирушив у подорож.
Вважається, що Демокріту належало близько семидесяти творів на різні теми: моральні, природничонаукові, математичні і т.і..
Атомістичне вчення Левкіппа та Демокріта, будучи продуктом логічного розвитку минулих філософських вчень, своїм корінням однаково зв'язане з трьома періодами - іонійським, елейським і піфагорійським. Насправді, іонійська фізика виступає одним з теоретичних джерел атомістики, другим її джерелом є піфагореїзм, бо дуже вірогідно, що при становленні ідеї атомів філософи керувалися піфагорійським вченням про одиниці - атоми виглядають як перетворені форми одиниць. Нарешті, останнім теоретичним джерелом атомістики виступає елейське вчення. Характерно, що дефініція атома дуже нагадує визначення парменідового буття. Атрибути атома також визначені за Парменідом. Так, атом характеризується як повний, непроникний, неподільний, вічний, простий, без'якісний, однорідний тощо. Необхідною тезою атомістичного вчення є безумовне існування порожнечі і безлічі. Левкіпп і Демокріт шляхом заперечення безкінечної подільності стверджували, що атоми - це найдрібніші елементи, які не піддаються подальшому поділу.
Левкіпп та Демокріт вважали, що першооснова - фізичні елементи, які безкінечні за своїм числом. Їх вони називали "атомами", вважали неподільними і непроникними через те, що ці атоми абсолютно щільні і не мають у собі порожнечі. Левкіпп та Демокріт відстоювали думку про те, що поділ відбувається завдяки порожнечі, яка міститься не всередині атомів, а у тілах, які складаються з атомів. Атоми в них відокремлені один від одного і відрізняються зовнішніми формами, розмірами, положенням і порядком. Атоми рухаються у порожнечі з великою швидкістю. Наздогнавши один одного, вони стикаються. Одні відскакують один від одного, інші зчіпляються чи сплітаються між собою залежно від форм, розмірів, положень та порядків. Новостворені сполучення тримаються купно і тим викликають виникнення складних тіл. Левкіпп та Демокріт припускали, що безконечне не тільки число атомів у Всесвіті, але й число вірогідних їх форм. Існують атоми у вигляді кулі, піраміди, еліпса, невизначеної форми і т.і.. Кількість цих форм безконечна.
Демокріт також поставив проблему про реальне існування простору як одну з необхідних умов існування матерії. Його теорія простору співвідноситься з теорією категорій часу і руху. За Демокрітом, час і рух у нашому сприйманні уявляються як дискретні одиниці, які мають межі свого поділу як в реальності, так і в мисленні. Рух мислиться тільки у зв'язку із атомами як щось невід'ємне від них. Демокріт не дає ще класифікації видів руху. Він має на увазі в основному лише механічний рух.
У його загалом наївно-діалектичному підході до явищ природи ще не можна помітити ознак появи теорії розвитку. Наприклад, розвиток Всесвіту Демокріт уявляє як поступове ускладнення первинного хаосу до утворення самого космосу, який містить у собі різні світи, що знаходяться на різних етапах свого розвитку. Атомісти встановили не тільки свій закон збереження буття, збагативши його законом збереження руху, а й головний закон процесів, що відбуваються у Всесвіті. Цей головний закон, сформульований Левкіппом у його творі "Про розум", наголошує: "Ні одна річ не відбувається попусту, але все в силу причинного зв'язку і необхідності". Проте атомісти помилково зводили необхідність до причинності. Дійсно, все, що відбувається по необхідності, зумовлено якоюсь причиною. Однак зовсім не обов'язково, щоб дана причинність зумовлювала саме цей наслідок. В подальшому це приводить у атомістів до заперечення об'єктивності випадковості, а далі - до філософського фаталізму.
Епікур (341-270 рр. до н.е.) - продовжував вчення Демокріта і вніс до нього суттєві зміни. Якщо у Демокріта атоми рухаються у порожнечі, то у Епікура атоми довільно відхиляються від падіння по прямій, від лінії необхідності до свободи. Така "дрібниця", на перший погляд, насправді є принциповою, пов'язаною з турботою про людину, свободу, бо донедавна кожний індивід античності не мав особистої свободи. Самопочинне відхилення атому у Епікура є специфічно філософський образ відображення того факту, що у людини з'являється ініціативність. Відхилення людини, цього "соціального атому" від лінії необхідності Епікур вбачав в основному правилі "мудрого життя", сенс якого полягав в умінні перебороти страх, біль, відчай, умінні протистояти життєвим злигодням, знайти друзів, пізнати любов до людей.
Лінію софістів у вирішенні проблеми людини як головної теми філософських роздумів продовжив Сократ. Він став першим в історії моралістом-просвітителем, котрий обрав предметом філософії саме моральне буття людини. "Пізнай самого себе" - така була теза сократівського філософування. Цей давній дельфійський вислів, зміст якого зводився до самоконтролю, відмови від марних космологічних мрій, до самопізнання, пізнання своєї моральної сутності і її подальшої реалізації шляхом досягнення щастя. В його практиці діалог став основним методом знаходження істини. Тому Сократ принципово не записував свої думки, бо вважав живий діалог з співрозмовником реальним існуванням справжнього знання, оскільки записана думка - це думка зупинена, де нема руху. Живий діалог, полеміку він називав діалектикою.